Вся долина немов змагається.
А довкола — ні подиху вітру, ні хмаринки.
Парубок-візник, що збирається вести його з своєї власної охоти на ярмарок, теж на хвилину затих і теж дивиться вниз, оглядає знайому йому картину. Мовчать обидва.
Власне, він не думає чогось купувати на ярмарку. Йому нічого не треба, та й грошей немає. З пошти чомусь і досі нема повідомлення про гроші. Ярмарок цікавить його своїми традиціями і народними звичаями, що їх можна побачити тільки тут, на ярмарку, біля криниці.
Та й зрештою треба було кудись поїхати. Бо після приїзду до маєтку Грінченка, після історії з знайомим селянином і подорожі до сліпого пана, відпочинок у Кононівці — не відпочинок; навіть польові обходини втратили свою принадність. Так, немов нахмарило і ось-ось посіє нудний дощ. Щоб не нудьгувати в останні дні, треба було кудись подорожувати. Славетний ярмарок на Лубенщині — це чудова нагода для розваги. І, здається, не доведеться шкодувати.
— А то що? — схвильовано запитує він парубка, побачивши вдалині повільну ріку вогнів.
— То воли... їх ведуть напувати, а на роги наліпили свічок... Такий звичай — цієї ночі воли з свічками.
— Ходімо, ходімо...
І вони поспішають вниз — між люди й вогні. Та не так легко перейти ярмарок, де вирують поночі людські хвилі, перетинають путь пороги поснулих ярмарчан і сплітаються невгамовні людські течії. Раз у раз натикаються на людей. Іноді їх просять до гурту біля вогнища. Якийсь дядько, що добре поярмаркував, чіпляється до Коцюбинського і не кидає його, поки Михайло Михайлович не погоджується під одною яткою випити разом з ним бодай меду, якщо пан не охочий до горілки.
Коцюбинський радіє, що візник пішов разом з ним до ярмарку, бо сам він, певне, заплутався б тут поночі між людьми, волами, збіжжям і крихкими гончарними виробами. Та й парубок сам по собі приємний — високий, чорнявий, з глибокими, в тінях, очима, ще й двома щипочками чорненьких вусів. Веселий на вдачу і говіркий. Михайло Михайлович уже почастував його смородиновою з перцем...
В каплиці над криницею правлять позмінне без перерви попи. Важко було протовпитися всередину, та й не цього хочеться обом. Ледве визволилися з натовпу молільників і пірнають знову в пісні і вогнища.
Гурт змагається в співах з гуртом, село з селом. А хто відбився від своїх, сидить собі сам під рядном, щоб тепліше, і теж курличе своєї — годинами одної А тієї ж...
Здається, цієї традиційної ночі люди моляться. Вони розклали священне багаття і одчайдушними, безперервними піснями забивають баки своїм ідолам. Воли повільно повертають голови з свічками на рогах —і море вогників мерехтить і переплескується, як у казці. І у всьому цьому могутня сила незнайомої простоти й щирості.
Коцюбинський почуває, що в ньому прокидається давнє забуте почуття, як давно колись, у дитинстві.
Його провідник часто вітається з людьми. У нього тут сила знайомих. Люди з далеких-далеких сіл виявляються раптом його знайомими. Обіймаються, цілуються, частують один одного і знову цілуються.
Добре, що не поїхав з ним Чикаленко. Він заважав би своїми розмовами... А тут так добре, чудесно!.. Серед цієї простоти й сердечності.
Біля одного гурту Михайло Михайлович спиняється. Він довго стоїть тут і слухає пісень. Таких ще не доводилось чути.
Ось і весь гурт втихає і чути тільки чистий тремтячий голос одної старої жінки:
Над морем глибоким
Стоїть терем високий,
Ой, там стоїть липа,
Золотом обвита.
А шовком перевита.
А в тім теремі
Марусенька русу косу чеше.
