Тепер тітка Марта її розмальовувала.
— Оце так писанка! — казав Демко.— Яка птаха її знесла? Може, струсь?
— Може, динозавр?
Писанку й інші прикраси майстрували ввечері, а вдень, як звичайно, робота. Демко ніколи не думав, що на фармі її так багато. Справді, тут не посидиш. То свині їсти вимагають, то птахів треба відганяти, то квіти полити. А тут іще нові обов'язки: за ворітьми при дорозі поставила тітка Марта стіл, повиносила коші з овочами й городиною та й загадала Демкові продавати. Написала на папері, що почім, — от і торгуй. А вдома, як Демко ще був малий, він грався у крамницю. Пригадував, що одного разу прибіг до мами й запитав:
— Мамо, а хто гроші має давати: той, хто продає, чи той, хто купує?
От який він був тоді дурненький! Тепер Демко добре знає, що без грошей нічого не купиш. А той, хто продає, гроші бере. Цікаво, скільки-то він наторгує? Став хлопець коло свого краму і набрав дуже поважного вигляду. Довго й чекати не довелось: спинилось авто, і до Демка наблизились дві жінки:
— А що коштують сливки?
Демкові так хотілося, щоб у нього щось купили, і він сказав ціну на п'ять центів нижче того, що позначила тітка. Жінка взяла два кошики.
— Нате вам ще й огірок! Він дуже свіжий і смачний…
З дороги завертало вже друге авто. Купили огірків, груш і молодої картоплі. Демко вже брав повну ціну. Гроші складав у кишеню, а коли не вистачало дрібних, то видавав здачу сливками:
— Ось вам п'ятдесят центів і дві сливи, гаразд?
— Гаразд, гаразд. Добрий з тебе продавець. Ану, як смакують ці груші? Досить добрі, солодкі. Куплю в тебе ще й груш.
А тоді покупців раптом не стало. Їхали-їхали, та й нема. Чи то загаряче, чи поспішали й не спинялись… Пішов Демко пообідати. Тільки сів за стіл — авто трубить. Пішов, кошик помідорів продав. Тільки взяв ложку в руки — знову трублять. А поки вийшов надвір — вже нікого нема. Нетерплячі якісь! Надокучило Демкові даремно чекати, виніс дзвоник і написав, щоб дзвонили, як щось хочуть купити. Сів на ґанку, читає. Аж тут і дзвоник обізвався. Демко побіг чимдуж — нікого нема! Ну, думає, це мене, мабуть, хлопці піддурюють. Задзвонили і втекли. Але де ж вони сховаються, коли при дорозі ні дерева, ні куща? Заглянув навіть під стіл: нікого, за скриньками теж. Пішов до хати — знову хтось дзвонить!
— А от я тебе впіймаю! — скрикнув Демко і — впіймав кота.
Циган лапкою торгав дзвоник, бавився. Оце так кіт! Шкода, що його на ярмарку виставити не можна: і лапку дає, і миші дарує, і дзвонити вміє…
Другого дня взявся Демко свій крам рекламувати. Вийшов на дорогу, глянув на стіл, повкладав коробочки з малиною, коші з огірками й помідорами, а поміж ними молоденьку кукурудзу. Виміряв оком, якого розміру літери найкраще видно з авто, добув паперу й повиводив рівненько такі написи: "Найкращі в світі сливи", "Найсолодша на ввесь стейт малина", "Наймолодша кукурудза", "Найзеленіші огірки" і так далі — все "най-най-най"… Авто стали знову заїжджати.
— Ану, де той найспритніший у світі продавець?
Увечері тітка Марта не могла очам своїм повірити:
— Ніколи в нас не було такого виторгу, навіть як Петро був живий! Я вже не маю нічого на продаж, усе пішло.
— А що, як люди взавтра приїдуть?
— Скажемо, щоб приїхали через два дні, як нове виросте!
