Прошу. Секлетія Лазарівна (коло столу). Світіть.
Тихенький світить.
Секлетія Лазарівна (тихо). Примушена зробити вам деякі питання. Дозвольте спитаться вас: ви мужчина чи тільки помилка природи?
Тихенький (змішано). Я не розумію...
Секлетія Лазарівна. Отже, й я не розумію, моє серце. їй-богу, не розумію. Мужчина поводиться з жінотою трохи інакше, ніж ви. Таким поводженням ви й мокрої курки не завоюєте, а не то що Оксану. Ви хоч би стида-лися!
Тихенький. Секлетіє Лазарівно! Я, їй-богу, не розумію... Це така справа... Це моє особисте життя.
Секлетія Лазарівна. Вибачайте. Це не тільки ваше особисте, а й наше загальне. Бо коли ми випустимо Оксану, то вся справа загине. Отож більше енергії, бо жидки й тут нас одіпхнуть. (Підтягує губи і йде до дверей в їдальню. До всіх). Панове! Переходьте вже сюди, тут ніби затишніше та од прислуги трохи далі. Прошу.
Входять.
Гаврило Іванович. А щось нікого більше нема. Мабуть, позалазили з страху на печі та й сидять, га-га!
Захар Назарович. Прийдуть ще, напевне.
Секлетія Лазарівна. Прошу сідати. Ох, боюсь я, що не прийдуть більше. Отакі, як бачите, у нас люди. Полохливі, себелюби, ледачі... Ой, господи! Я вам кажу, треба великої душі, щоб з такими людьми працювати.
Захар Назарович. Скажіть на милість! А мені вчора всі здались такими енергічними... Я вже не кажу про добродія Михалевича. Це стовп. Дуже хороший чоловік! Дуже хороший!
Секлетія Лазарівна (підтягує губи). Та... звичайно...
Гаврило Іванович. Як спить, то без палиці можна пройти, га-га!
Тихенький (потупивши очі). Він справді людина енергічна. З цим треба згодитись.
Секлетія Лазарівна (не витримавши). Та до чого енергічна? До чого? Щоб про нього говорили, щоб грати ролю голови, щоб... А, дайте мені спокій! А що він зробив для справи? Ну? Чи він дав хоч копійку на газету?
Коли не звернуться, усе в нього нема, усе просить через місяць, через півроку. "Стовп"!..
Захар Назарович. Та невже? От не подумав би!
Секлетія Лазарівна. А от справтеся по книжках, від кого маємо гроші, от і побачите, який він енергічний на чужий кошт.
Гаврило Іванович. От іменно, га-га!
Секлетія Лазарівна. А жіночка його? Золото. Чули, як чеше по-кацапському? Та мало того, ще й сміється з вас. Ви думаєте, вони з вас не сміються? Думаєте, вашу прекрасну, велику ідею вони не закидали вже брудом?
Тихенький (потупивши очі, нетвердо). Це ж не відомо, Секлетіє Лазарівно.
Секлетія Лазарівна. Що "не відомо"? Та ви думаєте, що вони пристануть на цей проект? А чому ж досі ні одної статті про це немає? Га?
Захар Назарович. Мені сам Анатолій Олександрович казав, що... що він вітає цю ідею, що він пристає до нас.
-*"С еклетія Лазарівна (посміхнувшись). Ну, то ждіть. Я більше нічого не скажу. Я знаю тільки одно: ми повинні самі вести цю справу. Вони хоч і внесли ідею співочих товариств, а виконать її не зможуть. Де? Хто буде її виконувать? Чи в них єсть зв'язки з селянами? Ми виконаємо її. От що! І виконаємо, бо ще не одірвалися від народу. Ми його знаємо, і він нас знає. Хіба я не так говорю. Євмене Симоновичу?
Тихенький. Я цього не кажу, Секлетіє Лазарівно.
