Ішов Савка, добираючи способу, як проскочити в клуню так, щоб проминути Олександра Тереитійовича. Не добрав. Старий стояв на воротях, як кажуть у казці, "з червоних чоботях"8, і Савка почув, як він лиховісно сказав:
— А йди вже, йди, не огинайся, бузувіре!
Виходу не було. Савка зайшов у двір. Тут його й згріб Олександр Терентійович.
Розправа провадилась феодальним способом за допомогою старої, що була вже не при ділі, супоні. Дідусь Олександр святив супонею Савку й приказував: "А будеш, бесуре, гроші розтринькувать, будеш страмити мене перед добрими людьми, будуть люди очі мені випікати: "Чий то лобуряка залився горілкою, що й бугая не розгледів?" А на ж тобі! На ж тобі! На! На! На!" ї застрибала супоня у Савки по спині.
Савка очуняв ще в Свирида на лавці, а тепер, побачивши батька, і зовсім опритомнів.
По другий бік вулиці, трохи навскоси, стояв на піщаних кучугурах завод Вуліха. Глянувши через його корпуси й труби, Савка побачив, що сонце вже чимало з'їхало на захід, вже, либонь, була чи не восьма година. Боже мій! Це ж швидко вже й дівчата будуть повертатися з хутора. І Марія з ними!
Дідусь Олександр лупцював Савку, вчив його, як треба жити на світі. Савка, ведмідькуватий, мало не в два рази вищий за дідуся Олександра Терентійовича, широкоплечий велетень, що одним порухом міг би з тієї супоні клоччя зробити, топтав-ся навколо батька, удавав, що вгинається, і бутів низьким, як Мишко, голосом: "Ой таточку, голубчику, більш не буду!" Це вже так заведено було проситися у Шахівці.
Дорога з хутора проходила серед вузеньких смужок піскуватої землі, де господарі сіяли коноплі. В нашому краю коноплі росли високі,— найвищий парубок у них міг би сховатися. Сюди, в коноплі, приходив і Савка ховатися, щоб здалеку глянути на Марію, як вона з дівчатами повертається додому.
На подвір'ї в Олександра Терентійовича панувало етичне безлюддя. Баба Дар'я сховалася за причілок хати і, розклавши під прославленою грушею-крем'янкою вогонь, варила молоденьку картоплю, вираховуючи, коли вже слід було вкидати галушки, щоб страва поспіла на ту хвилину, як Савка, діставши своє, вмиється біля колодязя, і вона йому скаже: "Сідай, сину, вже вечеряти". По другий бік вогнища сиділа на землі Варвара, богом покривджена старша сестра Савчина. Нишком витягаючи шию, щоб пересвідчитися, чи не передає куті меду 9 батько, навчаючи сина, вона водночас наставляла вуха в бік степу, звідки вітер доносив далекі відлунки пісні. "Тож і дівчата вже йдуть із хутора,— думала дівчина.— Це ж он і Савка до Марії прислухається, ач, аж навшпиньки зводиться!" Забувши про батькову супоню, Савка справді потягся в той бік, звідки линули відлунки пісні.
