Висмоктав

Сергій Пилипенко

Сторінка 5 з 8

Тонко в'яже. У того фінка, а у неї язик, мов бритва. Не задумується. Таку не сполошиш".

І, справді, не сполошилася вона й тоді, як суд вийшов і проголосив:

"До найвищої міри соціального захисту..."

Пішла з суду зі сторожею, наче не сторожа її веде, а вона на чолі за командирку. Не здригнула. Не змінила й рисочки. Не про неї немов говорили. Аж у залі всі перешіптуються — оце так підсудна! Дехто навіть милується, дехто каже — ну й стерво! А якась бабуся богомільна запевняла: має велику віру й надію на вищу силу...

І що б ви думали? Хоч не та вища сила, що про неї бабуся гадала, а таки допомогла злочинниці. Вже готувалися виконати присуд — зненацька телеграма з центру: "Рина Чугай повідомила про свою вагітність. Згідно з законом, виконання присуду припинити. Факт вагітности підтвердити свідченням лікарської комісії".

"Он чого, — метикуємо, — вона така спокійна була на суді". Але ж чому вона там таки про це не сказала? Невже надіялася на інший присуд? Дивно ще й те, що не помітив ніхто вагітности — адже півроку була в бупрі, поки йшло слідство. Мала б справа Рахновського, мовляють, уже й назверх визначитися...

Про самого Рахновського вже й не кажу. І плаче, й сміється, зачувши про таку несподіванку:

"Як це, — думає, — сталося, коли Рина частенько говорила: "діти — це загибіль для мене"". Бачити вагітну жінку не могла без страху й огиди, — це, казала, каліки. Це наше жіноче прокляття, найтяжча хороба на світі. Це те, що робить нас, жінок, тваринами. І коли вже людство щось вигадає, щоб позбавити нас від цього лиха, — адже тільки тоді настане дійсно наша рівноправність із чоловіками...

Найменший натяк на вагітність — і вона в перестрасі летіла до своєї постійної лікарки, Розалії Семенівни, за негайною допомогою. Це було єдине, що виводило її з незмінної рівноваги, позбавляло звичайного кокетливо-іронічного тону й поведінки.

А Рахновський так хотів дитини, мріяв нею закріпити їхній союз і дивувався, що вона, маючи таку ніби довершену жіночу вдачу в усьому іншому, була, здавалося, зовсім позбавлена матернього інстинкту. Навіть малих дітей бачити не могла без презирства й обридження: "Жабенята! Шматки людського м'яса, що роблять жінку коровою, виривають із суспільства, притинають до ліжка, ночов і пелюшок, плюндрують найкращі роки життя — кати наші".

Не бачив ніколи, щоб Рина посміхнулася коли-небудь дитині, не те, щоб побавилася з нею. І раптом — вагітна... Ясно, що від нього, Рахновського. Ясно, що за пару місяців він буде, як кажуть, щасливим батьком. Так, щасливим, хоч і він, і вона ув'язнені, на багато років ізольовані від суспільства, затавровані ганебним злодіяцьким тавром. Та легше буде пережити ці роки покути тяжкої, знаючи, що після тебе лишиться частина твого єства, маленька нова істота, продовження твого життя. Це — йому, Рахновському. А Рині — це подвійне життя. Дитина, що її вона вважала за прокляття, загибіль, трагедію — ця дитина її рятівниця, визволителька від неминучої смерти. Як вона повинна любити немовлятко, як пестити його! Як скрасить воно її карний період, полегшить його... А там, може, справді вона покається, відкриється нове життя, чесною працею вони спокутуватимуть свою тяжку провину.

Рахновський вишукував способу передати коханці записку, де клявсь у своїй незмінній любові, прощав усе зле, що вона, Рина, йому спричинила, прощав, що мало не довела до самогубства: хотів був у камері повіситись після її безжального, прилюдного визнання на суді, що вона його ніколи не любила, придурювалася, аби висмоктати з нього все, що їй було потрібно... Адже тільки віра у взаємну любов допомагала йому переживати тяжкі хвилини перших днів арешту, коли перед ним розкрилась безодня ганьби й сорому. І от була рушилась безповоротно надія на сумирне життя... Кохана людина, виявилося, нещадно ошукала його, завела у безвихідну пастку — і тая пастка впала на нього, несподівано позбавила волі, зробила злочинцем...

Тепер все інакше, тепер знов можна дихати вільніше. Він любить Рину, як давніше, і сподівається, що майбутня дитина нерозривно пов'яже їх, викличе в неї хоч крапельку любови до батька маленької рятівниці. Ах, як він її любить!

Цидулку Рахновського перехопили... Читали потім на суді... От я і знаю про неї... Та все це квіточки, Миколо Полікарповичу, ягідки були потім...

За скілька день нове здивовання обняло всіх, новий пішов поговір та поголоски, догадки та побрехеньки.

Була лікарська комісія згідно з приписом центру. В складі тої комісії була й відома в нашому місті лікарка-гінеколог Розалія Семенівна, що про неї вже згадував. До неї в клініку завжди з бупру в родильних справах зверталися, бо не було в бупрівській лікарні такого відділу. Спритна така трясогузка з чорненькими очицями.

Оглянула комісія Рину Чугай і підтвердила її заяву. Вагітність, дійсно, є. Але, супроти загальних сподіванок та розрахунків, вагітності тій всього півтора-два місяці... Свіженьке, сказати б, діло... Оце так-так! Хто ж би це змудрував!?

Пішов акт лікарської комісії до центру. Звідти наказ: "вирішення припинити, виконання присуду лишається в силі. Прокуратурі негайно розслідувати справу з вагітністю Рини Чугай".

