в передполудневім липневім палі.
148
I бачать: у долинці тихій жне
злотистий житній лан красуня-жниця.
Хоч вколо жаром печі поле тхне
i запливають потом очі й лиця, —
але й на мить дівчина не спічне,
невпинно блискає серпова криця,
перевесло підперезало сніп
i вже новий росте їй біля cтiп.
149
"Яка дівчина гарна й працьовита!
На світі мало, Вчителю, таких!
Сама одна на лан широкий жита,
однісінька, без друзів помічних…
Чека її напевно знакомита
відплата в днях майбутніх життєвих!"
I посміхнувсь Христос: "Оцю дівчину
козак-лінюх дістане за дружину."
150
"Це нагорода, Paввi, їй така?"
Апостоли від дива аж спинились…
"Таж це покута дівчині гірка
за те, що праці віддає вci сили!"
I знов засяла усмішка м'яка
Христові на обличчі: "Друзі милі!
Якби й дружина в неї мав цей сприт —
вони б удвох загарбали ввесь світ!.."
151
Хоч слухає Марко — думки далеко: —
там, де вози риплять під вантагом,
де під полукіпками жнивна спека
збирає вipниx друзів, щоб гуртом
змайстрити змія: бісова пащека,
з ганчір'я хвіст барвистим ланцюгом…
Та розбіг стежкою межи стернями,
i змій підносить серце над ланами.
В поліття з літа йде волинський шлях,
минулися суниці, йдуть чорниці,
повійка поснувалась по стернях,
i теплі пахощі живиці й глиці
змішалися із духом по грибах,
із ароматом гречки-медуниці…
Й приймає лагідно сухий пicoк
у теплу глиб важкий, утомний крок.
153
Крізь деревлянську землю Лада-юнка
навесні несла китицю надій.
Помона-молодиця крочить струнко
з кошем врожаю. Спас i Маковій
благословляють плідности дарунки:
колосся, мед, цілющий деревій,
грушки, сливки i яблука рум'яні,
що їx на свячення принесли зраня.
154
Не покуштуй, мамусу, уважай,
перед Чесного Спаса днем врочистим,
який рум'яних яблук урожай!
Бо душенькам твоїх дітей пречистім,
заховуючи райський обичай,
не дасть Петро по яблучку сочистім,
якщоби перед свяченням плодів
тебе, як Еву, демон спокусив.
155
Догримують своє вихрі політні
(відвідує древлян Ілля-Перун),
а гороблині ночі оксамитні
торкаються в душі таємних струн:
це Божий перст віщує нам новітні
погрози знаками вогнистих рун, —
"мене текел" грізне i нeвiдкличнe,
що, мов прокляття, нависа дідичне…
156
За те, що відреклись святих знамен
колись свобідного палкого роду,
за те, що славу батьківських імен
продали за сумирність i вигоду,
за те… Але ввижаються ген-ген
коли останній зрив палких синів
розвіє злагоду волинських снів.
* * *
СПІВ ДЕСЯТИЙ
157
Від'їлися шпаків крикливі згpaї,
взялися раду радить ластівки,
iз гнізд лелеча молодь учащає
на батьківські болотяні ставки,
під лісом горобина достигає,
опеньки в зрубі облягли пеньки,
i кличе лось суперника до бою,
як присмерк обгортає ліс габою.
158
Ах, бережися серце! В цій добі
такій сумній, солодкій i тужливій,
щоб не злапатись до тенет тобі
осіннього кохання! В бурнім зриві
впадеш за жертву пізній ворожбі,
згориш в останньому, п'янкім пориві!..
Вважай: іде волинський Вересіль
між злотних підлісків i ясних піль!
159
Не встигла й ти замкнуть, бабусю, дверця
свого чуття в ті давні, юні дні,
й не мож було захоронити серця,
що спалахнуло вперше восені.
Покинула Мазурські ти озерця
у батьківській далекій стороні,
новій вітчизні віддалась у прийми,
де звало серце, надили обійми…
160
Тепер вертаєш думкою назад,
у тi далекі, давні роковини.
Луна погроз i пристрасних порад
звучить ізнов з забутої вітчини…
Та розгортаються в барвистий ряд
років підзбужських радісні хвилини.
