Зовні це були дві протилежності. Один по два місяці не бачив перукаря, другий відвідував його мало не кожен тиждень. Один мав пожмакане обличчя з ледь приплюснутим носом, у другого лице було без жодної зморшки (хоча й не випещене) і на ньому відбивався внутрішній спокій.
— Ви вважаєте людину, яка працює в нашому колективі п’ять років, новенькою?
— Як-то п’ять!? — вихопилось у Вакуленка.
Я теж немало здивувався. Мені чомусь здавалося, що Тхолик прийшов до нас якихось два роки тому. Мабуть, таке ж враження було і в Михайла Теодоровича Білоконя, бо він озвався:
— Та хіба вже п’ять років?..
— Авжеж, — сказав господар кабінету. — Хлопець він скромний. Та якщо буде таким же скромним і при виконанні наукової роботи, то...
Я давно завважив за собою корисну рису "просівати" балачки на нарадах крізь "сито", котре вловлювало мені самий тільки смисл сказаного. І цього разу, зафіксувавши, що питання вирішене, я знову звернув увагу на штори, які нагадували театральні завіси, сценою було інститутське подвір’я. Колишній завідуючий відділом — Михайло Теодорович мав звичку подовгу стояти між тих штор, обмірковуючи щось своє. Такі ж самі полотнища висіли і в актовому залі, і в кабінеті директора... Я видивлявся на них блідо-жовтих метеликів. Та їх там не було. Принаймні з боку кабінету. Але внизу до обстріпаних країв пристала тоненька павутинка... Мої спостереження порушили заключні слова Посудієвського, які він, як завжди в таких випадках, вимовляв дещо врочисто:
— Ми сьогодні добре попрацювали, товариство. Всі вільні. — І відкинувся стомлено на спинку крісла.
...Широка кощава спина Михайла Теодоровича, так само, як і його стіл з двома горами книжок, здавалося, були деталями якоїсь дивної системи. Часом рипне стілець, шелесне сторінка, хитнеться голова і знову система замре. Старший наш колега жив осібним внутрішнім життям, заради якого поступився колись посадою завідуючого відділом. Нас із Ткачем він здебільшого не помічав, зрештою, як і ми його. Хоча це й не заважало нам ставитись до нього з повагою, а йому до нас — із батьківською вимогливістю. Правда, Ткач, як старший з нас двох за віком, дозволяв деяку вільність у стосунках з Білоконем. Так, він міг раптом, ні сіло, ні впало, запитати: "А що, Михайле Теодоровичу, імператор Бокаса був великим гравцем у брідж?" або "А не боязко було вигравати у самого імператора?" На що Білокінь розвертався до вікна спиною, до нас обличчям і надтріснутим баритоном починав оповідати про свою роботу в Центрально-Африканській Республіці. Попри ощадливе ставлення до часу, Білокінь, бувало, якщо вже починав, то міг балакати хоч до кінця дня. Він замовкав і враз відгороджувався від нас невидимою стіною тільки тоді, коли Ткач, лукаво посміхаючись, цікавився: "Імператор, мабуть, був гостинним чолов’ягою?"
Цього разу мовчали. Білокінь писав, а Ткач схилився над тектонічною картою. Та обидва були чимось заклопотані.
— ...Чи й ви вважаєте мудрим рішення завідуючого відділом віддати сорокатисячну тему Тхолику, — озвався до мене Ткач.
Але Білокінь випередив мене:
— Я не казав, що це рішення мудре. Я говорив, що колись же молодим силам слід давати дорогу. Згадайте свої юні літа. Які важливі теми я вам довіряв!
— У юні літа ми друкувалися в найсолідніших наукових журналах, — зауважив Ткач. — А цей, протеже начальника, має півдесятка публікацій, та й то у вигляді куценьких тез доповідей... Працює, як виявляється, уже п’ять років. А хто його знає?
Мені теж спала на думку непомітність Тхолика. Хоч був він стрункий, гарний, проте уявити його обличчя, як скажімо, Вакуленка або Михайлюка, я, скільки не силкувався, не міг. Іноді, перебираючи подумки науковців відділу, я пропускав його й довго потім пригадував, кого ж не вистачало. Ніхто достеменно не знав і чим він займається, бо звітував безпосередньо начальникові.
— Справді, — погодився Білокінь. — П’ять літ, як він у нас. А здається, що я його лише раз бачив... Та це не причина, щоб ігнорувати хлопця.
— Мова не про ігнорування, а про сумірність творчих можливостей і... Коротше, для виконання цієї теми потрібен науковець вищого рангу. Значно вищого.
— Це робота Михайла Теодоровича, — нарешті відважився подати голос я. — А Тхолик мав би бути простим виконавцем.
— От, от, — погодився Ткач. — Тим паче, що ви, Михайле Теодоровичу, за півроку завершуєте стару тему.
Запала довга мовчанка, по якій знову озвався Ткач:
— Не подумайте тільки, що я упереджено ставлюся до того хлопця. Мені просто шкода грошей.
Проте, знаючи Ткача, я не сумнівався, що Тхолик був йому таки неприємним. Зрештою, як і мені. Попри зовнішню привабливість, було в ньому щось таке, що змушувало ставитись до нього з певною насторогою. І не останньою причиною була його мова — нарочито вишукана, з безліччю модних слівець, а, по суті, пуста.
Я сказав Ткачеві:
— Ну, і які ж наслідки начальникової акції передбачаєте? Адже ви не втратили дару Касандри?
— Тут і без дару передбачення не важко здогадатися: псу під хвіст сорок тисяч. Ні наука, ні виробництво від того нічого не матимуть... Га, Михайле Теодоровичу?
