А при потребі брали Безродного.
Натурально, Замойченка се надзвичайно образило, він присягався, що "скрутить голову тому паршивому" Безродному, подав прошенія, лаяв жандармів і "важних", але те йому мало помогло.
Ми зостались цілком одірваними од "їх". Безродний мовчав; Макар Авдійович лютував, як його запитать про "тайних"; Курка і Струк були глухонімі.
Се нас непокоїло і наводило на всякі дикі гадки (джерелом яких була, звичайно, Поля). Розуміється, за все, на думку Полі, був винен тільки я. Якби я енергійніше брався до організації утечі, якби я щиріше віддавався "ідеалам, народові, ділу, боротьбі", то все давно було б уже чудесно.
Я мусив винувато мовчати або виправдуватись.
Але так тягнулось недовго.
Знов почали ходити чутки про "тайних". Звідки вони брались, хто їх пускав, ми не могли дізнатись. Допитів "важним" не було (старший полковник їх не чіпав), поводились з ними якнайпильніше, і все-таки чутки знову стали пробиватись.
Але тепер в балачках було щось інше, ніж раніше. Говорили, наприклад, що "тайні" часто сваряться між собою, іноді не балакають між собою цілими днями, що вони вже не такі-то й "важні".
Поля аж кипіла від обурення. Се вже робота жандармів: не можуть подолати в чесній боротьбі і кидаються до потайних, паскудних наклепів. Для того й обгорнули їх так пильно від других людей! Це така мерзота, що, слухаючи, кров клекотить.
Я мовчав. Але мені дивно було, чого почались такі чутки. Диму без вогню не буває. І дивно також було, як могли сі люди сваритись. Здається, якраз навпаки повинно буть, вони повинні з'єднатись якнайщільніше, повинні бути одною душею, один у одного піддержку мати, а вони... Де ж їхня проповідь про солідарність?
Я мовчав, але мене надзвичайно кортіло дізнатись хоч що-небудь про "них".
І от раз я попав Безродного і витягнув дещо. Для сього я мусив тричі присягтись, що нікому не скажу, мусив ходити з ним дві години, поки він одважився. І ось що він мені оповів:
— Правда, сваряться. Та так часом сваряться, що аж... жалко. Такі люди... і от так... Плохо... Не ті стали...
Він говорив з очевидним сумом і задумою. Мабуть, се його мучило.
— А чого ж вони сваряться?
Безродний високо підняв плечі і навіть зупинився:
— Господь їх святий знає!! Ну, вірите, два місяці слухаємо їх і ніяк не розберем, за що вони сваряться. Якісь там резолюції чи маніфестації... Усе якісь большаки... До чого воно, про що воно, не поймем... А вони аж піняться... та говорять, та говорять!.. А потім днів по два й не дивляться одне на одного... Той лежить, і той лежить. Даєш там чай чи там обід, мовчки беруть і один одному ні слова. Аж нам дивитись жалко... Тільки ж ви, пожалуста, нікому ні слова, а то й зі служби прогонять...
Я нікому й не говорив, тільки Полі. Вона зблідла, слухаючи мене. Признаюсь, я переказав у трохи різкій формі, дуже вже зачепило оповідання Безродного. Дійсно, чи можна так робити? Як вони не розуміють, що це ж їх самих підкопує?! Де ж їхні ідеали, боротьба і т. д.?
Я аж горів, оповідаючи те Полі.
Вона мовчала і чудно дивилась на мене. Потім якось надзвичайно посміхнулась і сказала:
— Ти, здається, радий тому?
Я радий! От і весь результат! Із усього вона побачила тільки те, що я ніби радий тому. їхнє поводження не звернуло на себе її ласкавої уваги, а от моя "радість" зразу кинулась їй в очі.
— Мені радіти нема чого, мені сумно! — сказав я їй.
Пам'ятаю, вона нічого не промовила, попрощалась і пішла додому.
Мене взяла досада, я нічого не розумів. Правду кажучи, я занадто різко говорив про "них". Але се було цілком несвідомо, в мені просто говорила тоді моя натура, мої здорові інстинкти, які протестували без моєї волі в мені. Я не думаю, що могло кінчитись інакше, якби я тоді говорив м'якше. Поля вже котилась в певнім напрямі, і зупинить її було неможливо.
Але в той час я сього не знав і тому не розумів її. В той вечір я навіть жалкував і каявся, що говорив так. На другий день я хотів прохати вибачення, але Поля не виходила з своєї кімнати, удавши з себе хвору. Се був знак, що вона не хоче зо мною балакати.
Я розсердився. Добре, не хочеш — не треба, сама ж прибіжиш завтра.
Але вона не прибігла ні завтра, ні позавтра.
Прибігла вона тоді, як історія з "важними" доходила свого кінця.
Се було днів через п'ять після моєї розмови з Безродним.
Перед вечорой того дня до мене заскочив Замойченко і розказав таку річ:
— Государствені подають прошсння, щоб їх розсадовили.
Я аж отетерів. Як розсадовили? Чого? Навіщо?
— Не моґут ум'єсті жить. Не нравляться. Расооложенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. "Чорного" в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Схопив табуретку та й давай гатить. "Что дєлаєте?" — "Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру". Стояв Струк. Ну, звєсно, чоловек не вдержиться, почав усовіщать, ну, й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива... От так государствені! Та що? Ви знаєте, хто вони такі? Один — жид, а другий якийсь... хто його зна, тож щось там... "Чорний" — жид. Якось хвамілія жидівська така... На прошенії видно. Обоє подали... Полноє дознаніє согласні Дать, аби разом не сидіть... От так товариші!
