Вигляд скуп-чено-тихий, але твердий. Пильно вдивляється в Лобковича). Тимофію, дай грошей Насті. їй треба звідси виїхати.
Лобкович (зупиняється). Ти таки про це саме? Але ж згодься: не можна сказати, що я людина нетерпляча й запальна. Правда?
Устина Марківна. Це ти проти чого?
Лобкович. Проти чого?.. Гм! Виховати чужих дітей, дать їм приданого по тридцять тисяч і спокійно ще слухать, як у моїх дітей схочуть для цих однять їхнє. Для цього треба-таки характер мати.
Устина Марківна. Навіщо даремно мучити себе, Тимофію, навіщо? Усі діти — твої. В тисячний раз кажу тобі це.
Лобкович. Насті грошей не дам. Нема. Є для Олімпіади й Родіона. їхні частини. Усім було нарівно. Не моє діло.
Устина Марківна. А маєток?
Лобкович. Маєток належить Марії, Олімпіаді й Ро-діонові. Спадщина. Хвороба — спадщина, маєток — спадщина. Може, Настя їх лічитиме й годуватиме? Май совість, Устино. (Наливає, п'є).
Устина Марківна. Усі діти — твої, Тимофію. Я не кажу усе ділить нарівно. Але ж не так несправедливо.
Лобкович. Яке ти слово сказала?! Яке?! Несправедливо? Так?.. Ти, ти смієш говорити це слово?
Устина Марківна. Смію, Тимофій Наумович.
Лобкович. Не смієш ти! Чуєш? Грабіжниця! Грабіжниця ти! Чуєш? Ти нас ограбувала.
Устина Марківна. Я ограбувала?!
Лобкович. Дивуєшся? Невинна? Ти життя моє ограбувала! Дітей одняла, ти найкраще, найдорогше у людини, любов до дітей своїх ограбувала в мене. Не було дня за всі 25 літ, щоб я не думав: мої чи не мої. Мій син? Моя дочка?
Устина Марківна. Слухай, Тимофію! Коли ти...
Лобкович. Та зрозумій ти, зрозумій цей жах: я готов радіти з хвороби дітей своїх! Га? Значить — мої, значить — наш рід! Значить — моя, моя гнила кров! Га? Та це ж жах один! Справедливо це? Га? Що ж ти мовчиш?
Устина Марківна. Мені нема чого на ці...
Лобкович. Ні, більше тобі скажу. Слухай: я радий думать, я радий узнать, що вони не мої діти. Щасливий буду. Значить, є для них надія. Щасливий. Га? Ти подумай: щасливий, що у всіх дітях обманула мене, що осміяне усе життя моє, що крала мою любов, що гра-а-била мене!..
Устина Марківна. Тимофію! Ради бога, вислухай!..
Лобкович. Але хай так, все одно! Дай тільки спочинути, нема більше сил. Не можу, стомився, смертельно стомився. От він женитися хоче. Женитися! А я можу сказати йому: не женись, не смій, не повинен женитися? Не можу сказати, не можу вбити його. Та чи мій же він? Ну, скажи, скажи мені правду, звільни мене. Пожалій,*покарай, убий, що хочеш, але скажи: чий він син? (Падає навколішки). Устино, от... благаю: скажи!
Устина Марківна (кидаючись до нього). Що ти, що ти?!
Лобкович. Хай бачать усі! Не встану, поки не скажеш. Прилюдно готов стати перед тобою. Дай полегшення. Прости все, але дай!
Устина Марківна. Тимофію. Встань. Скажу, все скажу! Встань!
Лобкович. Скажеш?
Устина Марківна. Скажу, скажу.
Лобкович (трудно встає). Кажи.
Устина Марківна. Але що ж, що ж тобі сказати?
Лобкович. Чий син Родіон?
Устина Марківна. Чий син Родіон? (Вдивляється в Лобковича). Чий син Родіон? Ти хочеш знати, чий син Ро-діон?.. Так?
Лобкович. Так.
Устина Марківна. Добре. Ти зможеш тепер спочинути. Хай так... Добре... Родіон... не твій син.
Пауза.
Лобкович (ноги йому помітно тремтять, він спирається на стіл і сідає в фотель. Шепотом). Не мій син?
Устина Марківна. І Марія, і Олімпіада — не твої. Настасія і Ольга — твої. Ти бачиш, я правду казала, що ти мучиш себе без вини.