11. Ярмарок
І ось цей радісний день настав. Напередодні, з самого ранку з усіх боків потяглися до столиці довгі валки автомобілів, тракторів, різних машин. З віконець причепів визирали спантеличені, перелякані коні, корови, вівці. Свині кувікали, мов на ґвалт. Це була модерна сільськогосподарська симфонія!
Демкова родина вибралась раненько, бо сподівалася зустрітися на самім ярмарку з танцювальною групою й учасниками з інших місцевостей. Демко хвилювався не на жарт. Він так хотів вивести на показ хоч одне звірятко, а от виведе самого себе! Керівник танцювальної групи, якось побачивши Демка, сказав: "От саме тебе нам бракує!"
— Я ж не вмію танцювати! З мене Сем і Джордж сміятися будуть, скажуть: "А от ще маємо ведмедя напоказ!" І чого доброго причеплять мені синю стрічку ззаду до штанів! Не піду нізащо!
— А як ти не підеш, то й ми не підемо! — заявили хлопці навідріз.— У нас одна дівчина без пари. Та ти спробуй, може, тобі й сподобається…
Демко спробував — і диво! Сама музика повела його в танець. Він закрутився і заскакав, вигадуючи досить дивні фігури.
— Браво, браво! Та ти — вроджений талант! Тільки вчись танцювати не сам-один, а з нами разом. Ставай, дивись на нас!
Виявилось, що самому танцювати легко, а в гурті багато важче, бо треба робити рухи не такі, як хочеться, а однакові для всіх — і не помилитися.
— А як у мене ніс засвербить? — прикинув Демко.
— Терпи. Не можна ні чухатися, ні чхати, ані шнурки зав'язати. Треба тримати ритм і такт.
Невдовзі Демко навчився "тримати ритм і такт" — і керівник групи зостався задоволений.
— Все буде гаразд. Соло не танцюватимеш, стій на місці й крути Маринку, а вона буде витанцьовувати за вас обох. І тримайся трохи ззаду, не вискакуй наперед.
Цілий тиждень мама шила Демкові вбрання і такого бравого козака з нього зробила, що аж глянути любо! Тепер Демко вже хотів танцювати. Але своїм фармерським приятелям, на всякий випадок, ані слова про цю справу не мовив. Зайшов у хлів, де примостився Сем на ніч із своєю теличкою. На біду, теличка щось нездужала. Чи то в сіні якого жука з'їла, чи на недобру траву натрапила — лежала на соломі й жалібно дивилася на Сема сумними очима.
— Зірочко, люба, що з тобою? Встань, напийся водички. Встань!
Зірка випила трохи води з Семових рук, але вставати не хотіла.
— Вона перепочине і одужає, Семе, — потішав приятеля Демко.— Хай спить, і ти теж засни. Ходімо в наш намет.
Але Сем не пішов до намету. Він розклав похідне ліжко й лишився спати тут же, у хліві, біля телички. Та й не він один: майже біля кожної тварини ночував її господар, щоб допильнувати її перед вирішальним показом.
Наступного дня відбулось урочисте відкриття ярмарку. Головною вулицею ішла довга і пишна парада: попереду губернатор із дружиною й маленькою донечкою, за ним його вищі урядовці, а тоді королева ярмарку та її князівни, артисти, кльовни[7], що розсипали навколо цукерки й роздавали бальончики[8], шкільні оркестри, дитячі спортові дружини… Далі йшла українська колона: спереду Демкові батьки із транспарантом "Україна"; далі Ліда в полтавськім українськім убранні, з соняшником у руці, тоді танцювальна група, що і в колоні йшла, танцюючи "Метелицю", а за ними… велетенська писанка на плятформі. Це вже робота тіточки Марти! Присутні зустріли нашу колону бурхливими оплесками. Такого вони ще ніколи не бачили. За українською колоною пішли учасники виставок: фармери на тракторах, сівалках, сортувалках; фармерські діти на кониках, жінки, вбрані в сільські костюми, а наостанку — малеча, що грала на своїх цяцькових інструментах і вчиняла такий страшний шум! Але на ярмарку — хто б сподівався тиші?!