О, виплатилась боротьба i біль
за дні, що розпочав їх вересіль!
161
Зітхнеш — i повідатимеш Маркові
іcтopiї віджеврілих давнин,
укритих попелом любови й крови
Їх викликає спомин із далин,
та оживляє чаклування мови
побляклі барви сутінкових днин.
Глядить, не відриваючись, дитина,
як за картиною іде картина:
162
Москва, Вкраїна, Польща i Литва,
царі й гетьмани, мир, війна i звади,
леґенд забутих пристрасні слова,
pитмічна завороженість баляди…
Тут, Марку, ти дістав ковток питва
із джерела кастальської принади,
прийнявши першу правду з тим ковтком,
що слово є усього початком.
163
Тому силяб Міцкевичевих дари
i Шіллерів лункий, прозорий рим,
Енеєвих пригод співучі чари,
Шевченкових погроз далекий грім,
що віщував, мов доля, "кари, кари!" —
усе Марко сприйма чуттям тонким.
О, бережи, істото, зерно Слова.
щоби за ярих днів посіять знова!
164
Скороминуча чарівна пора
злотисто-барвних днів волинських. Варта
незрівняних рядків із-під пера
нового Кітса або фарб Макарта.
Та простягає жовтнева Мара
серпанок смерти над імлистим "завтра"…
Не бійся! Щоб воскреснуть на весні
заснути-вмерти треба восені.
165
Не смерть це — сон у матірному лоні:
сон прозябця у стиглому плоді,
i бруньки сон в пухнатій оболоні,
дрімота-сон в закриженій воді…
Прийде пора — тепла й любови пломінь
торкнеться смерти-сну й ураз тоді
життя постане із дрімоти-смерти:
щоби любить i жити — треба вмерти!
166
Hi, Hi, філософе! Щоб вмерти — жить
раніше треба! Чуй: цимбали, скрипка,
i бубон навіжено бубонить,
аж дзеленьчить у вікнах кожна шибка.
A cepцeвi дівочому досить,
(щоб тріпоталось мов срібляста рибка),
почути від музиків: "Мойше, шпiль!.."
Прийшла доба заручин i весіль.
167
"Просили на весілля тато й мама
та й прошу я!" Дівчина б'є чолом,
i рушника вишиваного рама
кладеться під калач сніжистим тлом —
від молодої дар. Барвиста пляма
весільного гуртка іде селом,
із завзяттям пейсаті тнуть музики,
кричать малі, всміхаються великі,
168
пригадуючи молоді літа,
дні залицяння, сватання i шлюбу.
Минулася досягнена мета,
перетривалось радощі i згубу,
i рід ізнов у дітях оберта
на щасну лиць повторних днів рахубу.
Тож грай, музико! Голосніш цимбали!
Щоб аж чарки i підківки брязчали!
169
П'яниця п'є, бо вже не пить не може,
бурлака п'є — забуть свою біду,
англієць — бо йому здається гоже
упитися, "як лорд", а під їду
француз з аперитиву робить ложе,
дикун пpoп'є жінок i череду…
Древляни ж п'ють (i ніде правди діти),
бо "для Pyci веселіє єсть пити".
170
Тому то i весіллям зветься це,
бо з серця геть гризот буденних брила,
бо сяє безтурботністю лице,
бо повен стіл i повні вщерть барила…
Були здорові, пивши! У сільце
вам гарна, кумцю, пташечка влетіла!
Тож побажаймо їм копу дітей
i добрий міх, повнісінький грошей!
171
Веселі дзвони кличугь з-поза бору,
щоб поспішатись до села чимдуж,
i xyтip квапиться, щоб встиг упору
на празник осамітнений Підзбуж.
У церкві стиск, i навіть до притвору
не протиснувся б i в'юнистий вуж.
Але з'явився дід коло порога —
i вмить до клиросу вільна дорога.
172
А потім — празникові дні гостин,
(уміють частувать сільські Люкули);
далеко геть утомний бiг годин,
намагу, піт i втому — всі забули,
земля-праматір далась на спочин, —
смакують діти дари, що набули…
Благословен ваш труд, його плоди,
бо варт є працівник своєї мзди!
