І так, щоб тобі самій не було соромно перед собою. Ну, і перед матір’ю...
Марійка зашарілась. Вона згадала про трійку з української літератури. Мабуть, мати й натякає зараз на цю кляту трійку.
— Мамочко, я знаю, що мені заважає в навчанні,— розсудливо промовила дочка. — Я не вмію зосередити свою увагу. Сидячи над підручником, раптом починаю думати про інше, увага переключається, і тоді читаю механічно, нічого не розуміючи.
— Помічала це в тебе. Уважність — ознака сили волі. Отже...
— Отже, я безвольна?
— Силу волі можна в собі виховати. Тільки треба цього дуже захотіти.
— Я думаю, мамо, що насамперед треба поставити перед собою мету. Моя мета — бути відмінницею в навчанні. І треба змусити себе бути уважною, щоб досягти цієї мети. Мамо, ось побачиш, я знайду в собі силу волі! Знайду!
Вона знову вперто закрокувала з кутка в куток.
— Я часто думала над тим,— продовжувала далі Марійка,— яких зусиль докладало людство, щоб досягти в науці якоїсь істини. Ну, щоб відкрити нову теорему, новий фізичний закон. Або щоб проникнути в таємницю планети, з'ясувати діяльність людських органів. Часто на це люди витрачали десятиріччя. А тут, у школі, нам подають усі ці знання, усі здобутки науки готовенькими — бери їх, засвоюй. Яким же треба бути невдячним невігласом — я зараз не знайду іншого слова, мамо,— щоб погано вчитись! Знаєш, нам часто повторювали вчителі: "Ви вчитеся, щоб бути корисними для Батьківщини". Та дивно, цю звичайну істину я по-справжньому усвідомила тільки рік чи два тому. Як це тобі подобається? А от сьогодні я ступнула ще далі, я вже серйозно шукаю причин, які заважають мені вчитися на п’ятірки. Я вже стала дорослою, мамо?
Обидві засміялись. Марійка знову сіла поруч матері, обняла її за плечі. Проте швидко схопилась.
— Мамо, я зараз же сідаю до столу. Спробую зосередити всю увагу, всю силу волі.
Євгенія Григорівна задумливо дивилась кудись вбік. Дочка перехопила її погляд.
На етажерці стоїть фотографічна картка. Це — батько. Марійка не пам’ятає його. Він помер давно, Марійці тоді не було й року.
— Він був дуже хороший? — питає дочка. — Ой, я так наївно запитую!
— Був? А, так, так... Був. Страшне слово. Хороший, дочко. Почекай, я тобі купила подарунок. Ану, примірюй!
Євгенія Григорівна подала дочці черевики. Марійка докірливо глянула на матір:
— Ти ж собі хотіла купити! У тебе ж благенькі.
— А наступного місяця куплю й собі. Не все ж одразу. Я давно хотіла купити тобі такі черевики. Ти тільки поглянь які!
Але Марійка дивилась на обличчя матері — воно було невимовно прекрасне, освітлене любов’ю й радістю. Навіть півкола дрібних зморщок біля очей здавались сяючими промінчиками.
— Мамочко, чи всі такі мами, як ти?
У Марійки стояли в очах сльози ніжності й зворушення. Вона взяла материну руку й притулилась до неї щокою.
* * *
Марійка сіла готувати уроки, а Євгенія Григорівна лягла на диван і вкрилася теплою хусткою. Їй раптом стало холодно, по шкірі поповзли мурашки.
"Що зі мною? — подумала.— Чи не схопила я малярії? Адже так було й позавчора..."
Але дочці вона нічого не сказала.
7
У невеликому затишному особняку, в глибині саду, обгородженого цегляною стіною, живе відомий конструктор пасажирських літаків Роман Герасимович Коробейник.
Сьогодні він не їздив на завод і цілий день сидів над кресленнями. Якась важлива деталь захопила його. Він нікого не приймав, виключив телефон і лише раз чи два сам дзвонив у конструкторське бюро.
