Напій і справді був, як огонь.
Навіть Антін відчув, що починає трохи п'яніти. А Маркес кріпко обійняв Вітю за плечі /Вітя встиг блиснути окулярами на Іванову куфайку/ і сказав довірливо:
— Я тут Григоровичу хотів розказати одну штуку – послухай і ти, може статтю напишеш.
І не чекаючи згоди почав розповідати, як він сьогодні на комісію їздив.
МАРКЕСОВА ОДІСЕЯ
Райсоцзабез на сьогодні терміново призначив перекомісію інвалідів. Надіслали повістку й Маркесові, хоча його вже кілька років нікуди не викликали, а сам він заяв не подавав. Знав, що ніхто йому групи не змінить.
Іван довго вертів у руках синенького папірця, висловлюючи різні здогади. При жінці навіть трохи побурчав, наче б обурювався викликом. А в душі – зрадів. Він і раніше / коли мода була викликати двічі на рік/ радів. І завжди чекав цього дня.
Інші, навпаки, кляли його на чім світ стоїть, бо і справді нічого, крім гіркоти не приносив цей невеселий парад інвалідів, як хтось влучно охрестив комісію. А Маркесові подобалось. Може тому, що це була чи не єдина можливість скинути свої замазучені лахи і хоч на день вирватись із чотирьох стін станції, щоб мати бодай краплину волі, де немає жінчиного всевидячого ока.
...Ще з вечора він почав ретельно готуватись. Довго полоскався на кухні, в ночвах, одягав чисту білу сорочку, зрізував нігті, і чистий і сам собі приємний, снував білою тінню по кімнаті, тихий і умиротворений. Викурював останню цигарку, присівши на порозі, і обережно, скраєчку, лягав у ліжко поруч з дружиною. В Інші дні, — передосвітом приходячи зі станції, — він напівшвидку ополіскував руки, випивав склянку молока і лягав на лежанці. Але сьогодні – ні. Сьогодні його Надя слухняно одсунулась, даючи йому місце, І навіть дозволила трохи побалуватись. Правду кажучи, Іван її побоювався. І небезпідставно. Надя була молодшою років на дванадцять, при силі, нівроку. І могла, коли б побажала, зав'язати мужа вузлом. Що й траплялось іноді, особливо, коли Іван приходив додому веселими ногами.
Била.
Спочатку він обурювався /поки молодшим був/, показував на велику, поруділу од часу, фотографію в багетовій рамі на стіні. Фотографію молодого гвардійця при всіх регаліях, з неслухняним чубом, що вибивався з-під пілотки. Стидив. І переконував Надю, що не може вона, проста телятниця, бити героя війни. Але це не помагало. Навпаки, попадало ще більше. З роками Маркес перестав обурюватись...
Вранці прокинувся, коли ще й не сіріло. Неквапом одягнувся і знічев'я тупав по хаті й тупав, приязно поглядаючи на дружину і пропонуючи їй свої послуги: може дрів унести, чи води. Він би вже й пішов, але мусив чекати, коли Надя дасть на дорогу. У них раз і назавжди було обумовлено: люта вона, чи не люта, а десятку повинна дати. І к честі її треба сказати, вона ні разу не порушила умови. А інколи давала навіть трохи більше, щоб купив щось там, у районі.
Коли вийшов під двір, велике червоне сонце тільки-но піднімалося над рябими дахами /де сніг, налигнувши, уже зсунувся, а де ще лежав сірими латками/. За ніч підморозило. Коли Іван ненароком ступав на замерзлі калюжі, лід тілько по-ранковому весело й дзвінко розстріскувався під чобітьми /наче вітрове скло в машині/ і білів спідсподу ворсистими стрілами. Гостроголові посмітюхи уже стрибали на підтряхлій за ніч дорозі, безугаву виспівуючи:
Кидай сани,
Бери віз.
Кидай сани,
Бери віз!..
— Ще одну зиму обдурили! – сам собі голосно оказав Іван, жадібно вдихаючи прокуреними грудьми гострі запахи березневого ранку.
Оглянувся на домівку, полегшено зітхнув.