— Поживемо, побачимо... — відказав Білокінь.
Голос його долинув ніби з тунелю. Він уже був далеко від нас....
— Коли побачимо, то вже буде пізно, — сказав Ткач.
9
Бобіни прозвучувача повільно оберталися, здавалося, то був вічний двигун, який ніколи не спинявся... Після меленої кави розчинна нагадувала сурогат. Михайлюк пив і кривився. У нього, так само, як і в мене, о третій пополудні спостерігався сильний інтелектуальний спад. І збуджувала нас кава. З усього було видно, що нарада в кабінеті завідуючого не справила враження на колегу. На обличчі, попри втому, проглядала якась особиста заклопотаність.
— Ну, як з оповіданням? Прилаштували? — поцікавився він.
— Обіцяли дати на радіо... До речі, тривалість літературної передачі у них — півгодини. Не більше, не менше.
Михайлюк поблажливо посміхнувся. Зробив кілька великих ковтків, ніби то була не кава, а мікстура.
— А ще ви хотіли повідомити, — мовив, — що апаратура там ніколи не псувалась і, отже, в ефір ніколи не гнало гіперзвук.
— Ви небезпечна людина, — сказав я, а сам ще раз подумав, що, радячи звернутися на радіо, він таки свідомо дав мені змогу переконатися в хибності моєї версії. Отже, в нього, крім запису гіпермови, з якою він мене познайомив, мав бути ще якийсь матеріал, котрий давав йому підстави не сумніватися в існуванні дивних ворожих істот, лихих ще й тим, що їх не можна було відрізнити від людини.
Між тим Михайлюк сказав:
— Я ж ото в суботу ходив на Маринину гору...
— Яку, яку гору?
— Ну, та, на якій ми з вами були. Вона зветься Марининою горою. Внизу річка, а далі, за кілька кілометрів — цвинтар. Так от, уже не вперше я ставав свідком дивного явища. Але перед тим, як розповісти про нього, мені б хотілося почути від вас щиру відповідь на одне запитання. — Михайлюк подивився уважно, я б сказав — якось пильно. — Що ви можете сказати про мій психічний стан?
Запитання було таким несподіваним, що я на мить розгубився. І вираз цей не лишився непоміченим. На худорлявому обличчі з гострим носом майнула тінь прикрості. Господар акустичної витлумачив мою миттєву розгубленість по-своєму. Я тим часом, оговтавшись, подумки порівняв Михайлюка з рештою колег і дійшов висновку, що він був не лише вольовою, врівноваженою людиною, а й певною мірою педантом. Що й поспішив йому висловити. Не приховав навіть думку про педантизм.
— Ну, що ж, коли так, — зітхнув він з полегшенням і мені здалося, що його світло-карі очі не те щоб потеплішали, а в них оселився спокій. — Коли так, то слухайте... Минулого року, готуючись до змагань по дельтапланеризму, я заблукав на повітряному потоці аж до кладовища. Стояв ясний сонячний день. З висоти я бачив споруду з лабрадориту для ритуальних церемоній, людей з недавньої похоронної процесії, які покидали цвинтар, пам’ятники й обеліски, і все те потопало в зелені. І тут мою увагу привернув людський кістяк. Біля нього не було ні загорожі, ні пірамідки, ні хреста, як біля звичайних могилок. Він лежав на відкритій міcцині, де нічого не росло. І був не білий, а коричневий, ніби вкритий іржею. Той кістяк на добре доглянутому кладовищі мене здивував і зацікавив. Щоб краще його розгледіти, я зробив над ним одне коло, друге, знижуючись. На третьому відзначив, що кістяк став ніби меншим і водночас уже не нагадував цілий скелет, а складався з іржавих останків. Ніби він колись був не з кістки, а з заліза, яке майже зовсім поїла іржа. На п’ятому колі — нижче не дозволяв повітряний потік — рештки ті вже неначе стали купками заліза, які тільки малюнком нагадували скелет невисокої людини. На тому п’ятому зниженні мені чомусь здалося, що якби я опинився на землі, то брунатних решток і зовсім не помітив би. Втім, я тим не дуже переймався. Ну, кістяк, ну, дивне оптичне спотворення... Мало які можуть бути тому причини... А тим часом на Марининій горі на мене очікувала дружина. До речі, вона терпіти не може, коли я зникаю з поля зору. Отож, набравши висоту, я поплив назад... Спочатку мені кортіло ще раз побувати на тому місці, але кожного разу щось заважало: бурчання дружини, щоб я не зникав, як минулого разу, потім несприятливі повітряні потоки, тоді наша секція обрала інше місце для польотів... Та нещодавно мені випало знову там літати. І була така метеорологічна ситуація, що стеля ширяння побільшилась удвічі в порівнянні з попереднім разом. 1 що б ви думали я там побачив? Той же кістяк, а тільки був він завбільшки, як два людських і бачився цілком об’ємно, як на голограмі. Спершу подумалося, що то відлитий із заліза скелет для якоїсь скульптурної композиції, котрий з тих чи інших причин не згодився і його викинули. Але ж чому не в металобрухт, а на цвинтар, де його їсть іржа? Коли ж я зробив кілька кіл і знизився, то побачив ту ж картину, що й минулого разу — намальовані окислами заліза людські останки на глині, до того ж малі. Тепер мені раптом стало не по собі... Оскільки наперекір усім законам перспективи й логіки, предмет той ставав чіткішим і водночас збільшувався з віддаленням від нього по висоті, я шугнув угору на скільки зміг... — Михайлюк замовк, глянув на мене якимось відчайдушним поглядом і продовжив розповідь: — Я не випадково поцікавився вашою думкою про мій психічний стан.