По обіді — змагання за першість. На арену виводили, може, із тридцятеро коней; їхні господарі спершу їхали кроком, а потім галопом, повертали коней, їхали задки, наказували коням спинитися. Судді обдивлялись кожного коня, обмацували, дивилися й на хвіст, і на копита. Визначали гідних нагороди, а тоді викликали наступну групу змагунів. З Демкових сусідів виграв аж три перших нагороди за коней заможний фармер Дітер, батько Рея й Ненсі. Одного коня вивів Рей, другого — Ненсі, а третього — сам Дітер. Коні виплекані, стрункі, гарної масті, добре натреновані — бездоганно слухалися своїх вершників. Демко сидів у амфітеатрі й не міг очей відірвати від такого видовища. Особливо вправно керувала конем Ненсі, привітна дівчина, що навчила й Демка їхати на коні і часто давала йому коня на кілька годин.
Фарма Дітерів — це якесь чудо. Величезна, обладнана різноманітними машинами, комбайнами, радіозв'язком, навіть комп'ютерами. Сам Дітер і не працював у полі; він сидів у величезнім бюрі зі скляними стінами, звідки міг бачити далеко свої лани й пасовиська, а як треба, брав і далековид[9]. Він безперервно дзвонив телефоном або до нього хтось дзвонив, викликав когось комп'ютером на розмову, підписував листи, що йому приносила вбрана по-міському секретарка, або приймав відвідувачів. Він продавав сою й кукурудзу навіть за кордон.
— Це ж не фарма, а фабрика! — казав Демко.
— Так, фабрика-фарма, — згодився тато.— У нього й людей працює стільки, як на фабриці. Навіть мама піде туди на жнива.
Отож цей Дітер і на ярмарку був зайнятий розмовами й торгами, а син і дочка пильнували худоби. По обіді відбулось змагання на кращих телят. Джордж гордо вивів свого Ангуса і напевно дістав би винагороду, якби ж Ангус не вчинив таке, як було з Демком: наставив раптом роги й добре буцнув одного з суддів. Цього було досить. Суддя мовчки вказав Джорджеві на ворота, і хлопець, похнюпившись, вивів свого улюбленця з арени. Демко бігцем подався до сусіднього будинку, де виводили на змагання теличок. Там на нього нетерпляче чекав Сем.
— Де ти пропадав? Зараз наша черга. Зірка нервується, бо звикла до тебе. Бачиш, як до тебе лащиться?
Теличка й справді полюбила Демка, що вже більше від Сема її доглядав та підгодовував. Більше від Сема — бо Сем мав повні руки іншої роботи.
Теличка зачарувала суддів. Вона поводилась бездоганно і синю стрічку отримала легко. Хлопці вивели Зірку з арени, а тоді підстрибнули з радощів і обнялися. Сем навіть поцілував теличку в її білу зірку.
А ввечері почався концерт.
— Ну, Демку, ми цікаві побачити, як українці танцюють. Мабуть, гарно, еге?
— Непогано, — усміхнувся Демко. Він нікому не сказав про свою участь. Та й узагалі мав намір сховатися десь ззаду, щоб люди не бачили, як щось переплутає.
Але не так сталося, як гадалося. Сцена ж відкрита, кругла, з усіх боків однаково видно. "От біда! — думав Демко.— Куди ж я тепер сховаюся? Хіба що в середину?"
Так би він і зробив, але його пара, кучерява Маринка, хотіла показатися якнайкраще й тягла Демка наперед. Стараючись не дивитися на публіку, Демко прислухався до музики, ноги самі заскакали в такт швидкому танку, і він закрутився з Маринкою, як вихор. Нестямився, як танець закінчився і буря оплесків гримнула навколо.