173
Одвідавши приятелів i друзів,
(зубрівка всюди мала добрий смак),
в гостинному єґомосцевім крузі
отаборився дід нарешті — знак,
що жарт i сміх триматимуть в напрузі
родинний гурт. I чути вже: "Бо так
вже й лишиться при цім правдивім слові:
нема то, як котові i попові!..
174
Кінець забаві! Бо прийшов Пилип!
Ще нижче листопадно-хмарний килим,
цілими днями чуть з стодоли ціп,
встають поранки в шатті посивілім,
дід одміря в патрони порох, дріб,
i Буйда б'є хвостом нетерпеливим.
Біля печей збираються жінки,
летять на звіди перші сніжинки…
175
I знов зима. Завершилося коло,
вернувся вітер на свої круги,
i плеще знов, як океан об моло,
волинський рік в ті самі береги
повторности. Крижане забороло
спустили знов морози i сніги…
Хоч од розлуки серце i ятриться,
але чека Марка назад столиця,
176
студена, непривітна i чужа,
ждуть (може й зрадницькі) чужі пороги,
i радощі чужі й чужа грижа…
Та вже поклала пруг перестороги
через життя волинських днів межа!
Не схибиш ти, дитино, вже з дороги,
яку тобі проклав Волинський Рік:
Свободі й Слову приректи свій вік.
* * *
ДОСПІВ
ХІІІ
Був вiк камінний, бронзовий, залізний,
вік пари, динаміту, літаків,
вік електричности, бундючних слів,
дрібних, жорстоких чи пopoжнix iзмів…
У макабричнім танку кістяків
на ще нечуваній кривавій тризні
гряде Атомний Biк на кон Biкiв.
ХІV
Його віта надхнення дітваків,
жадних забави, швидкости i зміни.
Що перед тим було-лиш гра дитини,
лиш спроби підсвідомих початків,
даремно промарновані години
безсилих, хоч учених, диваків,
що борсались без цілі i причини…
ХV
Тепер доба приходить Надлюдини,
яка зеніт розколе i надір,
пізнає космос до найдальших зip
і на складові розкладе частини,
нестримувана забобоном вір,
істотности билини i тварини!
Іде доба незнаних ще манір,
ХVІ
коли в ненависті постане мир,
під мусом концентраків навзаводи
братерством спалахнуть yci народи,
i людство упірне в щасливий вир
спокою, споживання й насолоди!..
Та обзивається душа: не вip
в цю візію надщастя й надсвободи!
XVII
Коли було дійшло до миру й згоди
через насильство, примус чи наказ?
Чи ж з'являться з лябораторій, враз,
удосконалених людей породи?
Hi! Не в пробівках — в серці власнім нас
очікують i кари й нагороди!
Бо не подасть конваєровий пас
XVIII
для тих, що прийдуть безіменних мас
"ан ґро" чи "ан деталь" любов i ласку.
Останню відшукаємо розв'язку
не там, де кублиться космічний газ,
завдавши таємницям всім поразку.
Тоді дійдем замріяних оаз,
почувши щастя недосяжну казку, —
XIX
коли з душі зірвемо панцер-маску
неситої, як вовкулак, жади.
Вона жене нас на підбої: "Йди!
Загинь, але, послушний обов'язку,
підбий ввесь світ!.." I ми сюди-туди
кидаємось сквапливо i боязко,
як вівці полохливі з череди.
XX
Таж Майстер був сказав колись: "Гляди:
що як усього матимеш доволі,
зробившись паном світової долі,
а душу згубиш?" О, вряди-годи
ви, розумом міцні, а серцем кволі,
прислухайтесь до тихої ходи
прадавніх благовість про царство волі:
XXI
вона у нас самих, у тихій ролі
сердець. Там все на відкриття чека:
i дружби мужньої міцна рука,
кохання першого солодкі болі,
довірливість дитяча гомінка,
й нестримана, як вільний вітер в полі,
всетворча радість, знаходом п'янка, —
XXII
вci речі життєві, мов та ріка,
несе буття нам навпроти без ліку.
Не вибирай із них лише велику,
що розголосом-славою грімка.