Дехто чкурнув до матерів, інші ж наблизились до берега, але розглядали чужого верхівця мовчки, позастромлювали в рота пальці.
Надійшла молодиця, поправила спідницю й сухою запаленою рукою і серпом показала вподовж річки:
— Все прямо, паночку! Прямо, перед себе.
Коли їздець трохи під'їхав, зачув за собою хор дитячих голосів:
— Grüss Gott!
Обернувся, посміхаючись. Найменшенька вимахувала йому ручкою. Була дуже втішна, бо її дві, міцно сплетені кіски, стреміли над кожним вушком, як ріжки.
— Плямо... пелед шебе! — повторювала вона, наслідуючи молодицю.
* * *
Вщерть зарошений, вже вдруге зустрічав ранок у лісі
Константин, не рахуючи того досвітку, що виїхав з дому. Блукав і блукав по незнайомих лісах та ланах, уникаючи людського житла та не знаходячи шляху до Нейштадта. Але тепер, по трьох добах блукання, вже втратив уявлення про напрям і здібність пізнавати околиці: всі стежки видавались однаковими й ні за одну не міг поручитись, що по ній він вже не проїздив. Часом йому здавалось, що той чи інший шматок лісу цілком йому знайомий, немовби він був знову близько "замка на Шпичаку" — й це припущення наповнювало його серце різноманітними почуваннями. Було досадно на свою безпомічність, прикро, що "лиха сила", глузуючи над ним, водить його манівцями; боявся здибатись з погонею, тяжко переносив голод і, кінець кінцем, вже дуже лютився на Лекерле та його "блазенські" ради.
Щоправда, не первина йому блукати по лісах. Але ж — велика різниця, коли людина знає, що може, як схоче, вернути в теплу хату до накритого столу, і не почуває себе неприкаяним. Згадався образ підготовки до полювання в замку. Он все лицарство й мисливці на конях в "почесному дворі" слухають "службу божу святого Губерта", яку докінчує капелан. Щойно покропить свяченою водою зброю, мисливців, коней,— пажі винесуть пугари грітого з цинамоном вина — "стременного", пахощі так і розійдуться по всьому дворищу...
— Ех, ну й їсти ж хочеться! Не можна втримати слини при згадці. Доведеться знову ділитись здобиччю з Арістофаном, так довго смажити в глині, коли шлунок не хоче чекати!..
Здалеку зачувся півневий покрик, а за ним загупали ритмічні, глухі удари: десь молотили в три ціпи, немов примовляли шкутильгаючи, як це робили, граючись, діти на Анклітценових землях в час молотьби:
"Чорт на хаті,
Скинь його, брате!"
І хоч ціпи були досить далеко, але ж юнак цілком ясно почув ароматний запах свіжого збіжжя.
...І чого, власне, він отут пускає слини? Він — Константин Анклітцен, вільний пан з діда й прадіда, що може прогодувати сотні інших людей?! Блукає, мов циган. Приховується — він, лицар,— як злодій. Що ж, зрештою, він раб, що втік від пана, "туди його головою",—— вилаявся батьковою лайкою. — Ясно: хто слухає блазня, стає самі блазнем!.. Хіба ж це вперше він посварився з батьком, або — певніше сказати — його насварив батько? Бували й штурханці — і не раз. Але ж на те й є "четверта заповідь"... А зрештою, хто знає, як все це довго триватиме? Прийде ж старому колись і кінець!" І стало страшенно жаль, що, виїжджаючи, не поспитав слуг: поліпшало чи погіршало батькові після млості? Може, він вже й помер, а "синаш" сновигає по чужих лісах, чисто як дурник Абель! І неначе накликав...
Загавкав ловецький пес. Гавкав і наближався до нього. І принада повернення додому враз зів'яла. Не вистачало, щоб на нього ще наскочили мисливці якогось сусіда! Але, поки ще не вирішив, як заховатись,— зашелестіло в кущах і просто перед мордою його коня виринув його улюблений пес —Локі. Видимо, собака вже здалеку пізнав "своїх" і тепер радісно пищав, намагаючись лизнути в морду коня чи підскочити аж до пайового обличчя.
