– З посмішкою промовив молодий чоловік. – Викликали?
— Так викликав Олег, заходь… знайомся, пан Андрій, відтепер твій наставник, батько, мати, дід, баба та всі, чорт забирай, родичі які тільки можуть існувати в цьому світі тепер в тебе повинні асоціюватися із обличчям цього неймовірно симпатичного чоловіка у заході його сил.
— Угу. – Впевнено та багатозначно промовив Андрій, роздивляючись хлопця, після чого міцно потиснув йому руку та одразу ж відчув, що із ним можна мати справу.
— Дуже приємно. – Ввічливо та дружелюбно сказав Олег.
Посмішка цього парубка була дуже душевною. Чоловіки одразу ж відчули факт того, наскільки він ще був молодим, наскільки чистим та не понівеченим тягарями існування, що справді гріло їхні серця. Він був дуже світлим та сердечним юнаком, від якого так і віяло почуттями ідеалізму та загостреного відношення до аспектів справедливості. Одразу ж відчувалося його бажання нести добро та гідно виконувати свої обов'язки, чесно справляючись із усім тим, що тільки могло асоціюватися у людей із розумінням слів "борг" та "обов'язок".
Такі будуть днями та ночами битись над одним і тим самим, однак врешті-решт доб'ються бажаного результату, хто би що їм не казав.
Він був саме тією свіжою кров'ю, якої і шукав Владислав для їхнього відділу, однак придивившись трохи ближче власно сам Андрій розумів, чому цього парубка надали безпосередньо під його відповідальність.
В очах Владислава цей енергійний та впевнений в своїх ідеалах хлопець нагадував йому Андрія, в молоді роки. Андрій погодився із непроголошеною думкою, оскільки ряд схожих аспектів дійсно були притаманні їм обом, але все ж таки він пам'ятав себе тоді… пам'ятав яким він був, про що думав, на що сподівався і варто було лише одного зробити один єдиний погляд на цього юнака, як одразу ж надходило просте розуміння: він ще встигне зіштовхнутися із усіма резонами, котрі для нього готує безжалісне життя і нехай рука янголів та Господа буде лежати на його плечі в той момент, коли ці самі резини існування падуть на його душу.
— Звикайте один до одного, а мене чекає робота. – Зазначив Владислав та наче розчинився в повітрі.
Андрій пильно придивився до хлопця ще раз та запропонував йому вийти подихати повітрям.
— Ти палиш? – Запитав він.
— Зазвичай ні… можливо тільки якщо трохи вип'ю, однак загалом ні. – Промовив хлопець і одразу ж захвилювався через те, що міг сказати зайвого.
— Розумію. В подібні моменти гріх не запалити в компанії. – Сказав Андрій підпаливши цигарку.
— І не кажіть.
— Не хвилюйся. – Намагався впевнити його чоловік, відчуваючи переживання хлопця. – Будь самим собою, Олеже. Нам доведеться багато через що пройти, враховуючи сутність справи, в чому не має жодних сумніві, тому тобі краще не соромитися нічого та бути відкритим, це полегшить нам співпрацю.
— Добре.
— Запам'ятай: можливо я й твій керівник, однак скоро мене тут не буде й намагатися якось підмастити мене – зайве. Ми робимо спільну справу і сподіваюсь на те, що якщо тебе підкріпили до мене, то ти вартий того щоб ми змогли виконати наш обов'язок гідним чином і…
— Повірте, я Вас не підведу. Мені багато чого про Вас розповідали. Ви справжня легенда і я… я дуже сподіваюсь у Вас багато чому навчитись. Справа подібної серйозності в мене вперше, тому я…
— Бажаєш почути першу пораду?
— Так звичайно.
— Навчись слухати. – З усією серйозністю промовив чоловік.
— Пробачте, я не хотів Вас перебивати.
— Нічого. Я тебе розумію, ти зараз весь схвильований та про те, що буде далі здогадуєшся тільки в теорії, однак повір, сьогодні нам тут робити нічого. Нам дали перепочити. Сьогодні на місці злочину попрацюють криміналісти та ряд колег, а завтра в бій вступимо ми. В тебе є дівчина чи вже дружина?
— Так, дівчина.
— Чудово. Проведи разом із нею цей вечір, так щоб він запам'ятався: лише одному Богу відомо, наскільки глибоко нас затягне ця справа.
— Добре. Дякую.
— Дякуй не мені, а долі, за досвід котрий я пережив для того, щоб допомогти уникнути подібного таким молодим людям як ти.
— Тоді дякую Вашому досвіду.
— І не кажи. – Із посмішкою відповів чоловік. – Перепочинь хлопче, однак й незабудься ознайомитись із справою. Я хочу почути від тебе деталі завтра в ранці. Витрать свій сьогоднішній час із розумом.
— Зроблю все необхідне.
— Чудово. Ну, йди.
— Дякую, гарного дня.
— Тобі теж… тобі теж…
Дивлячись на те, як віддалявся хлопець на серці Андрія почала виростати якась дивна стурбованість. Олег був добрим хлопчиком, однак його все аж ніяк не могла відпустити думка чи справиться він із цим завданням та чи не занадто в нього мало досвіду для того, щоб зіштовхуватися із подібними випробуваннями?
Якби там не було, однак чоловік звик працювати один й розумів, що хлопцю буде доручати лише ті обов'язки, котрі не будуть вартувати особливих навичок досвіду та характерного професіоналізму. Хлопець, першочергово, повинен в нього вчитися, а все інше вони вже будуть вирішувати за обставинами.
Зараз перед ними обома була відкрита сама лише сутність всього того залишку, котрий був покладений на них завершенням самого дня. Андрія чекала вже давним-давно звична йому спустошена самотність, а Олега чарівна краса молодих років.
Не дарма в житті трапляється так, що наскільки би чудово не пройшов день в чоловіка, жінка знайде спосіб, щоб зробити його ще кращим.
Їх дороги розійшлись.
Один відправився на зустріч із тишею, інший на зустріч зі своєю коханою, однак другий, на превеликий жаль, ще навіть на десяту частину не розумів того, наскільки він багатий на щастя в своєму житті.
Вони були так подібні один до одного, однак на ділі їх обох розділяло близько тридцяти років життя. Якщо так подивитись, то майже всі ми однакові: приходимо в цей світ, навчаємось протягом всього свого існування, намагаємося знайти кохання, працюємо, існуємо або ж зникаємо в колі друзів та врешті-решт всі дружньо забуваємо про одне й те саме – про дарування життя.