"А з благополучних районів мають найкращі кімнати. Чому?"—дивувалася. Ну нічого, зате вони цілими днями біля моря, може, туди не сягнула чорнобильська радіація.
Знову перед нею постало бліде обличчя внука. Ні, не знову, адже весь час носила його в уяві. Володьку, хлопчику рідний, невже ця біда незаслуженою карою ляже на твоє ще дитяче життя?
Нараз почула веселий дитячий сміх, дзвінкі голоси. Стріпнулося серце. Дочвалала до розчиненого вікна на першому поверсі, завмираючи, прислухалася.
Радіо…
Довго стояти не могла — нога розболювалася все дужче та дужче. Довелося сісти на лаві, тут також чути радіо.
— Доброго здоров'я, Дарино Петрівно!
До неї підійшла знайома лікарка-педіатр. Дарина Петрівна змусила й собі посміхнутися у відповідь. Не можна весь час скиглити, чотиринога занудо.
— Доброго здоров'я, Ангеліно Романівно. Як справи?
— Як у всіх. А ви вже, бачу, ходите краще.
— То ви просто не бачите, сидіти я поки що можу.
— Давно робили знімок? Що каже рентген?
— Асептичний некроз.
Вродливе обличчя лікарки на мить спохмурніло, але за хвилину проясніло.
— Слухайте, Дарино Петрівно, виходить, для вас корисна оця теперішня радіація.
— Не розумію…
— Ваша кістка втрачає кальцій. Зате його заміщує стронцій.
— ???
— Так, так, я не жартую.
— Розумію, Ангеліно Романівно: вирішили спробувати на мені новітню методику психотерапії. Мінус на мінус повинен дати плюс?
Вона розсміялася, попрощалася й пішла собі, а Дарина Петрівна так і не збагнула її жарту. Бо ж напевне то був жарт.
А в ясному-ясному небі раз у раз снували з гуркотом вертольоти. Передача для малят змовкла, ніби радіо засоромилося.
Повертаючись додому, спало на думку: а що коли за законом підлості ліфт зараз зіпсується, як їй добуватися на дев'ятий поверх? Але ліфт повівся чесно — не зіпсувався.
Добре, що серед ліфтів не буває доцентів. Проте… вони, мабуть, бувають скрізь.
Почуття було подвійне. З одного боку, Дарина Петрівна боялася виходити на балкон, з другого ж, її невтримно туди тягло, як до гарантованого порятунку від непотрібного фіналу життя.
Оце й сьогодні стояла, опершися на бильця та відганяючи думки, що кружляли та в'їдалися нахабними осами.
Брязнув ключ у дверях — то прийшов з роботи Максим. Вона злякалася, ніби син міг розгледіти її гіркі думки, й поспішила (як змогла) повернутися до кімнати. Сіла до столу, втупилася в друкарську машинку.
— Привіт, мамцю! Від наших листа не було?
— Ні. Може, вечірньою поштою.
— Ой, ти, здається, працювала, а я перешкодив?
— Так, працювала.
І Дарина Петрівна старанно заклацала на машинці: "Невигадана історія".
1987