Лобкович. І Марія, і Олімпіада? Не мої?! Так у мене зовсім нема дітей? Нікого? Ні одної? Господи, що ж ти робиш зо мною?! Що ж це? За віщо?!
Устина Марківна. Ольга й Настасія — твої.
Лобкович (не розуміє). Ольга й Настасія? Ні, що ж це? Кошмар? (Раптом люто схоплюється). Так Родіон — не мій? Ти... ти... брехала мені?! (Хапає її за руку вище ліктя, стискує). Останнє ограбила! Оссс.танне, прроклята!!!
Устина Марківна (вигинаючись од болю). Болить же! (Запалюючись люттю, дуже випручується). Не смій!
Лобкович. Задущу тебе!
Устина Марківна. Задуши! Задуши, я заслужила: пожаліла тебе, за людину взяла. А ти — звірюка, і Родіон — твій син. Твій! Хотіла хоч на день, на тиждень полегшення дать, пожаліла, дурна; задуши, я варта того!
Лобкович. Ти збрехала?! Тепер?!
Устина Марківна. Так, тепер. Ти ж прохав у мене цеї брехні, ти на коліна за неї став. Чого ж тобі? Твоя, твоя кров у Родіона. Радій!
Лобкович (весь спадаючи, тихо, в непорозумінні). Що ж правда тепер? (Стоїть деякий час, потім помалу йде в дім).
Назустріч Антипович.
Антипович. Нема вдома професора Іваницького, Тимофій Наумович. В сім часов будуть.
Лобкович зупиняється, чудно дивиться на Антиповича і, нічого не сказавши,
виходить.
Антипович, поглядівши на Устину Марківну, іде за ним. Устина Марківна сідає в фотель і тихо гірко ридає, затуливши руками лице. Витирає очі хусткою й понуро, задумливо дивиться в сад. Входить Настасія.
Настасія. Ну? Що?
Устина Марківна. Нема грошей.
Настасія. В такому разі я скажу все Родіонові! Коли він сам робить так, як пропонує, то він не повинен женитися!
Устина Марківна. Насте, не казись. Почекай. Надія є. Але пам'ятай: коли ти щось скажеш Родіонові, все пропало. Чуєш? Ніколи нічого не матимеш від батька. Знай це. Родіона лиши. Без цього вихід знайдемо.
Настасія. Скажи ти Родіонові. Хай він дасть мені свою частину. Не Можу ж я тут! Не можу! Зрозумій ти! Євген украде Ладю. Це ж катування — чекати. Зрозумій мене!
Устина Марківна (зітхнувши). Ох, занадто розумію! Потерпи! Вихід знайдемо. (Іде в дім).
Настасія (сходить з тераси, дивиться в сад, гукає): Ня-яню!.. Ня-яню!
Голос няні (з саду). О-ось я!
Настасія. Добре, добре... Зоставайся. (Махає рукою). Я так. Не плакав?
Голос н я н і. Ні, грається.
Настасія. Добре. (Озирається навкруги, Іде в хату).
Пауза.
Рипить хвіртка, і з'являються Прокопенкова і Гордий. Прокопенкова веде велосипеда в руках; вона в коротенькій сукні для велосипедної їзди.
Гордий (хмарно, сердито). Ну, до побачення.
Прокопенкова. Як?! Ідете-таки?
Гордий. Мені тут більш нічого робити. Провів, виконав обов'язок слуги, більш, здається, ні на що вам не потрібний.
Прокопенкова. Страшенно я не люблю, коли ви такий! Фрр! Але ж хоч спочиньте. Сядьте,*спочиньте. А днина яка! Га? Сонечко яке! Хмаринки! Га? Ви!
Гордий. Ви з таким виглядом це кажете, ніби й день, і сонечко, і ці хмаринки усе вам належить.
Прокопенкова. Звичайно! А в вас хіба ніколи не було такого почуття? Все моє, весь світ! Ні? Ну, годі бурмо-ситись, в слідуючу неділю поїду з вами. Сьогодні з Лобкови-чем, а тоді з вами. Добре? Поїдемо по Горощенському шосе в Галушківку молоко пить. Там у мене є чудовенька бабуся, похожа на мою матір. Вона мене донею називає.
Гордий. їдемо зі мною!
Прокопенкова. Куди? В Галушківку?
Гордий. В Фінляндію.