Прийшов до неї
Батенько її:
— Відчини, донечко.
— Ні, не відчиню,
Буйного вітру боюся,
Бо вітер косу розмете,
А сонце личенько спече.
Потім вона стихає. А за хвилину гурт тихо розпочинає нової.
В тихій задумі Михайло Михайлович іде далі. Пісні його розчулили. Він думає про те, що цієї ночі тут в освяченій традицією долині народ немовби розкрив свою чисту, безневинну душу.
І не помічають, як на сході блідне виднокруг і поволі, тихо в'януть потомлені зірки. Все блукають поміж гуртів. Щоправда, парубок немов підтоптався: трохи відстає і починає сопіти від утоми. Отакої!.. Це через численні зустрічі з знайомими ярмарчанами!.. Який кремезний козарлюга, а й він таки начастувався: набік точиться... А проте він хоче перемогти хміль і не відстає. Тільки робиться балакучішим.
Вони йдуть до знайомої ятки, щоб, нарешті, відпочити трохи перед від'їздом.
— Мене пів'ярмарку знає, все хороші знайомі,— хвалиться парубок.— У повіті куди не заїду, в село чи хутір, так усі до себе тягнуть... Тільки б душа хотіла гуляти!.. Ніхто для мене нічого не шкодує. Ну, і я, сказать, для народу в силах багато зробити... В городі коли хто буває, з якою просьбою, абощо, то вже я йому завжди знайду людину, яка в усьому зарадить... Ночувати до мене їздять. Кожної ночі хтось буває... І не родичі, не приятелі, а просто хороші люди, знайомі... вип'ємо, набалакаємося...
У ятці Коцюбинському приготовлено дерев'яний тапчан. Парубок ставить один біля одного два ослони і розташовується на них. Поки Михайло Михайлович, зворушений усім тим, що бачив і чув, ворочається і не спить, парубок продовжує розповідати:
— На селі я бажаний гість у дядьків. А в місті — вони мої гості. Навезуть ото мені гостинця всякого.,
Але мені воно без діла. Я без нужди живу. У мене все е і нічого мені не треба...
За тонкою стіною з шалівки хазяїн стиха лається з жінкою. Власне, в його лайці немає нічого злого: просто в нього така звичка, щоб трохи щодня лаяти жінку й чути від неї лагідну відповідь.
Надворі добре розвидняється, хоч до сходу сонця ще далеко. Ярмарковий нічний гамір не вгамовується. Але він не заважає. Приємна втома опановує м'язи, все тіло, легка дрімота повиває мозок.
— Все в мене є, і живу я добре, бо маю голову на плечах добру, а не тільки коні, щоб звощикувати... Мене один приятель одрекомендував, і тепер я маю ще вигіднішу роботу, хоч не кидаю й ізвозу...
"Ну, ну, цікаво, що він там ще вміє робити?" А очі склепилися, приємно так, і не хочеться ворушити жодним м'язом.
— Одрекомендував мене знайомий — і зразу на вісімнадцять карбованців у місяць. А після одного діла десятку набавили. Двадцять вісім карбованців — це ж заробіток!..
"Так, так... Яка ж пак у нього робота? Цікаво, але нехай закінчує... Пора..."
— Та й роботи, власне, ніякої... Щитається, що я в поліції роблю, вроді як тайним агентом, щоб політику висліджувати... Ну, яка ж це робота!.. Наслухаєшся чого від людей, а потім ідеш і слово в слово перекажеш... І за це — цілих двадцять вісім карбованців!.. Хіба не повезло!..
"Що він верзе?.. Тайним агентом? Шпигуном?.. І навіть жалування дістає?!"
Михайло Михайлович зводиться на лікоть: може, раптом приверзлося? А парубок, уже засинаючи, ледве ворушить язиком:
— На екс-про-прі-і-ацію підбив п'ятьох м...молодчиків... Пошту грабували. Ну, й зловили... всю кумпанію. Сам начальник отділєнія викликав... руку тиснув і благодарность. "Молодець... Герой..." Просив студентів і революціонерів у повіті висліджувати.
