Карналя через те, що був наймолодший, звали всі Малим, його найближчими друзями були Професор і Капітан. Власне, Професор Георгій Гнатович у мирному житті був доцентом, викладав у Одеському університеті математику. Капітан Гайлі справді мав таке звання в армії, до війни працював головним зоотехніком конезаводу в Туркменії. Професор — це суцільний розум, Капітан — краса, зграбність маленького м'язистого тіла, нестримна жадоба волі, палкий темперамент сина пустелі, а що міг додати до їхніх гідностей Карналь? Був Малий — і цим усе сказано. Ним мали піклуватися, опікуватися, йому помагати, його захищати, його вчити. На фронт прийшов відразу з десятирічки, та й то недорослий, бо в школі вчився надто успішно, перескочив аж через два класи й десятий закінчив шістнадцятилітнім. До армії брати не хотіли, тоді написав листа маршалові Тимошенку, і хоч відповіді не встиг одержати, військкоматівці з поваги до такої хлоп'ячої наполегливості послали Карналя до автомобільного училища, до якого він так і не доїхав, зате доїхав до фронту, і війна для нього почалася з червня сорок першого, а урвалася кілька місяців тому вже на словацькій землі. Може, поважали його саме за те, що був він "найсвіжіший" з полонених, більшість мандрувала по концтаборах вже з сорок другого й сорок третього, лишилося кілька навіть з сорок першого, хоч на тих дивилися як на святих, ніби на посланців з того світу. Тих, що з сорок першого, намагалися оберігати, але ще більше оберігали Малого, бо це ж був ніби посланець великої могутньої армії, яка вже дотрощувала фашизм і ось-ось мала дійти до Берліна.
З Професором і Капітаном Карналя здружувала також (і не в останню чергу) однакова міра ненависті, виказуваної до них есесівцями. Професор буквально нищив цих недовчених поглиначів фашистських закликів і карикатур фашистської газетки "Штюрмер" своєю розумовою зверхністю. Його особливо гостро ненавиділи за причетність до сфери точних знань. Бо точні знання суперечать таємничому духові глибинних істин, духові великого і всезагального, духові неокресленого, духові самозречення, готовності до бою. "Наш прапор — вірність, б'є барабан, будь хоробрим! На скалки весь світ розіб'єм!.."
Капітана ненавиділи за дику свободу в очах. Звідки ще цей азіат? Самих тільки слов'ян тридцять мільйонів зайвих на континенті, які повинні бути знищені, спалені, розвіяні за вітром. Навіщо ці азіати? Раса, кров, честь, вірність!
Малого ненавиділи за молодість. Чому офіцер? Такий малий, і вже офіцер? Неймовірно й неприпустимо. Молодого найлегше зламати. Жорстокість до ворога знаменує силу й упевненість.
Всіх трьох били регулярно й методично. Ждали ляку й здичавіння, але діждатися не могли. Приставлено до них молодого есесівця, якого прозвали вони Паралітиком, бо смикався весь чи то від фронтової контузії, чи з перестраху, коли над ним пройшла радянська "тридцятьчетвірка". Молодий, високий, навіть вродливий, завжди з наманікюреними нігтями, нарахчений парфумами, Паралітик відзначався вишуканою жорстокістю — це він вигадав голити всім штрафникам голови й примушував на холодному дощі скидати пілотки й усі ті саморобні накриття, які в кого були. Тут, під цим крижаним дощем, вони намагалися бодай трохи захиститися, напинаючись паперовими фінськими спальними мішками, які їм видано кілька місяців тому замість постелей. Мішки призначалися для одноразового вжитку — щойно переспиш у ньому, м'який папір усередині рвався на стріпки, так що залізти туди вдруге вже не було змоги, але верхня оболонка, зроблена з цупкішого паперу, ще якось трималася, тож вони просто вкривалися цими мішками, лягаючи на голі дошки нар у своєму бараку, обплутаному кількома рядами колючого дроту, а вранці, вибігаючи під холодний дощ, напинали з мішків такі собі башлики, за день паперове накриття розповзалося, від нього лишалося вже саме шмаття, обмерзле, вкрите лискучим шаром льоду, воно торохтіло, видавало якісь мертві звуки, але Паралітик і цього шкодував для нещасних людей, щоразу зриваючи то з того, то з того залишки паперових мішків, відкриваючи голені голови безжальності дощу.
— Мав би залицятися до своїх дівчат, а не знущатися з нас,— сказав Малий.— Бач, як иаманікюрився й напахтився.
— Всі його дівчата он там,— зі злістю рубнув важку глину киркою Капітан.
У Професора голос був застуджений, трохи захриплий, від чого здавався втомленим.
— Вони вважають себе мужніми,— сказав він, маючи на увазі не самого тільки Паралітика, а всіх охоронців,— насправді ж жалюгідні пристосуванці. Пристосовництво — один із способів протидіяти часові. На жаль, здається, дуже поширений серед деяких категорій людей. Засліплення їхнє таке велике, що навіть не помічають наближення кінця. Запопадливість їхня не зменшується, і це мене найбільше дивує. Чи вже такі вони всі засліплені?