Іноді він одривався від кальки, і тоді Ніна, яка працювала в сусідній кімнаті, чула важкі повільні кроки. Повернувшись із школи, вона ще не бачила батька: їй хотілося сказати йому кілька слів, та не можна було перебивати його важливу роботу.
Вікно Ніниної кімнати виходило у сад. Надворі пізній вечір, і дівчина, час од часу відриваючись од зошита, вдивляється в чорні стовбури акацій і кленів, ледь освітлених електрикою.
Але не дерева бачить вона в ці хвилини. Перед нею виникають, мов живі, веселі обличчя школярів... Вона була сьогодні в п'ятому класі, де працюватиме піонервожатою. Її оточили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, закидали її запитаннями, на які вона не встигала відповідати. Потім несподівано почувся голосний сміх — сміялася вся гомінка юрба школярів.
Ніна, нічого не розуміючи, розгубилась. Чому сміються? Адже ніхто нічого смішного не сказав...
Вона озирнулась і побачила хлопчика з намальованими крейдою довгими вусами. Очевидно, він корчив за її спиною смішні гримаси.
— Як тебе звуть? — спитала Ніна, але хлопчик, витираючи обома долонями крейду, втік з класу.
— То ж Сухопара! — відповіли за нього школярі таким тоном, наче нічого дивного не було в тому, що робив їхній товариш. Невже їхня нова вожата не знає Сухопари?
Так, Сухопари вона не знала, але не раз чула, що п'ятий клас — найгірший по поведінці.
Ніна сама попросила на комсомольському комітеті, щоб її призначили вожатою загону.
— А ти знаєш,— спитала Жукова,— Юрій Юрійович проти того, щоб десятикласникам давати такі доручення? Що як ти станеш гірше вчитися?
Ніна спалахнула:
— Я? Гірше вчитимусь? А ти теж десятикласниця, а секретар комітету комсомолу!
— Ну, я — незмінний секретар! — засміялась Юля.— І це, правда, не позначається на моєму навчанні.
— Я думаю,— сказала Ніна,— це піде мені лише на користь, як майбутньому педагогові.
— Ну гаразд. Треба тільки порадитися з Юрієм Юрійовичем. Якщо він погодиться...
Юрій Юрійович не заперечував. Потрібний індивідуальний підхід у цій справі, а Коробейник — найкраща учениця в школі, відмінниця, і до того ж сама просить послати її вожатою. Хай попрацює. А в другій половині учбового року можна буде, якщо вона схоче, звільнити її від цієї роботи.
Проте, правду сказати, коли Ніну призначили вожатою в п'ятий клас, вона занепокоїлась:
— А чи справлюсь я в п'ятому? Хіба немає "легшого" загону?
Юля Жукова, насуплюючи й без того кострубаті брови, спитала:
— А який же ти загін вважаєш "легким"? Де нема чого робити? Саме в п'ятому і цікаво буде, і корисно. Там справді треба добре попрацювати, не приховуємо цього від тебе. Зараз у п'ятому немає вожатої — і взагалі кого ж і послати туди, як не тебе?! Звісно, допомагатимемо. Триматимеш зв'язок з класним керівником, у них там Зінаїда Федорівна.
Ніна одного не сказала на комітеті, приховала саме те, що найбільше її турбувало: чи будуть діти слухатися таку смішну, низеньку товстушку? "Що буде, як я стану педагогом? — думала дівчина.— Вже сама постать учительки мусить викликати у школярів повагу. А я буду перекочуватися перед класом від дошки до столу..."
І все-таки розповіла про ці думки Юлі.
— Хто тобі сказав, що ти смішна? — обурилась Жукова.— Смішно те, що говориш такі дурниці! Поважати тебе будуть за твою роботу, а не за зріст. Зумій з перших кроків завоювати собі авторитет, це дуже важливо.
На завтра Ніна призначила піонерський збір. Дівчині хотілось одразу ж зацікавити школярів, щоб робота в загоні була для них радісним святом.