Останніх слів Коцюбинський не слухає. Він підхоплюється з тапчана й поспішно взувається. Потім іде за ванькир до хазяїна й розраховується. Здивований господар не встигає навіть нічого розпитатися.
Коцюбинський покидає ятку. На хвилину спиняється.
Рожевіє на сході небо. Ярмарок гомонить. Але пісні стихли і вогні погасли. Легким ранковим вітром змело, як прозорий туман, чарівну казку цієї ночі.
Він застібає пальто на всі гудзики і швидким кроком іде серед людського гурту.
Через два дні швидкий поїзд забрав його з кононівських ланів і лук. Прощайте, сонячні ниви, василькові стежки і жайворонкові дифірамби сонцю... І вірні супутники щоденних дитячо-казкових подорожей серед полів — білі пухнасті пси!..
Місто жде, щоб знову обплутати його в залізні пута обов'язку.
Вчорашній поїзд повіз туди лист. Лист до його чулого друга. "Подаруй мені п'ятницю вранці..." І підпис:
"Твій комік...". ю
II. ТИХА СІВЕРЯНСЬКА ВУЛИЦЯ
Одхилив двері й увійшов до порожнього передпокою. Довкола панувала тривожна тиша.
Але хтось же мусив бути вдома!.. Зрештою, куди могла піти мати?
Михайло Михайлович поставив долі невеличкий чемодан і, в мороці передпокою намацавши гачок, повісив пальто.
Дома хтось мусив бути. Але ніхто не виходив зустріти його, як це було завжди, з радісними вигуками, сміхом і поцілунками. Щоправда, він виїздив усього на якихось три дні, але всі ж знали, яка справа примусила його до подорожі... Повинні були б чекати...
Може, не дістали його телеграми?.. Але ж їм відомо, коли приходять пароплави до Чернігова, і хіба не слід ждати його щодня, кожної години й хвилини?..
А-а... як це йому не спало на думку відразу?.. Всі, напевне, в садку. Хто ж у таку спеку сидітиме в хаті. А діти, можливо, десь на вулиці.
І Михайло Михайлович стомлено сів у крісло і, невесело й гірко думаючи про щось, механічно почав витирати поголену голову. Часом рука його з хусткою спинялась на мить, потім поволі й нерішуче рухалась далі
Чотири дні тому заарештовано сестру Ольгу і відразу перевезено до Києва. Вночі прийшла поліція. Він ще працював у себе в кабінеті і сам відчинив їм двері. Знайомий околоточний надзиратель Нестеренко промимрив вибачення, потім об'явив про мету свого приходу і налагодився був робити трус. Але Михайло Михайлович обурився, запротестував, і Нестеренко обмежився лише про людське око — з ним було двоє городовиків — поверховим оглядом чемоданів Ольги Михайлівни, що гостювала вже кілька днів у брата. Готуючись іти з поліцією, Ольга Михайлівна була цілком спокійна і навіть іронізувала з околоточного. Вона теж була під постійним наглядом поліції і подібні ситуації були їй не впервину. Звичайно, не знайшли нічого. Але в родині наробили переполоху.
Ясно, поліція керувалась більше підозрою. Навряд чи були в її розпорядженні серйозні матеріали. Та все ж Ольгу треба було рятувати. Треба було знайти потрібних людей, умовляти, просити... Доводилось знову бути зобов'язаним перед людьми, з якими хотілось би не переходити межі офіціальних стосунків чи випадкового знайомства.
Але добре те, що всі ці прикрості вже позаду.
Михайло Михайлович підвівся. Треба було вийти в садок, розшукати дружину, матір...
Він нахилився до вікна і раптом побачив у садку, біля клумби з красолями, на ослоні Віру Іустинівну й матір.