Говорити Паралітик не дозволяв. Та й ніхто не дозволяв. Працювати! Швидко! Багато! Затято! Вереск, погрози, прокляття. Не впливало. Ніхто не квапився. Ні поляки, ні італійці, ні радянські офіцери. Всі були розокремлені, пости розставлено так, щоб не змішалися в'язні, навіть маючи спільну роботу, але працювали всі однаково — вже й не руками, а самими очима, насилу піднімали кирки, падали разом з ними, лежали на мокрому холодному грудді, дихали тяжко, ніби востаннє. Перед смертю не надихаєшся. Вартові кляли в живий камінь, в грім і блискавку й усі стихії світу, били, кололи багнетами, час від часу лунали постріли, бо за застрелених при спробі втекти кожен пост отримував три дні відпустки й п'ять марок винагороди, але край війни був такий близький, що ніхто вже й не міг сказати напевне, чи встигнуть вони відгуляти свої три дні, зароблені ще на одному вбивстві.
— Льос! Бістро! Работа!
У довгих плащах, чорних, як дощ, лиснючих, як лід. Спокійні й опановані. Людські почуття незнані. Не жди рятунку й співчуття. їхня сила була у внутрішній порожнечі. Там відлунювалися лиш накази. Орднунг іст орднунг. Гідність, заслуги, цінності людські, добро, зло — ніщо тут не діяло. Машина, механізм, крематорійне небо, крематорійна мова, крематорійне існування.
І хотіли, щоб полонені мерщій відкопували тих, хто був похований у підземному бомбосховищі! Хіба там не такі, як оці пости? Хіба не ті, хто їх народив, виховував, годував, посилав на підбій світу?
— Закопав би їх усіх в землю! — поблискував своїми чорними очима Капітан.— Ти, Професоре, кажеш про гуманність, а поглянь на постових. Цілий день жеруть бутерброди з маргарином, з ковбасою, із шпеком і смальцем, навмисне дратують нас, смертельно зголоднілих, забули про тих, хто сидить у цій горі й так само, як ми, вмирає вже з голоду. Чому ми маємо думати про них? Коли вже так поспішають, чому бояться, щоб ми працювали й уночі? Бо знають, що в темряві розбіжимося. То й хай би ми розбіглися, зате справді б розкопали цю гору не за тиждень, а за три дні й витягли б на світ божий отих нещасних, хоч і там фашисти, бо тут усі фашисти, і я всіх би їх!..
Капітан був такий вродливий, що не псував його навіть розмоклий, страхітливо знеформлений спальний мішок, а неймовірна худизна якось ніби аж личила йому. Дивуватися доводилося, де береться в цьому маленькому, висохлому до самих кісток тілі стільки вогню й пристрасті. Зате Професор відзначався спокійною добротою, він усе навертав своїх друзів на думки про гуманність, він бачив уже кінець війни й навіть зазирав далі за її край. Там потрібні будуть люди. Найбільша цінність і святість на цім світі. А в людини найдорожче — думка, сила думки. Професор цінував думку так само, як Капітан почуття волі. І те, й те передавалося однаковою мірою Малому, але від Професора все запам'ятовувалося назавжди, і так і винесе він згодом з тих страшних часів замилування свободою, та ще більше — силою людської думки. Професор, окрім своєї математики, дуже любив музику. Голодним, змученим людям, сушачи залишки свого паперового мішка коло залізної грубки, розповідав про композиторів, про опери, які знав (а знав він, мабуть, усі оперц світу), про чужі пристрасті й страждання так, ніби мало їм було страждань власних. Найдивніше: його слухали й щоразу просили розповідати ще.
Назавжди запам'яталося Малому про Верді. В двадцять сім років композитор втрачає кохану дружину й своїх дітей, відчай опановує його, не хочеться жити, а йому присилають лібретто опери "Навуходоносор", до якої він має написати музику. Верді не хоче читати бодай рядок, кидає рукопис на стіл, рукопис розгортається, і композитор випадково прочитує одну фразу: "Злинь, думко, на крилах золотистих!" Так співають ув'язнені у вавілонському полоні. Композитор уже не може відірватися від рукопису. Ще того дня він пише музику до цих слів. Злинь, дум-ко, на крилах золотистих!
Після тої розповіді Малий знав твердо: навіть коли вмирати-ме він, хай злине його думка!
Але тут, коло підніжжя розмоклої глиняної гори, під злим, чорним дощем не було ні думок, ні сподівань, не дослухався Малий до бурчання Капітанового й до хрипких зауважень Професора. Він ждав лиш одного: прилетять чи не прилетять? Бо коли американці прилетіли раз і так тут усе потрощили, то повинні б прилетіти, щоб дотрощити. Наші не можуть, бо задалеко, в наших вистачить своєї роботи й на сході, але ж цим з-за Рейну зовсім близько, якась сотня кілометрів чи й менше, мали б добивати, розшматувати тут усе, всі оті замки, всі станції, мости, гори, змісити всю цю наїжачену гостряками темних дерев і колючим камінням землю, запалити пожежі, щоб запахло вогнем. Прекрасний запах вогню!
Вони втратили лік дням, здавалося, всі вмруть тут серед слизького глиняного груддя, про тих, що під землею, вже забули й думати. Так їм і треба! Шкода, що не всі там! Хто б став дорікати їм за брак широти поглядів, за невміння бути безсторонніми, стати над власним горем і відчути сум'яття й страх похованих живими в надрах гори? Коли відібрано всі надії в тебе, то марно сподіватися, щоб ти дарував їх комусь іншому. Дарують лиш те, що мають, чим володіють самі. Може, думалося б про німців не з такою ненавистю, аби охоронці бодай раз спробували звернутися до полонених як до людей, мали б просити, благати помочі для тих, що були поховані, але, не маючи в душах нічого людського, як могли сподіватися знайти його в інших? Кричали, загрожували, били, вбивали — натомість мали холодну зневагу, байдужість і вперте саботажництво.