Прокопенкова. От тобі й маєш! Оце мені подобається! Та в мене ж екзамени, любий Олексій Захарович, про це ж хоч подумайте.
Гордий. Після екзаменів.
Прокопенкова. А у вас жінка, діти.
Гордий. З жінкою я розійдуся. А на дітей робитиму.
Прокопенкова. Чудно. І час ви чудний вибрали для цеї пропозиції. Боїтесь, що попередять вас? (Сміється).
Гордий. Авжеж, боюсь! Цілком добре влучили. Ви ж торгуєтесь. Ждете, хто більше дасть. Я даю все моє життя. Все, що маю. Капіталів нема, прохаю вибачення. Батьків поміщиків та професорів не мав.
Прокопенкова. Дуже шкода. Гроші — теж цінність. Та й немала. Це ж і книжки, і музика, і сукні, і мебель, і спочинок. Чого тільки нема в цих поганих кружальцях! І страшенно паскудно, коли нема їх. Ну, розумієте самі, що ми будемо робити. От їдемо в Фінляндію. Чудово. Жінка ваша і діти зостаються тут. Ви заробляєте своєю журнальною й газетярською працею... ну, скажемо, двісті рублів на місяць. Не більше, я гадаю?
Гордий. Досить пікантна любовна розмова! Модерна.
Прокопенкова. Ну, ні! Це старе, як самі гроші. Тільки одні — або брешуть, або дурні, а другі — чесніші й розсудливіші.
Гордий. О, то правда — розсудливіші! Ні, Калерія Семенівна, я беру свою пропозицію назад. Вибачайте і прощайте, не маю часу.
Прокопенкова. Підождіть. Ну що ви, Олексій Захарович, як гімназист якийсь. Ви серйозно, ну й я серйозно.
Гордий. Занадто ви серйозні! Занадто. От що погано. А з Лобковичем напевне так щиро про гроші не балакаєте? Ні?
Прокопенкова. А ви звідки знаєте, як я з ним балакаю? Балакаю так, як зо всіма, як з вами.
Гордий (саркастично). Правдоньку ріжете?
Прокопенкова. Поки що я маю доволі сили в собі, щоб обходитись одною правдою. Коли послабшаю, почну, мабуть, брехати. А поки що... нема для чого.
Гордий. Яку ж "правду" ви йому кажете?
Прокопенкова. Таку, яка є.
Гордий. Яку саме? Що, мабуть, згодитесь стати жінкою... його грошей?
Прокопенкова (сміється). От дурень! Та таку, ж, як і вам: завоюйте мене, коли так мене бажаєте. Розумієте ви це чи ні? Що ви все вимагаєте? Візьміть, завоюйте! Зробіть так, щоб я не могла нічого хотіти, крім вас. Будьте таким цінним, бажаним для мене, щоб я не могла, розумієте: не могла хотіти другого. От чудаки, їй-богу. Ніяк своєю старою, дурною, мужсько-власницькою психологією не можуть зрозуміти такої простої речі. Ну да, я ціню, люблю людину за цінності. Що ж тут такого? Розумний, гарний, чесний, багатий, дужий, ніжний, все це важно. І всього цього я хочу. А ви пропонуєте тільки якусь одну частинку і вимагаєте, щоб я признала за вами і всі інші. Це нечесно. Власне, за грош п'ятаків хочете купити.
Гордий. Навіщо ж ви... Навіщо ж ви дозволяли мені цілувати вам руки, обнімати вас, говорити про своє кохання? Навіщо?
Прокопенкова. Ах, боже, яке страхіття — руки цілувать, про кохання говорить. Ну, обнімати ви мене, вибачайте, не обнімали. Хіба що силою, але ж я вам цього не дозволя-а-ла.
Гордий. А хоч би й руки? Ви ж цим мені надію подавали. Ви показували, що не байдужі до мене.
Прокопенкова. А хіба я кажу, що байдужа?
Гордий. Але ж ви так само й до ^Лобковича не байдужі! І до Вукула, з яким і вчора, й позавчора, як кажете, бачились?
Прокопенкова. Атож, не байдужа. Гордий. У вас були любовники?
Прокопенкова. А вам яке діло? (Сміється). Розлюбите, коли були? Не розлюбите, коли любите. А коли хочете бути любовником, то це вам помогти не може.
Гордий. Ви тільки законною жоною, супружницею хочете бути? Любовники не вигідно?
Прокопенкова.