Розпрямив плечі.
Подумав – і підкотив угору вуха на шапці.
Рожеві волохаті дими мажорно сурмили небу.
Невеличка зелена халабуда, блякла за довгу зиму і похилена набік, стояла навпроти крамниці. В ній уже сиділо кілька жінок, хто з чим. Чекали автобуса. Маркес і собі зайшов, знічев'я ще раз оглянув малюнки і написи на неструганих дошках, хоча й знав їх усі напам'ять.
Крамниця вже відкрилась. Іван хвилин з десять тримався.
Але автобуса все не було, а рука сама так люто тримала десятку в кишені, що він зрештою здався і... пішов до крамниці.
"Стакан червоного – й квит.
Це вважай, що й нічого..."
Село прокинулось.
Бігли діти до школи, весело трощили срібне мереживо тонкого весняного льоду. Жінки несли молоко на молочарню, закутавши сулії, мов немовлят, білими намітками. Хтось красиво лаявся на бригаді, високий сильний голос гримів над вулицями, ніби з репродуктора.
Починався новий день.
*
— Не розумію я вас, дядьку Іване, — перебив розповідь Вітя, на хвилину одсунувши блокнота. – Навіщо ж пити з ранку? Ну, коли б горе якесь... Не розумію.
Маркес м'яко подивився на хлопця трохи вже затуманеними очима:
— Не треба тобі, щоб і розумів... Це діло тонке. – І якось по-дитячому зітхнув, наче схлипнув.
Антін вперше підвів голову, пильно подивився на Маркеса.
І в очах йому ледь зажевріли вологі іскри. І губи дрогнули.
*
Автобуса не було.
А сонце вже підбилось.
Починало з дахів капати.
Жінки з тривогою гомоніли, що автобуса й зовсім не буде.
Трохи осторонь, під осокорами, борюкалась молодь. Штовхали одне одного, сміялися, підбивали на льоду. Одягнуті благенько, вже по-весняному. Дівчата в куцих спідничках, а хто і в розкльошених штанях/студенти з Майнівського технікуму./
Жінки лузали насіння, поглядали на молодь, байдуже, /щоб хоч про щось говорити/ перекидалися словом.
— Проклятуща мода! Не розбереш, де дівчина, де хлопець.
— Кому треба – той розбере, драстуйте! – підійшов до жінок повеселілий Маркес. – Мода тепер проста. Бач спіднички: і видно і не стидно. Як занавіски!
— А щоб ти запався! – зареготали.
— Знайшов занавіски! — сміялися жінки. І Маркес сміявся.
"Що з них узять – народ..."
— Їде!
Справді десь недалеко гула машина.
Жінки захвилювались.
— Не стане!
— Що ми – не люде!
— Він уже з Басані повен...
3-за рогу вискочив не автобус, якого всі чекали, а зелений прудкий "газик". Жінки розчаровано повернули до халабуди.
— На цьому далеко не заїдеш.
— Іване, а попробуй ти – інвалід, як не як. І механік...
— На лобі в нього написано, що механік.
Але Маркес, бадьоро постукуючи дерев'янкою, впевнено вийшов на шлях і підняв руку. Обернувся, моргнув жінкам:
— Пока, бабоньки!
"Газик" пролетів, тілько обляпав Івана з ніг до голови. Він так і стояв на шляху з високо піднятою рукою, маленький, сірий. Безпорадно метеляла мокра холоша на дерев'янці. Текла брудна вода з одежі.
Жінки злорадно засміялися.
— Під'їхав, механік?
— Іди тепер до Наді, сушитися.
— Вона висушить!..
Попало і "газику".
— Пролетів і голови не підняв!..
— Тебе не бачив.
— Свині голови не піднімають.
— А сам же поїхав, паразітюга!..
Погомоніли ще трохи, та й розійшлись.
Не вперше.
Молодь вирушила пішки /автобус теж не зупинився/. Маркес теж пішов услід. Треба. Комісія – не базар. Та й додому вертати не хотілось. В районі зустріне своїх однополчан, вип'ють по чарці після комісії, згадають...