У Варвари до Савчиної Марії жило в серці два почуття. У селі склалося так, що хоч найкраще пісень заводила Вустя прихідьківська, так зате ніхто не вмів виводити так, як оця Сав-чина Марія. Чия вона, Варвара так і не знає, бо занесло її десь з Попівки — сюди, в Шахівку, в економію, люди з усього світу спливаються. Варвара ні на іякі роботи нікуди не ходила, навіть в безиківську економію, і тому голосу свого не обспівала в гурті, а співати хотілося, то вона'співала дома і за Вустю, і за Марію. Отож співання Маріїне припадало Варварі до серця, а сама Марія — ні. Яка ж вона Пара Савці? Мужичка необтесана, у воловні народилася, під яслами й помре. Всі, хто робить в економії, позагоряли, почорніли — аж страшно глянути! У того ніс полупився, а в тієї самої прихідьківської Вусті і ніс, і навіть щоки пооблазили. А гляньте на Марка Кубушку! Весь чорний, як циган, на плечах не сорочка — руб'я, штани побилися, пострьопалися, пацьорки аж від колін звисають, як іде — теліпаються, мух відганяють... А в Савки — лице чисте, біле, пшеничне. Стригтися Савка на Гору до Покотила ходить, носить польку. Марко Кубушка махряку чадить, а в Савки все папіроси, як не "Амба", так "Роза", а то ще купує легкий табак "Стамболі" і до нього у гарній коробці гільзи. Кодацький Іван приходив, учив Савку, як їх тютюном набивати. Савка не дуже-то цього діла навчився — дуже пальці товсті, так зате Варвара, дивлячися в щілину, все чисто зрозуміла. Тепер Савка й не думає нічого: поки з роботи прийде, вона йому вже наб'є півкоробки і сховає у клуні, щоб батько не набачив. Савка — мукобій. Учотирьох — Савка, Кодацький Іван, Свирид Ште-менко та Михайло Бондаренко-Коряк — за день п'ятсот лантухів наб'ють, з кожного лантуха по одній копійці і ще по чверті копійки! А Марійка ота за строк п'ятнадцять карбованців має, щоправда, на панських харчах, так що то за харчі — знає увесь світ! І чорна така, як халява, і сорочок, кажуть, всього тільки вісім надбала, а он Мотрі, меншій Варвариній сестрі, мати вже шиє п'ятнадцяту. Ні, не підходить Савці Марія — репана мужичка!
Ех, Варваро, Варваро! Сліпа ти в своїй любові до Савки, сліпа й несправедлива. Чуєш, ото співають дівчата, додому йдучи? Виводить там пісню справді Савчина Марія, але ж ще недавно, до заміжжя, там-таки разом з нею співала твоя старша сестра Палажка, а тепер співають твої і Савчині молодші сестри Мотря і Катерина! І Степан. Степана, щоправда, не чути, Степан аж вночі прийде — неблизький світ добитися в Шахівку з Шкаврового, де він з хлопцями чорний пар чорнить...
Злочин і покарання — в минулому. Олександр Терентійович, бабуся Дар'я, Савка і Варвара вже зібралися під грушкою-крем'янкою, вечеряють; на вечерю Дар'я Олександрівна зварила галушки. Хотіла, як завжди, з житнього борошна замісити їх, та побачила, як Олександр періщить дитину, й передумала: чорного борошна взяла аби-аби, а то пшеничного з торби відсипала, не пошкодувала. То й вечеряли пухкі, аж пахучі пшеничні галушки. Хай порозкошує Савка!
Савка ще й не кінчив їсти, як Варвара вже настановила йому в клуні шаплика з теплою водою, зняла з кілочка нові Савчині штани, синю сатинову, в білу смужку, сорочку.
А де ж дівчата? Степ великий, і дорога не близька. Ще й до Крисової не дійшли. Закурені, обвітрені, з порепаними ногами, облізлими носами, в почорнілих хустках,— адже шість днів не вилазили 'з роботи, робота ж тривала від сонця до сонця, а тепер ще мали одміряти сім кілометрів дороги — стільки міряється від хутора до села.
Здається, після всього цього и— ноги можна простягти! Е, ні! До цього ще кілька десятків років дороги. Зараз вони йдуть і співають. Голоси сильні, виспівані, пісня дружна, бо зспівалися. Линуть ті пісні за п'ять-шість кілометрів, і не можна собі уявити старої, дореволюційної України без заробітчан — хлопців і дівчат,— без їхніх пісень, що, не стихаючи, котяться від села до села. Гуртові пісні не хапливі. Слів у пісні може бути й небагато, бо часто тут важать не так слова, як мелодія, не так мелодія, як її варіації. Раз у раз трапляється, що на двох-трьох фразах нагромаджується стільки кучерів, стільки закруток і накруток, що пісня обертається на якийсь фантастичний жмут музичного шумовиння.