А Константин зовсім розгубився, бо ж вихором закрутилось в голові: чи він не біля власного замку? Чи не виїде раптом проти нього батько? Що він має робити в такій прикрій і несподіваній пригоді? Таж не було часу думати: розсунулись віти й перед ним став той Абель, з яким він перед хвилиною порівняв себе самого.
Кретин вглядів Константина — й все його обличчя зібралось, мов на зашморгу стяглося, в дрібнісінькі зморшки. І сам він увесь затрусився від радісного, майже безгучного сміху. Притис руки до грудей і почав пританцьовувати на місці. Не міг говорити, тож заспівав:
Не рипайся та мовчи,
Сиди тихо на печі.
Тихо-тихо!"
Локі вже стрибав на дурника, вилизуючи йому обличчя. Можна було догадуватись, що їх тільки двоє. Раптом Абель урвав спів, кинувся до Константина, почав хапати за руки, стремена, цілував їх, одежу, коня.
Константинові стало жаль старого жебрака, особливо, коли зауважив, що Абелева одежа порвана на лахи, одна нога боса, а крізь дірку на спині видно на плечах криваві смуги від пуги.
Закидав Абеля питаннями, але той лише плакав і бурмотів цілком незв'язно.
— Ну, вже співай!
І Абель заспівав знову:
— Тебе шукав... Тебе шукав.
— Хто?
— І я, і той товстий пан... з замку... Всі шукають. І сам диявол. Еге! Тікай і не попадись! — Раптом жебрак затрусився увесь: Абеля били! І пси кусали! — показував покривавлені литки. — А Абель шукав! Тебе шукав!.. Хочеш хліба? — і вже з щасливим сміхом витягав з торби цілу пшеничну перепічку. — На, їж! А дукати маєш? Маєш дукати?
Константин, не зрозумівши, почав шукати кисет.
— Абель тобі дасть. Твої, що мені кинув... Лише не всі! Одну найбільшу кружалку я дав водяникові. Еге. Він тебе за те врятує.
Константинові було й радісно, й прикро. Коли б не дурник, принаймні міг би розпитати. А так треба про більшість догадуватись. А все-таки вияснилося, що "замок і той товстий пан — далеко, а місто близько", що Константина хоч і шукають, але ж в протилежному напрямі. Але батько дуже лютиться й— видимо — найліпша рада: тікати далі.
— Їдь, їдь, їдь! — співав Абель, цілуючи його стремена.
— Слухай, Абелю, не кажи ж нікому! Чуєш, не кажи!
Абель накрутив головою:
— Не скаже Абель... Ні рибам, ні квітам. Їдь! —Абель притулив до юнакової руки свою мокру щоку, а потім враз відкинувся й цілком розумним рухом перехрестив Константина.
— Стережись чорта! — крикнув наостанці й також раптом зник в кущах, як був з'явився. За хвилину почувся ще раз його голос:
— Не бачив... Абель нікого не бачив. Не бачив...
Локі стрибав біля Константинового коня. Ліс порідшав і чіплявся за порослі мохом скелі. Велетенські, немов закам'янілі кораблі, вони то стояли нарізно, то збігались в цілі флотилії. В мертві закам'янілі флотилії.
На боках тих скель-кораблів рівними рядками вирізувались дивовижні знаки, ніби нечітке письмо давно вимерлих велетнів, що записали на цих каменях свою химерну історію. Може, це була історія того, як висихало це море? Чи оповідання про те, як потоплені кораблі перетворились у скелі?
Константинові було тоскно. Тільки тому, що тих химерних скель він ніколи не бачив раніш, догадувався, що далеко від'їхав від дому.
