А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.
— Я примощу її отут, — сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, — шоб світло падало в обидві кімнати.
— Не став, — застеріг Буцик. — Лава хистка — лампа може впасти і станеться пожежа.
Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:
— О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!
Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.
Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.
Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:
— От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.
Розділ V
Зранку Буцик із Бурмосиком заходилися зміцнювати хату. Вони поставили на двері здоровенний засув і набили по грубезній дошці на вікна ізсередини. Тепер у вікно могла пролізти хіба що Люська. Потім вистругали три довгі списи і прикріпили на кінці по гострому цвяху.
— Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, — мовив Буцик. — А як тільки скосимо сіно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?
— А що я робитиму в цей час? — спитало зайча.
— Ти можеш ходити з нами.
— Але ж я не вмію косити.
— Тоді гребтимеш.
— Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, — відповіла, позіхаючи, Люська.
— Зрештою, ти можеш складати сіно в копички, — запропонував Буцик.
— Знаєте, я придумала, — сказала Люська. — Не всім же заготовляти сіно. Комусь треба лишатись і на господарстві. Хай це буду я.
— Що ж, думка хороша, — погодився Буцик. — То ми пішли: діло не жде. А ти не виходь із хати. Так буде безпечніше.
— Та ті бандюги сюди вже не поткнуться, — зухвало запевнило зайча. — А як спробують, то я їм оцим списом добряче шкури попроколюю.
— У цьому я, звичайно, певен, — сказав Буцик, — тільки ти вже краше не виходь за двері.
І вони з Бурмосиком пішли.
Деякий час Люська тинялася по хаті, трохи посиділа на лаві, затим дістала свое дзеркальце і довго чепурилась. За тином весело шуміли дерева, перемовлялися пташки, м'яка трава рясніла квітами, і нараз Люська відчула, що їй сумно.
"Так мені й сидіти цілий день у хаті? — подумала вона. — Піду хоч віночок сплету…"
Розміркувавши так, зайча вхопило свій спис і югнуло на луг, аж вітер засвистів.
Коли друзі повернулися під вечір з косовиці. Люська у віночку з лугових квітів і в намисті з ожини сиділа за столом, дивилася в своє люстерко й виспівувала на весь голос:
Бо моя врода
То є чистая вода,
То є бистрая вода
Синіх гір.
— У пісні трохи не так, — поправив її з порога Бурмосик. — "Бо твоя врода".
— Ой, здрастуйте! — підхопилася Люська. — Я знаю, але "моя врода" мені більше подобається. Ну як, схожа я на королеву?
— Чиста королева, — погодився Бурмосик, зазираючи в піч. Але даремно шукав він якогось чавунця з варивом. У печі навіть не топилося.
— Чиста тобі королева, — повторив він уже не так бадьоро й зітхнув. — А їсти хочеться!
— І мені вже хочеться, — радо підтримало зайча, не одриваючи погляду од дзеркальця. — Насилу вас дочекалась.
— А що ж їсти? — запитав Бурмосик.
— Справді що? — й собі поцікавилась Люська.
— Нічого ж немає!
— Дійсно. Немає.
— І ніхто за всенький день не здогадався зготувати хоч що-небудь? — подав голос Буцик.
— А хто ж міг зготувати, — здивувалася Люська, — коли в хаті нікого не було? Ви косили, а я рвала квіточки. Правда ж гарні? А ми сьогодні будемо читати?
— Щось на голодний шлунок не дуже хочеться, — відповів Буцик.
З'ївши по скибці хліба з чаєм, друзі лягли спати, сподіваючись, що хоч завтра матимуть кращу вечерю. Але назавтра їх чекало те саме.
Ще здалеку, повертаючись додому, косарі почули життєрадісний спів:
Бо моя врода
То є чистая вода…
Цього разу на голові в "королеви" красувався віночок волошок, але їжею в хатині й не пахло.
— Ой, гляди, — сказав голодний Бурмосик. — 3 неробами часом трапляються усякі неприємності.
— Так неробам і треба! — озвалась Люська. — А нам із вами чого боятися, крім вовка й лева, звичайно. Адже ми завжди при ділі. Правда, мені гарно в цій короні? — спитала Люська. — Чомусь ви не раді…
— Раді-раді, — озвався Бурмосик. — Навіть дуже, — й заходився розтоплювати піч.
— Ти сказав би їй що-небудь, — говорив Буцикові Бурмосик, коли вони вкладалися спати. — Хай хоч трохи нам допомагає…
— Та якось незручно. Все-таки наша гостя. Бідна дівчинка! Вона так натерпілася через того лева. Хай мине день-другий.
Та минуло кілька днів, а по зайчаті не видно було, щоб воно дуже журилося. До роботи Люська й не думала братися.
