Пораючись коло господарства, він не переставав думати про те, що й справді булоб добре помиритися з попом і попросити його, щоб він послав його на зиму до київського печерського монастиря, звідки на весну вийшов би справжнім дяком, дістав би собі місце десь у маленькій парахвії і сидів би собі тихо. Однаково, дивно було те, що як добре не складалися в нього ці думки, як всі вони плутались і мішалися, коли тільки приходили думки инші, вичитані ним з подарованого йому невідомим аґітатором "Кобзаря". А приходили такі думки часто, цілком несподівано й негаданно.
"А на апостольськім престолі чернець годований сидить"... — починало ворушитися в мізку. Він кидав роботу, підводився і думав — звідки це. Через хвилину згадував, що це з подарованого "Кобзаря" і заспокоєно продовжував свою роботу. Але тільки починав думати про дяківство, як враз мізок пронизувало: — "Людською кровію торгує і рай у найми віддає"...
Знов підводився, знов думав і знов пригадував, що це було з того самого "Кобзаря"...
— Треба буде в матері спитатися, що саме він говорив про мене, — думав Данило йдучи вечером до хати.
Як погасили світло і лягли спати, Данило встав і сів на краєчку ліжка, де лежала мати.
— Мамо ! — сказав він пошепки, щоб не розбудити Олексу. — Розкажіть мені про попа.
Оксана підвелася трохи і промовила:
— Щож я тобі розкажу?
— Все... — сказав він.
І вона стала розповідати. Почала з того, як він відмовився поховати на цвинтарі забитих господарів і як їх вивезли на роздоріжа, де ховають вішальників. Далі говорила про те, як і кого саме він радив жандармам скарати, а потім стала казати й про те, як жандарми приходили за Данилом і як вона встигла якось вискочити з хати і побігла до попа просити ради. Довго він не хотів навіть нічого слухати і все приказував : "Безбожний став твій Данило, так нехай краще загине!"... Колиж вона стала перед ним на коліна і, цілуючи його в руки, зі сльозами на очах стала благати заступитися, він змягчивсл і сказав: — "З твого сина, Оксано, добрий дяк може бути! Я заступлюся за ним, але ти скажи йому, що коли він не буде робити того, що я йому скажу, то памятай, що я тоді сам пришлю за ним жандармів !"
Данило слухав це все і часами тільки переривав її коротким запитанням, як нпр. — "так і сказав?" — або — "і справді?"...
Оксана мусіла знову говорити те саме, що вже говорила раз і не примічала того, що Данило чогось тремтів усім своїм тілом, а його голос був хрипкий, наче простужений.
— Які ми бідні, мамо ! — говорив він, — які бідні !...
Вона слухала й не знала, що він цим хоче сказати і, засипаючи, була певна, що її Данило буде слухняним в доброго попа, який хоч і не охоче, а всеж таки заступився за них бідних.
— Які ми бідні .. які бідні... — шептала вона вже крізь сон в той час, як Данило йшов сонною вулицею до церкви, де був попівський дім.
Він йшов з одною тільки думкою — поговорити з ним по щирости і сказати йому про все, що турбувало його мізок і непокоїло душу, йому здавалося, що піп, як освічений і старий чоловік, скорше всіх зрозуміє його і піде на зустріч його бажанням.
Підійшовши до попівського дому, він тихенько переліз через паркан і зазирнув у вікно. Піп був сам один у кімнаті і, заклавши руки в кишені підрясника, розміреним кроком ходив з кутка в куток. Він дивився на його широку, лопатовидну, сиву бороду і величезну блискучу лисину, навколо якої стирчала на всі боки рештки давніх патлів. Його старе й зморщене, як печене яблуко, лице було похмуре і чогось сердите. На якусь хвилинку Данило завагався — "чи варто йти до такого?" — але зараз же махнув рукою і вирішив: — "Сердиті люде, завжди щирійше говорять"...
Підійшов до дверей і став стукати. Через хвилину вибігла наймичка і сказала йому, що "батюшка вже сплять"... Однаково він не звернув на це ніякої уваги і ввійшов у "прихожу", де пахнуло мокрими кожухами й кальошами. За дверима чулися важкі кроки "батюшки", як він все ще не переставав ходити.
— Скажіть батюшці, що я дуже хочу бачити його, — сказав він до наймички.
Наймичка невдовольнено щось забуркотіла собі під носом про те, що ,.вже сплять", але проте пішла і сказала.
— Пущай войдьоть!... — почувся глухий, як з бочки, голос.
Данило ввійшов і вклонився.
— Ну?! — суворо промовив до нього піп.
— Хочу з вами порадитися... — сказав Данило.
— Ну?! — знову сказав піп і його борода сердито затанцювала.
— Я не знаю, що тут робилося і я хотів би...— почав було говорити Данило, але піп раптом перебив його.
— Ну?! — підїйшов ще близче і якось чудно махнув перед його лицем правою рукою. — Ну, а руку?...
Данило, не розуміючи, простягнув до нього свою руку, але піп враз відскочив назад і закричав:
— Безбожник!... Бунтовщик!... Сволоч!... Руку!... Руку поцілувать!...
— Вибачайте! — змішався Данило. — Я той... я до вас, як до чоловіка...
— Вон! — крикнув не своїм голосом піп. — Я тобі не чоловік, а отець духовний!... Сволоч!... На Сибір!...
На його крик прибігла розпатлана попадя, а слідом за нею наймичка, наймит і ще якийсь підстаркуватий добродій в міському убранню, — випадковий гість, чи родич.
— Вижени його! — показав піп рукою наймитові.
Той, як стеклий пес, кинувся на Данила, але не знайомий добродій зупинив його.
— В чому річ? — спитався він.