Ось уже й Крисова — ліс, що відділяє високий чорноземний степ від піскуватої прирічкової долини, на якій стоїть наше село і прилеглі до нього вузенькі наділи під городиною і коноплями. Не доходячи до дороги, по якій оце пройдуть дівчата, дубовий ліс кінчається, і починаються шелюги. Місцевість тут нерівна, кучугуриста, пісок білий, буйний, і на ньому, невідомо якими соками підживлювані, ростуть величезні і теж буйні червонясті шелюгові кущі. Вони підходять до самої дороги і, переступивши через неї, розпросторюються тут по ще більших кучугурах і ще глибших баюрах.
В одному місці під кущем б'є, виблискуючи проти сонця, джерельце. Проте вода не вирує, а витікає спокійно, лагідно й тече отак цілий рік, утворюючи понад дорогою маленький струмочок. Біля самого джерельця люди викопали невеличку копаночку, в якій завжди повно свіжої холодної води, ї кожен, ідучи на високий степ чи повертаючися з степу в село, спиняється біля копаночки, присяде та й припаде до водиці.
Дійшовши сюди, дівчата теж спиняться, будуть тут пити і вмиватися, щоб з освіжілим лицем іти далі, в село. Про це сповістить незабаром дівоча пісня. Вона, мов стріла, діткнеться Савчиного серця, і він, прошмигнувши з клуні так, щоб ніхто не побачив, пірне в коноплі, що починаються зразу ж за городом Олександра Терентійовича і біжать вузенькою смужкою аж до шляху.
Конопляні стебла поділяються на плоскінь і матірку. Плоскінь визріває швидше, її вибирають і ставлять на проли-синках тонкими й високими, розхрещеними вгорі п'ятками — купками з п'яти снопів. Савка поринає в коноплях; то пірне в зелену гущавину, то сховається за тією високою, розхреще-ною вгорі п'яткою. ї ось уже остання така споруда, далі дорога. Савка ховається за п'яткою, відсуває один сніп, і йому як на долоні видно все, що діється на шляху.
Ось і вони. Ось і вона. Як і всі — закурена, засмагла, але вже вмита, з лиця гарна, чорні очі великі, в темних покругах, сяють намистинки білих-білих зубів. Боже, яка вона особлива, не така, як усі. Наймиліша з усіх, найкраща! Лоб у Савки вкривається вологою, серце б'ється так, що дух забиває. Коли б Савка був поетом, він напевне написав би сонети такої вічної краси, як Петрарка 10; коли б Савка був художником, то, либонь, невідомо ще, кого б ми називали творцем Джоконди; коли б Савка був музикою, то також ще питання — кого б в енциклопедіях записали автором мелодій до "Наталки Полтавки"... 11
Савка гуляв з хлопцями зразу під крамницею у Софійки, потім, співаючи, пішли під гамазею, звідти олянівською дорогою подалися до пекарні...
Поки хлопці гуляли, мандрували з одного кутка села в другий, Кузьма Григорович, церковний сторож, задрімав, під церквою сидячи. І привиділася йому давня давнина. Жив колись у селі дід Пантелеймон Боковий. Помер він давно. Кумедний був чоловік, царство йому небесне; гроші складав і не держав їх, як усі, дома, в прискринку, а ховав на городі у дуплявому пеньку. Загорне в шкуратянку, сховає, а після дощу просушує, розкладаючи на широкому зрізі пенька. Поки дома жили тільки рідні діти, все обходилося благополучно, а як зять завівся — прийшла катастрофа. Підгледів зять, де в діда кредитовий банк, і одного раннього ранку спустошив його. Потім зібрався і незабаром на Кубань виїхав.