Тоді вночі, як усі поснули, Бурмосик поліз на горище, де у скриньці в нього лежали всякі дуже потрібні речі — гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, — і видобув із тієї скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого літа директор заїжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стільці. Саме в останній день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кімнати сміху розбилося.
Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиної кімнати, узяв зі столу її люстерко і, притуливши до того уламка, провів чотири рази склорізом. Ще мить — і він уже тримав два невеличкі, однакові за розміром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге — криве, хоча на вигляд вони нічим не відрізнялися.
Залишивши на столі криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине і ліг спати.
Лише місяць, що зазирав у вікно, бачив те. Але місяць, як відомо, бачить усе, що діється вночі, а говорити не вміє.
Прокинувшись, як завжди, о тій порі, коли тіні од сонця найкоротші, Люська полежала ще трошки, вирішуючи, з яких квітів вона сьогодні сплете віночок, тоді скочила з ліжка, наспівуючи, сягнула по дзеркальце й заглянула в нього. Але що це? Замість її, Люсьчиних, великих очей на неї дивилися манюсінькі свинячі очка, а під ними висіли щоки-пампушки. Її акуратненький ротик тепер роззявлявся до самих вух, здоровенна голова трималась на шийці-сірнику. То була якась потвора!
Затремтівши від жаху, Люська випустила дзеркальце з рук. Вона обмацала свою мордочку, шию, вуха — на дотик усе здавалося таким, як було, але, поглянувши в дзеркальце знов, Люська зрозуміла, що вся її врода кудись щезла.
Опустивши голову на лапки, зайча гірко заридало. "Вже не співати мені так весело, — думало воно, — не вистрибувати на одній ніжці, не плести віночків — навіщо вони тепер! А як я з'яалюсь на очі Буцикові та Бурмосикові?
Вони мене тепер не любитимуть. І мама не впізнає свою доньку. Мало того — всі сміятимуться з мене. — І раптом згадала натяк Бурмосика на те, що з неробами трапляються усякі неприємності. — А я ж труджуся цілісінькими днями… Цілісінькими днями…"
І тут Люська спохватилася, що ніхто за її життя не називав ще цілоденні гуляння, співи й збирання квітів — роботою. Вражена своїм відкриттям, вона ще довго сиділа на лаві. Підвелась, обмотала голову рушником і знову сіла. Тоді схопилась на рівні ноги, внесла дров, розтопила піч. Люська не вміла готувати, але не раз бачила, як це робила її матуся.
Смерком на стежці, що вела до хатки, з'явилися дві постаті. Одна несла лопату, друга — моток мотузка й сокиру.
— А вони точно тут ходять? — почувся левів голос.
— Аякже! Три дні вистежував! — відповів йому з темряви Вовк. — Дівчисько все по лісу тинялося: назбирає, знаєш, квітів цілий оберемок, вмостить на маківці та й ходить собі, у дзеркальце милується. Якби ж то не опіки, я її враз би схопив. А то сам знаєш: півтора тижня лежав, рани вигоював. Хіба тепер прудко побіжиш? Раз зовсім близько од мене була — я по-пластунськи підкрався ззаду, а тут вона, як на зло, своє дзеркальце витягла і ненароком сонячного зайчика мені просто в очі. Налетів зосліпу на мурашник, та і зараз ще покусаний увесь. Отож і кажу: дівчисько все по лісу тинялося, а це з двору не потикається. Обмотало голову рушником і вчора цілий день город пололо.
— Ну й дурний, — озвався Толябун. — Хитрістю треба брати. От вони, скажімо, цією дорогою ходять, а я їм пастку і влаштую. Зайча, кажеш, у дзеркальце задивляється? От навколо нього й крутитися треба. Слабке місце шукать. Не в хату лізти напролом, а зробити так, щоб само з хати виткнулось. Зрозумів? Е-ех, щось не видно живності у твоему лісі, — бурчав лев. — Куди вона вся поділася?
— Зачаїлись усі, не розумієш хіба? Ревеш, як навіжений. Казав же тобі, щоб не галасав. Не слухаєш. Ото й позалазили всі у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?
— Бояться, значить, — зрадів лев. — Чують героїв. Спершу цих трьох з'їмо. тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Ги-ги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба — лампою швиргатися. Стій! Отут, здасться, підходяще місце!
Лев увігнав лопату в землю.
— Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, — вів далі. — Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
— Готово! — підскочив Вовк.
— Добре! Ану, давай разом потягнемо. Дубок хитнувся й похиливсь.
— Досить! — командував лев. — Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут — ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
З доброї моєї ласки
Не минуть нікому пастки!
Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил.