В разі позитивного результату обстеження ми негайно звернемося до банку з приводу довгострокового кредиту, а якщо вищезазначений будиночок викличе в молодої пари бодай якісь вагання, молода пара матиме час на пошуки альтернативи.
Отож звертаючи зі строкатої Кемден Хай-стріт на нашу тиху Пратт Стріт я ретельно обмірковував закадровий текст своєї майбутньої розмови з босом, вигострюючи репліки до рівня, на якому огрядний та гучноголосий Джейсон Шуман – Головний продюсер "першого езотеричного", просто змушений буде виконати моє прохання. Махнувши знайомій барвумен з Бар енд Ко, яка чепурила перед своїм закладом квіти, я зайшов до двоповерхової будівлі з вивіскою МГТВ й рушив не ліворуч – до павільйонів і студій каналу, а праворуч – до офісу, де гніздилося керівництво та його нечисленна челядь.
– Привіт, Тоні! – радісно зустріла мене страж приймальної боса, в позаробочий час – велика шанувальниця кінних перегонів, власниця крейдяно-білої шкіри й синього волосся, Фріда. В студіях жартували, що якби Метью Гопкінз воскрес, то першою спалив би на вогнищі саме її. – Заходь – бос чекає!
– Чекає? Він що, вміє читати думки?
– Іноді мені здається що так!
Найбільше в Шумані мене вражала невідповідність між його слоноподібною статурою і проворністю, якій позаздрив би й центровий із провідної команди еН-Бі-Ей. Бос бадьоро вихопився з крісла й метнувся мені назустріч:
– Запам'ятай цей день, Ленґхеме! – вигукнув він замість привітання й енергійно затряс мою руку. – Одні чекають подібної нагоди ціле життя, іншим же вона випадає в розквіті літ! Відверто кажучи, я тобі просто заздрю!
– Ви про що, босе? – ошелешено спитав я, запідозривши, що огляд будиночка в Саррі напевно доведеться відкласти.
– Ти часом не дивився останній недільний калейдоскоп від Ю-Кей ньюз?
– Ні.
– А це вже непрофесіоналізм – тематичні сюжети мусимо виловлювати скрізь і всюди! – Господар кабінету відпустив мою долоню й повернувся в своє монументальне крісло, вказавши мені на скромніше – гостьове. – А дядечко Шуман виловив – у дядечка Шумана на профільні сенсації нюх! Ну нічого – потім у Фріди переглянеш! Суть проста: до вікенду Ю-Кей ньюз готує десятихвилинний калейдоскоп неполітичних новин, і от цієї неділі з поміж інших сюжетів глядач побачив куцюсінький матеріал про чаклуна з напівдикого африканського племені, який, уяви собі, здатний, буцімто, відрізняти брехню від правди!
– Африка кишить чаклунами, — не виявив я особливого здивування. – Там би й сам Гопкінз розгубився!
Всі знали, що Шумана тішить, коли його підлеглі доречно вводять у розмову ім'я нашого потойбічного патрона. Над кріслом боса висіло величне полотно зі стилізованим під панка (чи не вплив Кемден Тауна?) найвідомішим мисливцем на чаклунок усіх часів і народів. Витіюватий шлейф під ботфортами Метью прикрашало витиснене золотом гасло телеканалу: "Ми розшукаємо всіх відьом!"
– Але цього разу там щось особливе! – ще дужче запалився Шуман. – Той кореспондент... — бос зазирнув у свій смартфон, – Менлі, розказує про шалений ажіотаж довкола чаклуна. Каже, що нічого подібного не бачив. Ленґхеме, це сенсація! Досі зливи відгуків сюжет не отримав, по суті пройшов непоміченим і це чудово – отже ми будемо першими! Власне: квитки Фріда вже замовляє, готелі бронює. Лети туди й зроби мені серію репортажів про цього правдовидця! Так як ти вмієш, Ленґхеме: яскраво, нешаблонно, дотепно! Хлопче, я в тебе вірю! Природно – пустимо твої репортажі в прайм-тайм, і я обіцяю: по поверненні в Хітроу Тоні Ленґхема зустрічатиме натовп неадекватних шанувальниць! Вони закидають тебе трояндами! Словом, не барися – йди, пакуй валізу і, до речі, не забудь зробити щеплення від жовтої гарячки!