З щілини, з-поміж уламків каменю виткнулась вся облита сонячним променем, що прорвався між ялинами, білесенька, стрімка берізка. Була як молоденьке злотокосе дівчатко, що чекає за каменем, чи вже їде стежкою милий.
Була гарна, аж привернула юнаків погляд, хитаючи вітами, мов посилаючи привіт. Та зненацька Локі кинувся під березу й щез над скелею, відкіль вирвався розпачливий жіночий зойк. Пес загавкав уїдливо й загрожуюче. Константин затиснув в руці пугу і захвилювався.
Казка?.. Зачарована дівчина — берізка кличе па поміч? Але голос був явно не дівочий! Швидше нагадував покрик до берізки,й заглянувши за скелю, мимоволі засміявся. В кущах, переплутаних ожиною, серед двох великих кошів з рослинами вимотувалась невелика на зріст, стара вже жінка. Ноги її, в червоних панчохах, заплутались в ожину, мов у сильце, й дуже кумедно смикались. А цупко накрохмалену хустку зачепила галузка глоду. При кожному русі жінки галузка підносила хустку, мов шапку, й знову насувала її або на очі, або на маківку, немовби граючись з полоненою, круглясте, жовто-гаряче обличчя якої мінилося в різні гримаси — досади, болю, сорому й страху.
— А іди ти від мене, чудовисько! — кричала вона на пса. — От, гадюка пекельна,— адресувала вона вже до ожини. — А той стовбичить, і не поможе бідній жінці! — кинула й Константинові. — Колумбо! Колумбо! Чи тобі позакладало?!
Константин витягнув кинджал і розсік ожинові вужі.
— Е, тіточко! — сміявся він. — Не часто мій пес зловить таку зацну здобич! Таки ж бо й мала дитина знає, хто заплутується в ожині! — глянув на коші з різноманітним зіллям. — Так і є? Певне, даватимете мені за звільнення корінь, що відкриває сховані скарби, а може, той лист, що дає всю життєву мудрість?
Жінка, підвівшись та обтрусившись, заклала руки в боки й якусь мить мовчки й визивно розглядала подорожнього. Не виглядав як волоцюга чи розбишака. А сокіл в дорогому каптурику та з срібними балаболками на лапках робили постать юнака навіть загадковою. Також і кинджал, вицяцькуваний камінцями-самоцвітами, й випещені руки вражали,явно не пасуючи до ремісницького одягу.
— Якийсь небуденний пташок! — помислила фрау Тільде. — Чи за кимось полює, чи від кігтів чужих тікає? Мушу дізнатись!" — сказала в душі, а вголос промовила:
— Та ти, бачу, парубче, на язик лепетливий! Отож, скажу тобі зразу: нема в світі такої правди, щоб бодай тричі не сходила на брехні, але ж і брехня здебільшого має трохи закваски праведної. Хіба ж не так? Що чарівниця не може перервати ожини, то кожному відомо, але ж правда й те, що кожній жінці, бодай і такій бабезі, як я, приємніше з нагоди вибратись за допомогою гарного, ставного хлопця.— Й вона весело та голосно засміялась.
Потім почала оглядатись довкола.
— Щось згубилось? — спитав юнак.
— Та моє сокровище не згубиться, тільки дивлюсь, де воно. Поки що таки дякую за поміч і таки запропоную в віддяку: може, зілля на рану, може, коневі, як закульгає, ліків? Ми-бо для нашого фізикуса ходимо з донькою по ліки. Ось наскладали вже такі коші, що аби лише донести!
— Спасибі, — відказав Константин. — Я — не вояк й рани маю не часто. Найліпше ж, тіточко, мені віддячите, якщо скажете найкоротшу й певну дорогу до міста, бо я таки зблудив у лісах.
— Таж ось як не видко. Тільки вийдемо на узлісся, то й побачимо соборні дзвіниці.
Зашуміли віти: по скелі обережно сходила легка й граціозна молода дівчина з кошиком на руці.