Пани не приймали гостей. На замку стояло тихо. Відправили військо, музикантів і співаків.
Служби залишили лише тільки, щоб в пригоді можна оборонитися та обслужити гармати. Пан Овруцький змарнів, не брала його ні їда, ні сон, ні забава.
По цілих днях ходив засмучений, мов хмара, по пустих покоях, по саду, де любив в добру погоду пересиджувати на самоті, особливо в тім місці, де зчинилося таке нещастя. Говорив мало, ні в шо не втручався. До себе нікого не пускав. Часами брала його страшенна лютість. Тоді реготався, бив кулаками в стіл, або в стіну й проклинав гайдамаків. В таку хвилину небезпечно було до його наближатися.
Від тої переміни красноставчанам стало трохи легше жити. Не було на замку стільки дармоїдів, то й видаток був менший.
Знов же пані Овруцька оселилася в одній кімнаті замкової башти и звідси дивилась крізь вікно цілими, днями на околицю, виглядаючи" чи не вернеться її дитина. Сюди їй приносили їсти, бо сходити вниз вона не хотіла. Сидить, було, цілими днями біля вікна та все молиться. Се нещастя вважала вона за кару, допуст божий за ті злочинства, які чинив її чоловік над бідним народом. Вона те бачила, вона те осуджувала, та не мала сили спинити. Тому-то благала вона своїх селян, щоб не проклинали її дитини. Своє нещастя приймала покірно, молячись Богу за здоров'я своєї дитини та про щасливий її поворот.
Обіцяна паном Овруцьким нагорода не зосталась без наслідків. Згодом стали до замку приходити, з малими хлопцями різні люди. Приходили жиди, цигани, баби, ведучи з собою малих хлопців.
Тоді пані з тремтячим серцем збігала з башти вниз. Пан виходив з своїх покоїв, та їх надії показувалися марними. Вкінці панові надокучило таке обдурювання й він звелів одного жида за брамою повісити.
Одного разу вирушили пани на гайдамаків, розбили якусь малу ватагу й піймали кількох. Пан Овруцький, дізнавшись про те, запросив до себе панів, почастував їх гарно і випросив собі пійманих гайдамаків, яких велів замкнути до льоху. Пан Овруцький відразу змінився. Став веселий, говіркий, начеб з мертвих устав.
Коли гості роз'їхались, він вийшов на подвір'я й казав вивести в'язнів. Страх, як вони виглядали: помучені, голодні, скривавлені, ледве на ногах стояли. Побачивши таких, пан Овруцький зареготався страшно, аж усім кров у жилах застигла. Приступив до них і став любенько, солодко розпити-вати їх, звідкіля вони й чиї. У бідолах прокинулась надія. Ось трапився добрячий пан, що їх випросив від лютих панів, може, на волю пустить…
Вони йому все розповіли по щирості та стали дякувати.
– Я вже, мої любенькі та коні – ха-ха-ха, придумав для вас долю, хі-хі-хі, що мені ще не так дякуватимете – ручуся вам, що будете мною задоволені, – та й знов регочеться…
– Кржиштофе! Сюди! – кликнув пан, і перед ним з'явився прислужник, що справував колись-то на замку ремесло ката…
– Сьогодні видерти їм по три паси з плечей – ха-ха-ха, а на завтра я знову розпоряджусь…
Гайдамаки сторопіли. Такого кінця вони не сподівалися.
Тут кинулися до них помічники ката, поздирали з них латані сорочки, поприв'язували до стовпів і стали дерти живу шкуру. Почувся страшенний крик.
А пан стоїть собі, узявся в боки и регочеться.
Тоді сталося щось несподіване. Пані Овруцька дивилася з вікна башти, бачила всю ту роботу, не знаючи зразу, до чого воно йде. Та як побачила ненависного Кржиштофа коло роботи, не втерпіла. Збігла вниз і напалася на чоловіка.
– Ти, нелюде, звірюко, мало тобі кари божої? Хочеш неодмінно стягнути гнів божий на голову нашої дитини? Я наказую, перестань, і вели тих нещасних пустити на волю…
Вона виглядала страшно – розпущене волосся, очі вогнем горять… Прислужники не пізнали тепер сеї покірної, плаксивої пані.
Навіть кат покинув свою роботу, ждучи, що буде далі.
Пан Овруцький тільки зареготався та скривив лице, мов сатана. Він прискочив до жінки й штовхнув її з усієї сили кулаком у груди.
– Ти, гайдамацька душе, ти, бестіє! Мені наказувати будеш?
Пані Овруцька, впала горілиць на землю. Служба кинулась її підводити. Вона лиш два рази дихнула й нежива стала. Служба охнула. А пан Овруцький обернувся до ката й знову зареготався.
– Ти, небоже, батогів хочеш, чого став?
І знову почалася кривава робота серед стогону, крику й прокльонів.
Паню занесли до покоїв, і там її прибрали. Замковий капелан став правити панахиду, а пан гравсь з гайдамаками.
Щодня вигадував нові муки. Щодня виводив їх на подвір'я, їм відрубали руки й ноги, пекли гарячим залізом. Дехто не видержав, але було двоє таких, що в самий день похорону жінки звелів їм пан повідкручувати голови.
За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при йому не смів за доброю панею заплакати.
По похороні зажив пан знову давнім життям. Запрошував гостей, завів військо, музику, як було колись.
Людям здавалося, що та перерва часу, то був лиш якийсь невияснений сон. І панові здавалося, що він увесь той час проспав бездільно, а тепер почав нове, статочне життя.