Обережно проламав лід на канаві, сполоснув руки, умився.
Викрутив мокру холошу. Рушив помалу, махаючи вбік дерев'яною ногою.
"Воно аби не нога, йти даже веселій... Тепло. Дорога, хоч боком котись... Сонце в спину гріє... Весна..."
Коли за село вийшов, голова замакітрилась: такі запахи в степу, такі згуки! Сніг тане, по канавах дзюркотить. Земля парує і в хисткому мареві все округ наливається березневим дзвоном, і тремтить, і пливе, пливе кудись, немов піднімаючись угору. Де рілля вже чорніє, протряхаючи, а де ще клапоть снігу...
— Їде весна на рябому коні! – вигукнув Маркес від переповненого серця.
Скинув шапку, постояв, відпочиваючи душею.
Стрижена голова парувала.
За Озерянами /до району лишилось кілометрів сім/ Маркес почув гуркіт машини. Обернувся: шляхом мчала "Волга", двома райдугами широко розбризкувала весняну воду. Він і зупинять не став, тілько одступив убік, аби ще раз не заляпала.
"Тоді й до Бобровиці не висохну..."
А "Волга" сама зупинилась. Водій прочинив дверцята, висунувся і запрошуюче помахав рукою. Іван не дуже впевнено пішов до машини.
— Драстуйте, — зупинився в колеї.
— Сідайте, дядьку, добрий день.
Почовгав чоботом, незграбно поліз у кабіну.
— Припікає? – кивнув водій на шапку, яку Маркес і досі тримав у руці. – Дайте я, — перехилився, причинив дверцята.
Поїхали.
Маркес сидів прямий, наструнчений, боявся чогось торкнутися, і було йому гірше, ніж би він ішов.
— Та ви сідайте вільніше, — помітив його стан водій. Простягнув сигарети.
— Куріть.
Іван подовбав неслухняними пальцями, не зумів витягти сигарету з пачки, зовсім зніяковів і махнув рукою:
— Краще босому ходить.
Водій засміявся:
— Чому босому?
Посміхнувся й Маркес, але пояснювати не став. Він уже встиг окинути поглядом машину і сидів тепер, ще більше наструнчений і здивований. Людина, з усього видно, їхала здалеку. Машина захаращена чим ти хоч: червона зім'ята ковдра, рушниця, пляшки, фарби, картон, папір, хутро якогось звіра. Та й сам водій не був схожий на когось з місцевого начальства, з яким Іван, хоча й не їздив, але знати знав. З виду молодий ще, років тридцяти. А голова вже сивіє. Обличчя, мов і зимою засмагле. Курить безупину. В чорному грубому світері. Крупні руки на кермі, сухі, міцні.
Іван помітив, що водій давно вже не сміявся, а пильно дивився на нього, лише зрідка позираючи на шлях. Стрілися поглядами. І розійшлися, немов засоромились.
Але дорога е дорога.
Розбалакались.
Водія розпитував Івана про домівку, про роботу, цікавився, куди йде. Уважно розпитував. Враз обірвав на півслові. Задумався. Мов провалився. Ні з того ні з сього пісню почав. Давню.
Голос глухуватий.
— Грай же кобзар на бандурі,
Сумно так сидіти...
Повернув голову, спитав:
— Знаєте цю пісню?
— А чого ж.
— То помагайте.
Але не дочекався поки Маркес наважиться підтягти, затрулялякав, забубонів щось сучасне.
"Інтересний чоловік,
Як дитя..."
І сучасну кинув. Несподівано поклав руку йому на плече, знов у вічі подивився:
— Живемо, дядьку Іване?..
Маркес не дуже второпав, к чому тії слова, хіба що в голосі прохопилася туга. Щоб не сидіти мовчки, й собі озвався:
— В Київ їдете?
— А чому в Київ?
— А куди ж? Всі в Київ їдуть.
— Ви ж не їдете?
— Їхало не пускає.
— Гроші?
— Года. З моїми годами вже далеко не заїдеш. Помовчали .
— І я нікуди не їду, Іване Марковичу.
— Ну, десь же ви робите?
— Не роблю.