Секлетія Лазарівна. Ще б не хватало, щоб ви це сказали.'От було б уже добре! (До Захара Назаровича й Оксани). Я бачу, що ви мало ще людей наших знаєте. Такої нації в світі немає. От що я вам скажу. Ледачі, неро-бітники, боягузи, зависливі, себелюби. А розпуста? А молодь наша? А література її? Одне сміття, порнографія, сороміцьке щось. От до чого дожилася Україна! Почитайте наших молодих. Боже милосердний, спаси й помилуй нас! Стидно в сімейнім колі читати, що вони пишуть! А живуть як! Ой, що діється! Та й чого ждати від тих дітей, у яких такі батьки. Які діти, такі й батьки. Не хвалюсь, але за своїх дітей можу тільки бога дякувать, що поміг мені виховать їх по-людському. Бережіться, панно, наших молодих, ой бережіться! Скаламутять душу, забруднять оті модерністи, оті бернштейнівці всякі. (До Захара Назаровича). Подумайте: законний шлюб для них — то вже сором. Ну, що ви скажете? То тільки й гарно, як живуть неначе пси погані. Фу! (Плює).
Входить Кость, одягнений.
Секлетія Лазарівна. А що це ти, сину, ідеш кудись?
Кость. Треба, мамо, в університет, на реферат. Прошу, панове, мені вибачити, але діло перш усього.
Захар Назарович. Звичайно, звичайно. (Прощається).
Секлетія Лазарівна. Та, може, воно не таке вже нагальне, то посидів би з нами?
Кость (дивиться на годинник). Ох, не можу. Рівно о восьмій мушу вже бути. Бувайте здорові. (Стискує всім руки й поспішно виходить).
Секлетія Лазарівна. От, колись дурницями займався, есдеком був, а тепер, слава богу, одна наука в голові.
Гаврило Іванович. Все йде, все минає, га-га! Захар Назарович (задумано). Хм! Я не думав, що тут так...
Тихенький. Що ж це не приходить ніхто? Оксана. Здається, й Карпа закликано? Тихенький. Аякже...
Оксана (більше до Секлетії Назарівни). Мені здається, що цей Карпо теж близько стоїть до цих модерністів? Наскільки я винесла з розмов з ним.
Секлетія Лазарівна. О, це теж птичка! Звичайно, його можна ще направити на правильну путь. Нам треба-таки слідкувати за мораллю народу. Він нахватався всяких ідей у есдеків та іншої пакості.
Оксана (невинно). А чого, власне, його скрізь закликають. Цікавляться ним?
Секлетія Лазарівна. Бачите, він хлопець розумний. Це що й казать. І таки освічений, хоч і робітник. Він же механіком у Михалевича на заводі. (Оксана хитає головою, немов уже знає все). Ну й великий вплив має на всіх робітників. От Михалезич і гріє його коло себе. А щодо моралі, то й він птичка хороша, хоч і виглядає таким посни-ком.
Тихенький (соромлячись, але силуючи себе бути галантним). Панно Оксано! Може б, ви щось заспівали нам, поки зійдуться люди? Дуже... приємно було б послухати вас.
Гаврило Іванович (зупиняючись). Оце правда! А заспівайте що-небудь... їй-богу!
Оксана. Та як я там співаю! Я не одмовляюсь, але попереджаю...
Ти х е н ь к и й. Ми зарані раюємо... з вашого співу... ( Соромиться).
Секлетія Лазарівна (підбадьорює його поглядом). А звичайно, заспівайте. У вас такий пречудовий голос. Особливо гарно виходить, як ви співаєте щось з розпачем.
Оксана (підходячи до піаніно, сідає, бере кілька акордів). Ну, добре. (Співає).
Дзвінок.
Гаврило Іванович хутко виходить в сіни й вертається з Кіндратом
Пилиповичем.
Гаврило Іванович. Е, один не злякався. Таки прийшов.
Кіндрат Пилипович (здоровкаючись зо всіма). Хто злякався? Я? Ого! Та ще той рачки десь лазить, хто б мене налякав. Драстуйте. Співаєте? Конспірацію розводите? А вчора? От дурноляпа! Якась псявіра пожартувала, а вони вже й п'ятками накивали. От би спіймать того, хто такими жартами займається, та вперіщить йому гарячих, щоб аж за десятою вулицею скавчав... Та що, більше нема нікого? А де ж Харитоненко, Міщук, Сікач, воша б їм у потилицю?
Секлетія Лазарівна. Сидять на печі та рятують Україну.