Я сидів приголомшений. Потім схопився й побіг у тюрму. Замойченко бреше, се він по злобі, це. не може бути! Се неможлива річ, в кого ж ми вірили, за ким ішли, кому хотіли все своє життя віддать? Се не може буть!
Але в тюрмі все підтвердилось. Я на власні очі бачив прошенія. Одне було від Бориса Нухимовича Розенштайна, а друге — Григорія Івановича Пояркова. В губернію послано телеграму, і завтра буде тут полковник.
Макар Авдійович сяяв. Тепер кінець цьому нечуваному становищу. Ач, жидова паршива, вона сміє командувати! Подумать тільки, — перед ким трохи не на витяжку доводилось стояти, перед жидиком!
Але що за молодчина полковник! От хто знав, як їм дошкулити: разом посадив, гризіться, мовляв, а ми вас і злапаємо! Ха-ха-ха! Психологія!
Я не знав, що мені робити. Поля знала про всю історію, але її не було дома. Куди вона могла піти? Що вона думає?
Я знов побіг додому. Але Поля не заходила. Я пішов у клуб, може, вона мене там шукає. В клубі її не було, але була компанія — пристав, двоє поміщиків, земський землемір і ще якісь люди. Вони балакали про історію в тюрмі. Побачивши мене, вони всі так і кинулись до мене.
— А що? Ага! Ну, що скажете? Як же там "товариші"?
Всі були задоволені, і всі були обурені тим, що були обмануті. Не дивлячись на те, що вони не ставились прихильно до "важних", таємність їх і сила робила на них вражіння. Вони "їх" поважали і боялись. Кого? Якихсь жидків, якихсь пройдисвітів, які навіть з собою не можуть ужитися.
Я ще більше хотів бачити Полю. Вона, мабуть, у фершалки.
Але й у фершалки її не було. Не знайшов я її й у "товариша Шльоми".
Зате я знайшов скрізь те саме, що в тюрмі і в клубі.
Город був повний тою історією. Царевичі перевернулись у звичайних жидків.
— Та бить їх, падлюк! — пам'ятаю, кричав Власов, бакалейщик. — Що з ними церемонії розводить?
І всі перекупки слухали його з співчуттям і теж кричали щось з обуренням.
Я анов пішов у тюрму. "Чорного" зв'язали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. "Білий" об'явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудні-ше. Серед уголовних був заколот. Одні стояли за "важних", а другі кричали, що "важні" дуже заважничали й що кони такі ж арештанти, як і всі, і нема що з ними "ваньку валять".
Полі все не було.
Я знов пішов додому. Вона сиділа у мене. Я аж похолонув, побачивши її, — під очима ємні круги, ніс загострився, очі божевільні.
— Що з тобою? Де ти була?! — жахнувся я. Все пальто її було задрипане, наче вона бродила десь по болоті. (Тоді була одлига).
Вона тупо подивилась на мене і немов байдуже сказала:
— Я ходила гулять... Ну, чув ти, що в тюрмі було?
Я бачив, що байдужість її ховає за собою цілу катастрофу, і, тримаючись принципу "бий по гарячому", рішив щиро й по душі поговорити з бідною дівчиною.
Перш усього я одверто й рішуче висловив перед нею власне вражіння. Нас обдурено, се — факт; ми були ідеалістами, але дійсність, як і завжди, сміється з ідеалізму. Нас покарано за довір'я, але ми мусимо твердо й покірливо винести кару. Хай вона нам буде наукою.
Сі люди — не те, що ми уявляли. Хай так, мм смиренно приймемо цю науку життя і одійдемо од цих людей. Ми не будемо смішними в очах других і сховаємо нашу колишню довірчиву прихильність до їх. Всьому своя пора. Буває час, коли уявляють себе розбійниками і, вискочивши з-за шафи, вбивають дерев'яними револьверами проїжджих купців.
Але не можна все життя сидіти за шафою і з дерев'яних револьверів убивати проїжджих купців. Настав час, коли життя навчає нас, що шафа є шафа, а не ліс, і що проїжджі купці не проїжджі купці, а Петрусь, Івась і т. д. Настає пора, коли людина серйозно вже починав дивитись на своє призначення в житті, коли приступав до діла, до тверезої роботи. Сей час і для нас настав.
Я передаю цілком об'єктивно все, що я говорив. Здається, в сьому нічого не було ні дурного, ні смішного. Все логічно, просто і справедливо.
Але, — я вже казав, — логіка для Полі була наче капелюх. Хочеться — надіне, хочеться — скине. Ось, наприклад. Вислухавши мене ніби з увагою, вона раптом питається:
— Так тобі вже смішні твої ідеї, в які ти вчора вірив? Ну, що їй на се говорити?
— При чому тут ідеї? Я тобі кажу, що і люди...
— Ні, лишімо сих людей, де твої ідеї ділись?
— Мої ідеї зо мною.
— З тобою, а ти на волі?
От, маєте! Ніби як людина має якісь ідеї, так неодмінно мусить бути в тюрмі.
Та до чого тут воля? Ну, я на волі, так що з того? Нічого... От і вся аргументація.
— Слухай, Полю, не будь дитиною, подивись в очі дійсності, як доросла, розумна людина. Годі забавок, фантазій, час покинути все се і братись до справжнього життя. Ось я подам на височайше прохання, щоб прийняли в університет, давай поберемся, і будемо ж й т й.