Прокурор, певна річ, насамперед до неї: "Будь ласка, чи не можете назвати прізвища батька вашої майбутньої дитини?" — "Який ви нечемний, прокуроре! Хіба в жінки питаються про такі інтимні справи? Це неделікатно... Навіть у бупрі". — "Саме в бупрі це особливо делікатна справа, щоправда, в іншому, ніж ви гадаєте, значінні. Ви були ввесь час в окремій камері. Хтось міг використати таке становище і..." — "І зґвалтувати мене, ви хочете сказати, шановний прокуроре? Мені здається, що ви нещирі й думаєте: вона сама могла скористати з такого становища". — "Я повторюю: хтось із адміністрації чи наглядачів міг таке вчинити з вами і нема гарантій, що не повторить це з кимсь іншим, зловживаючи своїм службовим станом та безпорадністю ув'язнених тощо. Ви повинні допомагати нам викрити таку особу". — "Мені смішно, прокуроре! Невже я можу допомогти карі мого рятівника? Хоч би він був дійсно брутально зґвалтував мене. Ви поганої думки про моє сумління, а я кращої була думки про вашу кмітливість".

Бачить прокурор, що, дійсно, дурником вискочив, інакше питає: "Хто до вас останнім часом сам-один заходив?" — "Ви оце, прокуроре, сам-один у мене в гостях і виявляєте стільки впертої цікавости до моєї персони, що я сподіваюся вас бачити в себе ще один раз".

Почервонів прокурор, облизня з'ївши, більше й не заходив. Іншими способами поназбирав деякі відомості і в результаті заарештував начальника бупру (він, між іншим, собі другий костюм замовив — без галіфе).

Клянеться начальник бупру, що ніяк до цієї справи непричетний. А був він хлопець бравий, із робітників-червоноґвардійців, орден мав, комуніст, кажуть, хороший. Аж ніяково було брати його — та всі докази звернені проти: і заходив до Рини Чугай часто, і лишавсь сам-один у неї довго.

Бравий не бравий — забрали, хоч усе робітництво в місті заворушилося: не може бути, щоб він на таке діло пішов. Червоного ордена дурно не дають. Невже поміщицька дочка красою спокусила того, хто поміщицьке військо аж у Чорне море разом з іншими червонарами[196 — Червонари — бійці Червоної армії.] загнав?

Та нічого не поробиш. Як є підозріння — закон для всіх суворий і невідмінний. Пахне діло безперечним криміналом, хоч пише начбупру заяви всім і всякому, просить старих бойових товаришів заступитися, не дати загинути по-дурному за казна-що...

Посилає прокурор до Рини Чугай свого помічника молодого. Так, мовляв, і так, сам начальник бупру признавсь, що бував у вас тет-а-тет. Навіть казав, що ви сами з ним загравали, жартували з приводу галіфе і все таке інше. Одвертий, мовляв, хлопець, до цяточки все виказує. Кожне словечко.

Посміхається Рина Чугай до помічника прокурорового:

"Чоловіки, кажуть, одвертіші в інтимних справах і злегка наважуються на компромітацію жінок, а я — жінка і викривати свого кохання не хочу. Якщо начальник бупру при мені сам скаже, що був близький зі мною, тоді, може, я й повірю, що нікому вірити не можна... Між іншим, я дуже вас прошу, високоповажаний помічнику прокурора: не носіть таких жахливих краваток! Ця пожмакана ганчірка надає вам вигляду перманентного неохайника, а це абсолютно ніякій жінці не може подобатися та й взагалі неестетично... Скільки вам років, до речі?"

Пішов і помічник прокурора з облизнем, утямивши, чому його патрон сам до ув'язненої красуні не навідавсь, йому доручив... Прийшовши додому, став перед люстром і люто зірвав із шиї дійсно препогану краватку.

"Чортова крутійка! Не промине шпильку загнути хоч кому. Походи до неї — теж у якусь влипнеш історію..."

Загрузла справа, як автомобіль на старій греблі після дощу. Ні назад, ні вперед. Живе Чугай у камері, як і під час слідства, з усіма захожими жартує, посміхається і невтомно леліє свою жіночу красу: в нового, бач, начальства знов домагається щоденної ванни — тепер, мовляв, вона їй потрібна ще більше...

Дізнавсь Рахновський про наслідки лікарської комісії і занімів. Сидить у камері, недвижними очима на якусь шпаринку в стіні натрапить і так годинами. Боялися — доведеться вести до невропатолога. Потім зачав проситися геть із цього бупру в інше якесь місто. Не може, каже, й через гратку дивитися на знайомі дахи. Все життя перед очима встає, рве на частки серце. Хоч куди, аби звідси.

Змилосердилися з нього й кудись заслали. Більше ніколи Рахновського ми й не бачили. Скільки амнестій після того різних — не вертав. Може, помер із горя? Заподіяв собі лихе? Ніхто нічого не знає... Та й взагалі інтерес до нього зблід, розвіявсь, як пара над гудком. Прогудів, прошумів своєю справою і зник, не чути нічого. Проте Рина Чугай ще раз звирувала все наше місто невеличке, ще раз дала матеріалу для поговору й мудрим, і дурним...

Заходить одного разу доглядачка — Рина Чугай її покликала, — а в неї, у Чугай тобто, вся рука кров'ю багряніє. У вікні шибка розбита. Хотіла, каже, кватирку прочинити, оступилася з табуретки, порізала склом геть усю руку. "Ведіть на перев'язку". Перев'язали їй руку. Подряпана неглибоко, нічогісінько серйозного. Просить лікаря бупрівського: "Щоб вас не турбувати більше, дайте мені трошки йоду.

1 2 3 4 5 6 7