"Можна зробити карту п'ятирічки,— міркує Ніна.— Простягти шнур, вкрутити маленькі кольорові лампочки. Хлопчики люблять возитися з електрикою. Сухопарі треба дати таке піонерське доручення, щоб воно по-справжньому захопило хлопця".
Але що його може захопити?
Згадала, як її в молодших класах цікавив шкільний театр. Що коли б поставити якусь п'єску?
"Електрифікована карта і шкільний театр",— записує Ніна в зошит.
Їй спадає на думку влаштувати вечір, присвячений Крилову, інсценізувати байки. Діти вивчатимуть ролі, шитимуть костюми...
Ніна швидко підняла голову. Їй здалося, що в темне вікно хтось постукав — легенько, кінчиками нігтів. Ні, не здалося. До шибки притулилось усміхнене дівоче обличчя.
— Марійко! — І Ніна вже біжить відчиняти двері.
Марійка входить розчервоніла, з блискучими очима. Скидає просто на стілець пальто й капелюшок.
— Не хотіла стукати,— пояснює вона.— Тато ж твій удома, працює? Не нічого, що я так пізно? Не могла, Ніночко, не могла не прийти! Так захотілось поговорити з тобою...
Ніна любила свою подругу. Все в ній було таким знайомим і милим — і вологі очі, і каштанові важкі коси, укладені на голові короною, і вишневого кольору капелюшок, і звичка раптово замислюватись серед розмови.
— Ти ж знаєш, я тобі завжди рада! — сказала Ніна.
— Як усе-таки дивно,— промовила Марійка, думаючи про інше.— Дивно, що я досі не знаю "секрету" твоїх постійних п'ятірок. І навіть не питала тебе ніколи про це. А твої успіхи в навчанні не самі ж прийшли до тебе? Не самі ж, Ніно? Не народилася ж ти відмінницею? Мабуть, тобі нелегко бути першою в класі?
Ніна зробила гримасу.
— Нелегко? Чому ж ти так думаєш? Може, кому дійсно буває важко. Але я... Ти ж знаєш, що в мене здібності від природи. Тато мій — талановитий конструктор, ну і... Я думаю, що від нього успадкувала здібності. Тато мій теж чудово вчився...
Марійка мовчки дивилась на подругу. Начебто Ніна нічого поганого не сказала. Справді, вона дуже здібна. Але Марійці чомусь стало ніяково за Ніну, за її слова. Щось нехороше було в її тоні. Чому вона так нескромно говорить про свої здібності?
Марійка енергійно труснула головою:
— Ой, ні! Від природи, кажеш? Хай так. Але я не вірю, що тобі так уже легко дається навчання. Ти ж, я знаю, працюєш...
— Не суди по собі,— недбало кинула Ніна.— Працюю, Мавко, правильно. Та тобі, скажімо, доводиться п'ять годин сидіти над уроками, а мені — дві! Різниця!
— Різниця! — посміхнулась Марійка.— А все ж таки, якби ти ще наполегливіше працювала...
— "Що б з тебе й було!" — сміючись, докінчила Ніна.
— А мені так легко наука не дається,— говорила далі, зітхнувши, Марійка.— Знаєш, Ніно, мені здається, що в кожної людини бувають у житті якісь моменти — години чи місяці,— коли людина в чомусь стає іншою.
— "Якісь", "в чомусь",— посміхнулась Ніна,— все так загадково і туманно.
— Ні, ти почекай, Ніно, не перебивай. Я хочу сказати, що бувають у людини поворотні моменти в житті, коли раптом зникає та чи інша риса характеру, а народжується нова. В одних людей причиною цього стає якась велика подія в житті, розумієш — така подія, що змушує озирнутись на свій пройдений шлях, ну, а в інших... як от у мене... у мене просто тверде рішення, що так далі не можна...
— Марійко, дорогенька, я абсолютно нічого не розумію.
— У мене, Ніно, стався теж такий поворот у житті.