Коли, переглянувши у Фріди сюжет Менлі й отримавши коди бронювання, я вийшов надвір, там уже періщив осінній дощ, парасольки поодиноких божевільних люто шматував холодний лондонський вітер.
Впродовж дев'ятигодинного нічного перельоту до Найробі я розривався між сном, бодай поверховим вивченням особливостей Кенії та загадкового племені самбуру – до нього, за свідченням Менлі, належав чаклун, і відновленням стосунків з Ліс, яку мій наглий відліт на край світу спочатку здивував, потім засмутив, а коли наш Боїнг пролітав уже десь над Алжиром – прогнівив. Я не знайшов нічого кращого, як пообіцяти їй, що зате наше майбутнє гніздечко в Саррі буде прикрашене справжньою (а не підробкою з Кемден-маркету!) статуеткою з чорного дерева! "Тільки не нижчою за три фути, Тоні!" – написала вона мені на смартфон. Я мусив здатися.
Кенійська столиця зустріла мене навдивовижу прохолодним ранком. Схоже, з-поміж усіх білих пасажирів рейсу я був єдиним, хто летів не на сафарі, тому кореспондент каналу Ю-Кей ньюз Артур Менлі впізнав товариша по цеху раніше, ніж я розгледів своє ім'я на аркуші в його руці. Вже на борту Боїнга мене наздогнав дзвінок від Фріди, турботлива "потенційна жертва Метью Гопкінза" повідомляла, що поки я слізно прощався з Ліс, телекомпанія вкотре потурбувалася про свої кадри й домовилася з Ю-Кей ньюз, що з аеропорту Найробі їх двомісний літак допровадить мене прямісінько до того містечка з важковимовлюваною назвою, де отаборився загадковий чаклун. Втім, привітавшись, Менлі – невисокий, трохи метушливий, вбраний у бездоганний костюм з краваткою, шатен умить опустив мене з недосяжного кенійського неба на землю:
– З літаком не вийде! На сомалійському кордоні знову обстріляли блокпост урядових сил – можливо доведеться летіти на репортаж з місця подій! Але не переймайся – наш водій відвезе тебе до Наньюкі на службовому мінівені!
– І довго їхати?
– Самсон домчить за дві з половиною години! Снідати будеш?
Відмовитися було б не лише нечемно, а й нерозумно.
Самсоном виявився величезний рукатий африканець з круглою, наче м'яч, головою, величезною приязною усмішкою фактично на увесь діаметр "м'яча" і шкірою чорною настільки, що чорнота, здавалося, відливала таємничою синизною. Завантаживши мої валізи в обіцяний мінівен, де вже всілися ми з Менлі, водій упав за кермо й авто рушило. Я одразу зауважив, що доволі містку й комфортну Тойоту було оснащено сучасним навігатором, рацією, репелентами від комах, під ногами в Менлі стояв ящик з пляшками, вода – вирішив я. Дах автівки піднімався й це зародило в мені підозру, що у вільний від роботи час Самсон возить до тутешніх національних парків туристів – попри акцент його англійська була цілком прийнятною.
Дорога від аеропорту до центру Найробі, де знаходився корпункт Ю-Кей ньюз, зайняла аж півтори години, головно – через нескінченні ранкові затори, здавалося, що ціле місто вирішило разом кудись переїхати. Передмістя кенійської столиці поставали переді мною як хаотичні барвисті нетрі, які не менш барвисті мешканці спорудили з жерсті, рифленого профілю, фанери й пластику. Узбіччями, здіймаючи цегляного кольору пил і ризикуючи потрапити під колеса, в обидва боки сунули невиразного віку кенійці з велосипедами в руках і стрункі кенійки з кошиками на головах, під ногами в них завзято сновигали дітлахи. Найвідчайдушніші з місцевих висіли на порогах, вікнах та інших підходящих виступах іржавих автобусів, не залишилися "незаселеними" й дахи транспортних засобів.
