А вона?.. Чимраз цікавіше приглядалися її великі чорні очі до незнайомого воїна.
— Ти гарний, чужинцеї Я ще не бачила такого гарного мужа, хоча у мого батька бували і фінікійці, і шардани, і гебри, і лібійці. Ти якийсь інший. Не такий навіть, як наш вічно живучий фараон.
Раптом зірвалася й плеснула в долоні.
— Гаторої — скрикнула голосом розпещеної дитини. — Чому сей чужинець не фараон? Я б тоді не боялася вечора...
Одним скоком опинився Евмахос біля неї, та не встиг він обняти Герзет, як почулися на стежці кроки. То був Лазій, який приніс наказ вертатися у табір.
Герзет розплакалася.
— Прощай, чужинцеї — сказала. — Ти один на всьому світі подобався мені, тебе одного не боюся. Ах, рятуй мене, як можеш! Мій батько живе на Абарійському передмісті і називається Нана. Прощай!
Побігла. Довго дивився за нею Лазій, а далі помітив зміну у вигляді товариша.
— Що се за дівчина? — спитав. — Що з тобою, Ксанте? Певно, ковтнув лишню чарку й вино розібрало тебе. Але то пусте! Підемо у табір, виспимося. Ходім!
Евмахос не відповів ні слова. Він дивився невідривне туди, де зникла за кущами Герзет. Він раз у раз хапався руками за лице, наче осліплений сонцем. Коли ж Лазій почав його тягнути за собою силою, він звільна звернув на нього погляд сонних очей, а по хвилині пішов за ним.
— Лазію! — прошепотів. — Якщо те правда, що кожному вже зроду написана доля, то я клянуся богами дня і ночі, сього і того світу, що або Герзет увійде у моє ложе та займе місце у моєму шатрі, або стерв'ятники порозтягають мої кості по пісках сих богами проклятих пустинь!..
Лазій остовпів.
— Ось куди воно!— сказав і з подивом глянув на полковника. Годі було, одначе, дещо більше сказати, бо саме підійшов до них той самий жрець, який минулого вечора прохав їх не доторкатися до танечниць богині.
— Сехмет, левиця пустині, рада, що чужинці не забрали з лігвища діток великої богині, не покаляли нечистим своїм тілом, а за послух та покору дарує тобі ось се! — сказав і вручив Евмахосові темну скриньку з символом богині Га-тори наверху.
— Я до твоїх послуг, святий отче! — докинув Лазій поспішно, який боявся, що в Евмахоса вирветься якесь необережне слово або запитання. — Бачиш, що й чужинець уміє як слід шанувати святощі Єгипту, і то не зі страху, а з прихильності до ваших богів.
— Благо вам, якщо так є, і знайте те, що устами Єгипту є ми, жерці!
— Чи тільки устами? — спитав їдко Лазій, одначе жрець не чув уже його слів. Швидким кроком пішов давати розпорядження до вечірнього свята, у якому мали брати участь фараон і Герзет.
АВАРІС
Абарійським називалось передмістя Пібаста, яке лежало біля дороги до Абаріса в одному з головних гирл Нілу. Шлях сей ішов високим насипом, якого ніколи не досягала повінь. Ним дуже часто рухались війська на східні рубежі держави. Зустрічалися на ньому каравани купців, пастухів. День і ніч у всі пори року снували по ньому люди, а тому й на Абарійському передмісті не завмирало життя ні на хвилину. Коротко називали його також Абарісом, бо тут збиралося все, що мало який-небудь зв'язок з абарійським шляхом. Біля міста Гошем (Факуша) ділився шлях на два рукави. Один ішов далі правим берегом Нілу, другий повертав на північ, переходив через ріку і прямував до Таніса, давньої столиці Шасу (Гіксосів). Туди заїздили особливо радо фінікійські кораблі, бо в Танісі був осередок сірійсько-арабських поселенців та торгівлі з Азією.
Отут, при головній вулиці, але вже недалеко брами, стояв дім голяра Нани. Дім був невеликий, з просторою прибудовою, в якій Нана виконував обов'язок свого звання: голив голови, лиця та бороди єгиптян, стриг бороди та волосся проклятих азіатів чи лібійців, пускав кров на новий місяць або заліплював рани, одержані у вуличних бійках, робітникам, ремісникам та воїнам Пібаста. Мимо цього, Нана займався також іншими справами. Він знав усіх злодіїв, посередничав у купівлі невільниць, заохочував чужинців складати багаті жертви Гаторі та скуштувати насолоди з святими її служницями. Злі язики твердили, що він торгував також котами і продавав їх до фінікійських житниць. Багатших гостей приймав Нана у своєму помешканні, де донедавна допомагала йому Герзет. Тепер зостався батько сам-один і саме тієї днини, коли Евмахос пильнував святих садів Гатори, скаржився двом фінікійцям, які прийшли до нього підстригти бороди:
— Як тіло відпадає від костей прокаженого, так покинула радість моє нещасне кубло. Душа моя сумує, а очі падають на землю від плачу. Скільки разів гляну на гнучкі стебла лотоса, стільки разів згадую твою струнку постать, о Герзет! О ти, самоцвіте безцінний та принадний! О горе! Дарма товче невільниця золоту пшеницю на чорній кам'яній плиті, дарма блищить пиво у дзбані. Ні одно, ні друге не розвеселить уже мене, не викличе усміху на моїх порепаних, почорнілих устах. Мій подих став смердючим, як у того азіата, що наївся несвіжого м'яса з ассафетидою, бо я тільки раз у день миюся від чорного пилу та червоної крові недужих.
Важко перевів Нана подих і, набравши жменю пороху з долівки, посипав нею голову.