Він єднався з сусідніми панами й робив вправи на гайдамаків. В такому поході перебував не раз кілька тижнів, В якому селі було зловлять запорожців або гайдамаків, ціле село нищили, палили, людей мордували, не розбираючи, старий чи молодий. Пан Овруцький поводився так, як пес, котрого довго держали на ланцюгу, а тепер спустили.
Після кожного такого походу вертався до свого замку пан Овруцький зі здобиччю. Привозив кожного разу по кільканадцять пов'язаних "харцизів", щоб погратись, потішитися їх страшними муками. Після такого походу чути було на замку страшні стогони мордованих людей, а кров козацька потоками плила по замковому подвір'ю.
На цілу околицю ближчу й дальшу наліг переполох.
Люди боялися голосно говорити. Пан мав усюди своїх шпигів. Не дай Господи, підслухає, хто яке необачне слово, затягнуть невинного чоловіка до замку й уб'ють киями.
Пішла проклята слава про пана Овруцького, прозвали його скаженим псом. Люди сторонні об'їздили милями, щоб обминути його слободи.
Та кривава робота виходила йому на здоров'я. Він помолодшав, став рум'яний з лиця. Був веселий і любив забави.
З того часу як в його вкрали сина, він ніколи про його нікому не згадував. Але видко було, що не забув про його, бо в вільні хвилини заходив до саду замкового на те нещасливе місце сидів тут довгенько, брав голову між долоні й думав тяжку думу.
V
Карпо Кожушенко, скочивши з високого муру в глибокий став, зразу пішов під воду. Та зараз виплив наверх. Ножа держав у зубах, хлопця зомлілого держав лівою рукою на плечах, а правою рукою плив широкими плесами до другого берега. Коли знесилювався, клався горілиць і плив далі, поки не добрався до комишу, що ріс при другім березі від лісу, й став на ноги. Він змучився й важко дихав. Вийшовши на берег, застав тут уже Максима, що держав коней напоготові.
Карпо поклав зомлілого хлопця на землю й став скоренько вдягатися. Взув чоботи й одяг жупан, не зважаючи на те, що сорочка була мокра. Прип'яв зброю й скочив на коня. За той час Максим загорнув хлопця в кожух і подав його Карпові.
– Він либонь неживий…
– Живісінький. Дихає, як треба, й серце б'ється, лише води хлиснув і зомлів. Якби було можна де-небудь його висушити, бо то панська дитина, до такого не звикла.
– За нами, певно, буде погоня.
– Може. Я їм сказав, скачучи в воду, що ні мене, ні його живим не візьмуть.
Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.
Хлопець кілька разів розплющував очі й знову їх закривав.
Від того трясіння на коні він закашлявсь, а тоді жбурнула з його вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав у безпам'ятство.
Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочивали. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, – хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.
– Де ми тепер будемо? – питає Карпо, коли зупинились.
– Та ось їдемо все до схід сонця. Тут десь буде глибока балка, густо заросла деревом і кущами.
Там сидить старий запорожець-характерник – звуть його Охрімом Неситим, і бояться його всі страх. Він, кажуть, з нечистою силою знається й великий характерник.
– Ліпше знатися з чортякою, ніж з паном Овруцьким, наприклад. Мені зовсім не страшно, та коли б мерщій до його зимівника добратися.
– Ми либонь заїдемо туди до вечора?
– Чи ти коли в тих сторонах бував?
– Ніколи. Та я довідався від лісника, полісовщика, що недалеко села живе.
– Ти заходив до його?
– Тоді, як ти пішов замок розглядати! я пішов розпитати про дорогу. Щасливо я його знайшов, недовго блукаючи.
– Може се той самий, що мене переховав?
– Куди! Того давно поховали, а сей молодий ще. Зразу мене злякався, схопився за пістоль. Та я заговорив до його: чи ти наш чоловік, чи ти панський пес, що в доброго козака стріляти хочеш? І він угамувався та й говорив зо мною по-людськи. "Тікай, – каже, – добрий чоловіче, бо як тебе панські посіпаки зловлять, то голову відрубають". "Я втечу, – кажу, – тільки ти дорогу покажи так, щоб було де захиститися під лиху годину". "Тут, – каже, – ліс рідкий бува, ніде сховатися, та коли так добре один день на схід сонця просто їхати будеш, то надибаєш безпечну балку, там хоч цілий рік сиди. Хоч воно й не дуже там безпечно". "Чому?" – питаю. "Там живе старий характерник, січовик Охрім Неситий, – каже, – небезпечно з ним стрінутись, бо з нечистою силою накладає. Тобі десь так скраю часок пересидіти, щоб кінь відпочив, а тоді далі". "А чи ти Його бачив?" – питаю. "Бачив раз, – каже, – бодай не довелось удруге! Високий, сивий, вус в аршин, чуб теж… брови, мов ті мітли – страшний". "А ваш пан знає про його?" "Ні. Люди о тім мовчать. Пан звелів би його провести, а хто ж би то посмів його зачепити? Він, кажуть, кого хоче, то в камінь оберне, або в скотину яку-небудь. Страшна в його сила. Кажуть, що вовки до нього приходять та руку йому лижуть, мов пси… Не раджу тобі з ним сходитися, на очі йому лізти". "Ну, спасибі тобі за добру раду, чоловіче, здоров будь! Мені самому з таким чортом стрінутись ніяково. Либонь не відважуся в сей бік до схід сонця. Ти, будь ласка, покажи іншу ліпшу дорогу".
Тоді сердега став мені розповідати, що є по тім боці лісу, а що по тім, та по всіх селах пана Овруцького снуються шпиги, дуже ласі на перехожих, бо пан за кожного пійманого козака по золотому дає.
– Нащо ж ти йому таке говорив?
– А так.