З наближенням до центру зовнішньо розміщені пасажири громадського транспорту поступово обсипалися, почали з'являтися багатоповерхівки. З їх дахів, з дерев і навіть з вуличних ліхтарів за столичною метушнею спостерігали флегматичні марабу. Похмурий пейзаж приємно урізноманітнювали бузкові алеї квітучої жакаранди.
Прикрасою урядового (він же бізнесовий) кварталу Найробі, куди ми врешті-решт дісталися, слугує схожа на велетенську водогінну вежу двадцятивосьмиповерхова споруда Міжнародного конференц-центру. Виглядало на те, що нею архітектурні пам'ятки столиці Кенії й вичерпуються.
Доручивши Самсонові підготуватися до поїздки в Наньюкі й запевнивши, що з валіз у мінівені нічого не зникне, Менлі повів мене снідати до ресторанчика Чікен Інн, єдиною перевагою якого, як повідомив журналіст, було те, що заклад розташовано в двох кроках від корпункту.
– Що ти думаєш про цю історію з чаклуном-правдовидцем? – спитав я в Артура, вправно пораючи соковите куряче стегенце.
– Та дивно якось! – пожвавився Менлі. – Насправді в Кенії чаклун на чаклунові сидить, але переважно або, так би мовити, "за посадою" – от потрібен у бомі ворожбит і все! – або для туристів. А тут… Я бачив, як до Мгамби підводили двох підлітків – котрийсь із шибеників поцупив на розкладці пляшку з колою, ті витискали з себе всього по два-три слова й цього було достатньо, щоб правдовидець тут таки визначав злодія. Плачучи хлопчак зізнавався й каявся!
– Трюк?
– Тоді геніальний! Перевіряли, привозили з бушу людей, які аж ніяк не могли бути знайомими з чаклуном! Напівдикий пастух ледь промимрить кілька слів, а Мгамба вже визначає, що в його словах правда, а що брехня!
– І як реагують напівдикі пастухи?
– Навколішки падають! Обожують! Відповідно, чаклуни "за посадою" втиху скреготять зубами. Туристи потроху підтягуються.
– Бачу, відрядження вимальовується цікавим!
Всідаючись у мінівен до Самсона, я попросив Менлі, щоб по моєму поверненню в Найробі він склав мені компанію для походу в Карнівор – найзнаменитіший ресторан Кенії. Платитиму зрозуміло я – в віддяку, так би мовити, за транспортні послуги.
– Побувати в Найробі й не скуштувати в Карніворі страви з м'яса буйвола, страуса, або крокодила – злочин! – аргументував я свій інтерес. – Мені начальство не вибачить!
Сміючись, Менлі розвів руками, мовляв: добре, чого не зробиш для колеги!
Кілька років тому мені вже доводилось робити серію репортажів про африканського чаклуна, щоправда з Танзанії. Напевно саме тому на розшуки загадкового кенійського правдовидця Джейсон Шуман відправив мене, як такого собі фахівця з питань, до яких я, зрозуміло, ніколи себе не зараховував. Тоді предметом моїх сюжетів виявився банальний шарлатан, який удавав буцімто, зазирнувши в очі хижого звіра, здатен визначити, є цей звір людожером чи ні. Оскільки піймати живого лева, або леопарда доволі клопітно, псевдочаклун перебивався дрібнішими вправами, як от вилікування від укусу мамби[34] восьмигодинними замовляннями, або виготовлення приворотного зілля з місцевого кактусоподібного молочаю.