Піп не сказав нічого. Одвернувся і схвильовано сів у крісло.
— Я хотів порадитись!... — промовив Данило й скоренько вийшов з хати.
Йдучи коло церкви він зупинився. Глянув на стародавні хрести на маківках і згадав з того ж таки "Кобзаря": "А роспятієм добито"...
Зітхнув і став думати:
"Дивно ! Такий же чоловік, як і всі, а диви, що видумує! Руку, каже, руку цілуй!..."
"Ну, гаразд! А що буде тоді, як і справді народ зрозуміє, що його дурили і стрепенеться і отрясе від себе дармоїдів?... Що тоді робитиме цей отець духовний?..."
"Подумати тільки, скільки він бере й дере з усього, а все то іменем Христа!... Ні, не треба мені такого Христа ! Не потрібні мені його люті слуги!... Я можу й сам собі бути"...
На дзвіниці задзвоний маленький дзвоник. Старий Семен, який уже тридцять літ з лишнім вартує церкву, давав знак, що він не спить і чесно виконує свої обовязки. Цей дзвоник скерував його думки в другий бік.
"Ні, в Христа не можна не вірити! — подумав він. — Тільки треба вірити инакше якось, по новому, по свойому, щоб від щирого серця було"...
Раптом здрігнувся. Згадав собі давнього образа, на якому був намальований Христос у мужицькій свиті. Той образ був у цій церкві і піп наказав його спалити, як "непотребную память уніятских времен"... Тепер він зрозумів, пю той Христос був справжнім і що не даремне його знищив "отець духовний"...
— Отець духовний !... — якось чудно засміявся він. — Бандит! жрець нечестивий !...
"Молиться під фіґурою, а чорт сидить за шкурою"... — згадалася йому в той час місцева приказка.
— Звичайно, що чортові догоджають, а Христом тільки прикриваються... — говорив сам до себе. — Але. коли Христос визволиться із ваших невиданих хитонів і зявиться в мужицькій свиті, то хоч і схочете покаятися, так уже пізно буде!...
З великою образою в душі і гострою біллю в серці йшов Данило до дому і думав лише про те, щоб непомітно ввійти в хату, не розбудивши матері.
8. ПЕРШИЙ ПРОМІНЬ.
На другий день Данило встав ранійш матері і зараз же заходився обкладати соломою хату на зиму. На дворі було холодно й сіро. Гострий північний вітер гнав на південь цілі отари важких хмар і в повітрі метушились перші сніжинки. Навколо було якось пусто й тихо, тільки одні ворони кружляли над хатами і пронизливо кричали чогось. Здавалося, що й сам Бог розгнівався на синів землі і забрав від них навіть найменщу радість, щоб обдарувати нею сяючі електрикою великі міста і тих людей, що мешкають там.
Носячи з клуні солому, Данило думав про те, що булоб добре залишити це все і піти в світ за очі, ген аж туди, де нема "монопольки" і поліції, де нема такого брехливого попа і таких покірних людей, як тут. Хотілося йому жити так, щоб можна було відчувати те життя, а головно робити щось...
Девятнайцять весен і девятьнайцять зим прожив він серед Трипільських гір і все чекав якогось чуда, яке взялоб і повелоб його тим широким шляхом, що йде аж до самого Київа, але все дарма! Роки минали, а чудо не приходило. Ждав довго, але тепер уже не міг ждати. Чув, що далі не зможе так терпіти і коли не сьогодня, так завтра обірветься остаточно та нитка, яка почала рватися ще тоді, як згоріли його книжки...
Думаючи так, він і не помітив, як до нього підійшов якийсь підстаркуватий добродій в чорному пальті і з двома кокардами на вчительському каштеті.
— Добридень! — привитався добродій.
— Доброго здоровля! — сказав Данило, придивляючись до чудного добродія. — Я вас неначе бачив десь...
— А, так! — сказав добродій. Вчора у попа!
Данило почервонів і опустив очі до долу.
— Я знав, що вам неприємно буде згадувати вчорашнє, але, надіюся, ви на мене не гніваєтесь? — став говорити добродій. — Тим більше, як довідяєтеся хто я і чого прийшов до вас!...
— Ходім тоді до хати! — промовив Данило до добродія і той охоче згодився. — Тут якось не випадає...
В той час з хати вийшла Оксана і Олекса. Оксана була з якимсь горщиком в руках, а Олекса ішов до школи.
— Це може, ваша мати? — спитався добродій.
— Так! — відповів Данило.
— А цей хлопець?
— Брат мій... До школи йде...
— Так він учиться?...
— В четвертій клясі вищої початкової.
— О, то дуже добре! — задовольнено всміхнувся до Данила добродій. — Гарного брата маєте !...
— Я люблю його...
— О, то дуже добре!... Дуже добре!...
Добродій говорив якось просто і в його мягкому голосі чулася справжня щирість. Оксана, яка спочатку була навіть злякалася його, заспокоїлася і, цікаво приглядаючись до його невеличкої цапинньої борідки і добрих карих очей, що лагідно визирали з під золотих окуляр, думала:
— І чого йому треба від мого Данильця?!...
Неменше думав про це й сам Данило, який ніяк не міг зрозуміти причини приходу цього добродія і думав, що цей добродій прийшов для того, щоб довідатися про щось і випитати про те, чого не могли в свій час дошукатися ніякі жандарми. Однаково, коли тільки дивився йому просто в очі, як зараз же відчував у своїй душі щось таке ніжне й тепле, з чим хотів би бути завжди.
Коли ввійшли в хату, то добродій скинув кашкета і голосно промовив:
— Я в хаті виріс тій колись...
— Це ви з "Кобзаря"? спитався Данило.
— А ви звідки знаєте? — здивувався добродій.
— Читав трохи...