Кіндрат Пилипович. Молодці, різав та поров їхню маму. (До Захара Назаровича). Ну, як вам подобаються наші бернштейнівці? Га?
Захар Назарович. Нічого... Звичайно, у кожного свої дефекти...
Кіндрат П и л и п о в и ч. Ге! То ви на своїх-хуторах тільки гадаєте, що тут янголи з неба налетіли. А тут... чимсь іншим пахне.
Гаврило Іванович. Часничком, га-га!
Кіндрат Пилипович. Іменно! (Регоче).
Оксана й Тихенький тихо балакають між собою.
Кіндрат Пилипович. Секлетіє Лазарівно! А чарчину тієї сякої-такої преподобної чи не піднесли б ви мені? Бо я, признатись, прямо з служби та й жерти хочу, як свиня.
Секлетія Лазарівна. А чого ж? Та, може, панове, ще хто-небудь закусив би? Прошу до їдальні. Хай наші молоді побесідують.
Кіндрат Пилипович. Ге! Як? Уже молоді?
Секлетія Лазарівна. Молоді люди... От ви вже!
Кіндрат Пилипович. Так ви так і кажіть.
Оксана (сміючись). Ви розчаровані?
Кіндрат Пилипович. А що ж? Така пара була б, що куди твоє діло.
Секлетія Лазарівна. Прошу, панове, прошу!
Всі, крім Оксани й Тихенького, виходять.
Оксана (потупивши очі). Вам, здається, дуже неприємна ця розмова?
Тихенький (почуває себе дуже ніяково). Мені? О!.. Мені здається, що, навпаки, вам...
Оксана. Ну, я провінціалка... Ви ж знаєте, що в провінції тільки те й думають, щоб вийти заміж.
Т и х е н ь к и й. О, як ви можете про себе таке говорити!
Оксана. Овва! Хіба я що таке? Тільки наслухавшись таких розмов, аж страшно з мужчинами й балакати. Невже й ви такий, як та молодь, про яку говорила Секлетія Лазарівна? Вибачайте, я дуже мало читала ваших творів і не знаю, як ви ставитесь до цієї "пакості", як каже Секлетія Лазарівна.
Тихенький. Я думаю... Я, розуміється, не вважаю себе авторитетом, але в своїх статтях в нашій газеті я висловив таку думку, що це хворобливість, всі ці модернізми, ці моралізми. Словом, намул, так сказать.
Оксана. І, сподіваюсь, проти цих вільних кохань, вільних шлюбів?
Тихенький. О, звичайно. Це просто або підлість, або наївність думати, що роблять якусь революцію вільним шлюбом.
Оксана (з чудною посмішкою). Я так і думала, що ви такий. Так, знаєте, легко помилитись в людині.
Дзвінок.
Тихенький (встаючи). Це хтось з наших. Вибачайте, я на хвилинку.
Швидко виходить і вертається з Карпом.
О к с а н а. А! Доброго здоров'я! І ви прийшли? Ми вже думали, що вас не буде.
Карпо. Мене просила вчора Секлетія Лазарівна. А я, власне, й не знаю чого.
Оксана. Ну, розуміється, до вашого авторитету прибігають. Ви знаєте, Євмене Симоновичу, добродій Карпо вважається авторитетом в поезії.
Тихенький. Карпо Федорович має дуже хороший смак.
Карпо (до Тихенького). Ви не знаєте, за якою справою мене кликано?
Тихенький. Мені здається, за тією, що й всіх нас... А проте, я зараз спитаю Секлетію Лазарівну. (Хутко виходить у вітальню).
Карпо (грубо до Оксани). Чого ви до мене чіпляєтесь? Що вам треба? Вас злостить, що я не визнаю ваших чар?
Ну, добре. У вас чудові очі. У вас чудовий талант. Прекрасний голос, ви розумні, чарівні. Досить з вас? Оксана (чудно). Ні, не досить.
Карпо. Ну, так що я вам зробив? Що не впадаю коло вас? Може, цього ще забажалось? Але для вас нічого цінного не може бути в упаданні робітника. Ну, скажіть, що я вам зробив, чи чого ви хочете від мене? Це ж, по меншій мірі, чудно, що ви раз у раз чіпляєтесь до мене. Та ще при людях.