— О ти, — нарікав далі, — що могла стати володаркою принади та любові, ти, що була 6 певно стала "пальмою принади та любощів" для свого чоловіка, — як страшенно засмутила моє серце! О Герзет! Чому твій батько народився бідаком, який мусить ціною твоєї невинності купувати собі хліб? Та де ся ціна? Оберемок лотоса зі святині, обмацаний калач, який тхне гнилою рибою від нечистих пальців розпусника, та й тільки... О горе, горе, горе!
Уважно слухав один з купців нарікання голяра, вкінці усміхнувся злобно.
— Бачу, підлий голяру, що Герзет, за яку обіцяв я тобі два таланти золотом, утекла з якимсь розпусним жерцем? Ти тоді сам не знав, чого правити від мене, а теперечки ні гроша, ні дівчини. Се точнісінько так, як перший чоловік, що не хотів їсти хліба життя, який подавали йому боги, бо гадав, що то хліб смерті.
— О ні, достойний! — відповів Нана, який вмить згадав, що говорить з чужинцями. — Вона не втекла, її взяли як танечницю до святині Гатори.
— Ха-ха! — зареготався раптом другий фінікієць, молодий, чорнявий, з хижим поглядом великих чорних очей та тонким кривим носом. — Ха-ха! Ось тепер мій друг без труда за кілька дрібних монет дістане те саме, за що давав тобі, тварюко, два таланти. Шкода, що мене не було тоді з ним. Я за два таланти віддав би був не то дочку, а й коханку. Ти заслужив удар п'ястуком у живіт та десять потиличників обпльованою підошвою!
У сю хвилину якась постать заслонила собою світло сонця, промені якого заграли на золотих кучерях нового гостя. За ним ступав другий, чорнявий. Одним поглядом оцінив Нана тих, що ввійшли, і вмить упав ниць.
— Вітаю, достойний гостю, у смердючій халупці найпідлішого підніжка твоїх рабів. Хай ясна, сонячна поява Ра освітить пітьму її та охолодить духоту пахощами Пунту або леготом північного вітру, який віє тоді, коли на небо зійде вечірня зоря. Що накажеш, милостивий пане, батьку убогого, вдови і сироти, опікуне пригноблених, джерело справедливості і ласки?..
— Ти Нана, батько Герзет? — спитав гість, тріпнувши нетерпляче пальцями. — Я Евмахос, полковник воїнів його святості.
— Знаю се, найдостойніший стовпе тебанського храму Амона, знаю про тебе, любимця богині Мут...
— Не верзи дурниць! — гримнув Ксант. — Ти Нана?
— Ох, я, нещасний, побитий, зневірений...
— Гаразд! Я прийшов від Герзет. Вона призначена на святковий подарунок його святості, вічно живучому фараонові.
— Ох, ох! — захлипав Нана, все ще не встаючи з долівки. — Часами й душа королівського писаря поселяється в хробакові, який ссе нутрощі підлого хетійця або гебра. Що за честь! Боги! Чи його святість сам бажає глянути на грязюку біля своїх святих постолів і тому...
— Ні, се я бажаю з тобою поговорити.
Нана зірвався і встав. Обидва азіати заговорили між собою швидко незрозумілою мовою та раз у раз кидали швидкі погляди на Евмахоса. На ньому, наче фарби на гладенькій поверхні папірусу, відбивалися почуття, та він сам не звертав уваги на розмову фінікійців. Тільки Лазій раз і другий глянув на них, але зразу ж відвернувся і сів на край величезного глиняного глека, в якому на дні лежали ще рештки ячменю.
Тим часом Евмахос заклинав на всі святощі батька, щоб допоміг йому відібрати Герзет від жерців.
— Заки прийде вечір, — говорив, — приведу тобі її, по волі чи по неволі, якщо погодишся віддати її мені. Дарма що викличу на себе гнів жерців. У Себенніті завжди знайдеться корабель, що попливе до Кітери або Крети. У мене грошей досить, а могутній брат Зевса Посейдон...
— Навіщо тобі, полковнику, їхати у Себенніт? — втрутився знічев'я молодий купець. — Ось наші два кораблі вирушають з пристані, як тільки ми вернемось з Пібаста. За добру плату завезу тебе на Крету чи куди хочеш. Ось у тебе після війни, певно, буде чимало всілякого добра, дівчат з Кадеша тощо. Сьогодні вночі можу їхати на всі чотири сторони.
Нана сидів з посірілим лицем на долівці, а з його очей капали сльози. Руки звисали безсило вздовж тіла, наче в умираючого, а з горлянки добувалися звуки, схожі чи то на плач крокодила, чи то на кудкудакання курки.
— Усе, ваші достойності, рад я вам вчинити, власної жінки не пожалів би. Якби в мене було б дві голови — корови та левиці, — як у Гатори й Сехмет, я звернув би левину до вас, а коров'ячу... або ні, — коров'ячу до вас, а левину до побожних жерців з храму великої богині. Але — ах! Не знаєте ви наших храмів, не знаєте ані всевидючості духовників, ані їх мстивості. Сам фараон, хай вічно царствує у хвалі, здоров'ї та силі, боїться їх, а принаймні не дратує їх. А я, безсила черепаха, яка порпається у болоті, мав би на таке зважитися...
— На Таніту, якій служать курії — закпив фінікієць. — Навіть черепаха запорпує у пісок свої яйця, щоб не знайшли їх шакали, а ти, Нана, не вмів уберегти як слід дочки. Шкода з ним говорити, достойний полковнику пеласгійців, він нам не допоможе у нашому ділі!
Обидва купці повставали зі своїх місць, тільки Лазій сидів, як і раніше, на бочці, а голяр зі стогоном знову впав на долівку.