У такому дражливому ділі, зазвичай, зв'язуються спершу з клієнтом. І до ранку цього ніхто у швейцарському банку не робитиме. А ще він розумів, що текст, який сам прийшов до нього через "мерехтливий" сайт, невипадковий. Збіг прізвищ "Валух" і "Valuch" так само це підверджував. І Я-та-Gun-у, чи то aka Шонові О'Ковелку, котрий останні чотири роки поспіль бродив у снах і зламував чужі сновиддя, конче необхідно було прочитати той текст до кінця. Усе, що висловлене знаком чи числом, має відображення у Несці. Може, десь там і є порятунок? Може, він вийде сухим із води!.. Хоча надія була більш ніж примарною… А сама назва, що обіцяла "проникнення у безсмертя" навіть глузливою…
Доїжджаючи до Видубичів, під мостом автомобільної розв'язки він побачив припаркованого далекобійного трейлера, на якому не було жодної машини. Не довго думаючи, Я-та-Gun загнав "KIA Soul" на платформу "далекобійника", вимкнув двигуна, поставив машину на "ручника", ще й увімкнув першу передачу, щоб нікуди не покотилася. А як вискочив з авто, ще й підняв блоки-фіксатори, якими стопорилися на платформі трейлера машини. Потім сплигнув на тротуар і побіг у метро, залишаючи старий пошарпаний ноут у викраденій машині у назві якої є слово "душа".
"Якщо Педіатр має відношення до мерехтливого сайту, то він мене вирахує будь-де… — так міркував собі Я-та-Gun. – Якщо ж ні, то… в мене є шанс… якщо не на безсмертя, то на життя…"
…Його пальці у рядку введення веб-адреси, немов самі набрали англійські літери "www.eternity.penetration.com/" і знову натисли клавішу "Enter". Однак замість уже баченого раніше на екрані комп'ютера виникло зовсім інше вікно із додатковим словом:
…www.eternity.penetration.com/neliubov/…
І Я-та-Gun, зручніше вмощуючись за комп'ютером у інтернет-кафе на Печерській площі, чомусь нагадав сам собі, що тільки що, як заходив, у дверях зіштовхнувся з низьким чоловіком чи то плескатим білим обличчям, примруженими очима, у чудернацькій червоній високій шапці, з причепленим червоним носом, як у діда Мороза, і оленячій довгополій камізеї з прикрасами з цини і червоних орнаментів на рукавах і комірі. Поряд через стіну знаходився Макдоналдс, у якому відзначали Хелоуін, тому спершу Я-та-Gun подумав, що цей дивний чоловік звідти. Одягнені у костюми всілякої нечисті, обмазані кров'ю, молоді і середнього віку люди вискакували раз по раз з Макдоналдса, по-дурному щирились, вищали, скавчали, горлопанили, кидалися одне на одного і на перехожих. Уся увага перехожих, що спускались і виходили з метро, була прикута до гамірного Макдоналдса. І навіть деякі відвідувачі інтернет-кафе вийшли подивитися на "шабаш потойбічних сил". Зрештою, це було на руку Я-та-Gun-у. Тим більше, що на вулиці за вікном інтернет-кафе дивного чоловіка видно не було. І Я-та-Gun вирішив зосередитися на "мерехтливому" сайті. Крізь водяне ряботиння знову проступив барельєф чоловіка, що біжить чи танцює на гігантській скелі. Хакер віднайшов очима кілька слів і почав читати:
Він був схожий на багатьох…
Потім фраза щезла і якусь хвилю не спливало нічого, аж поки не з'явилося:
І Валух… Інокентій, як багато хто у цій країні, ще за дитячих літ був плутаний, боязкий і жадібний. Часто не розумів чого хоче. Часто шукав кращого, забуваючи, що вже мав його багато.
Тому Валуха охоплювали різні марення і підозріння. Він любив вигадувати довкола себе світ, повний загадкових людей зі складними емоціями і невідповідними їм характерами. І тільки вже за це він їх недолюблював з першого погляду. Кожну місцину, чи незнайому вулицю чи новий невідомий куток великого міста Києва, у якому народився і мешкав, він ще змалку сприймав, як щось надмір загадкове, манливе і подекуди лячне. Ця його здатність перебільшувати, зрештою, зробила з нього гіперреактивного інтроверта і уразливого мовчуна з округлистими тривожкими очима, з маленькими пухкими долонями і м'якими, як галушечки, ніжними пучками пальців, що аж ніяк не личили його великій вахлакуватій фігурі. Однак роки роботи Валуха у бізнесі привчили його ще більш підозрювати. Він став схожим на сонного сікача, який вдає, що неповороткий, а між тим чекає моменту, щоб кинутися на необачну здобич. Очі з роками прищулились, ховаючи лихий замір. Малодухі емоції перетворилися на похмуру непохитність і жорстку розрахунковість. А понадміру велична подоба вдало приховувала схарапудженість і лячність, й робила недоречними будь-які думки сторонніх про тривожкість його душі.
Ніхто із його колег і знайомих, котрі були на церемонії відкриття нового офіса, навіть не міг подумати, що за такою величавою личиною ховалася бентежна, інколи бурлива душа. Нікому і на думку не наверталося, що Валух здатен на бездумні неконтрольовані вихватки.
А між тим у всякому вияві людських переживань є глибша причина. І мотив поведінки людини може бути схований у її далекому минулому. І найбільше тих мотивів закладено у дитинстві. Приміром, Інокентієві і після сорока ввижалося, що він неначе вдома сам, один, без тата-мами. Батьки у нього були держслужбовцями, працювали у міністерстві сільського господарства, і затримувалися допізна на роботі. З хворим болящим горлом він нудився, тинявся по квартирі. Визирав з вікна. Може прийде мама?.. Та замість мами — тьмяні відображення сірого світу у вікнах сусіднього будинку.
Якось за одним із них, ще малим, він спостеріг стару жінку з фарбованим рудим волоссям і гачкуватим носом. Вона його здивувала і налякала своїм орлиноподіним профілем. І він сховався за фіранку. А коли визирнув знову, то старої уже не було. Замість неї на підвіконні стояв обернений до вікна і світу так само профілем бронзовий бюст якогось косатого чоловіка.
Потім, коли Інокентій став ходити у середні класи, та жінка була винайнята його батьками, як Валухова вчителька музики. Була вона вдовою патологоанатома – голови судмедекспертизи Києва, і звали її, як виявилося, — Агнесою (Несою) Ольгердівною. У Лохнеси – так називав її про себе Інокентій, крім гачкуватого носа і колючого погляду, схожого на помах різки, була дуже ввічлива манера спілкуватися. Лохнеса завжди йому усміхалася, скручуючи зморшкуваті фарбовані губки бантиком. А на підвіконні стояв бюст Бетховена і супив на Несину усмішку густі брови. Лохнеса не зважала на поганий настрій оглухлого композитора, що, вочевидячки, був закарбований у насупленій бронзовій фізіономії. Вона гладила юного Валуха по голівці. Саджала собі на коліна, які впиналися гострими надколінками хлопцеві у сідницю. І годувала його перед кожним заняттям шматком торта, який запевняла, що робила сама. Насправді ж вона знімала з купленого у гастрономі фабричного "Київського торта" верхній шар крему. А тоді прикрашала сам пляцок з бізе і арахісу (інколи замість арахісу траплявся і кеш'ю) помаранчевими тягучими пересолодженими цукатами. Від мульких колінових чашечок вчительки, які впиналися як ножі в Інокентієву сідницю, від засолодких цукатів і скублення по голівці, малому Валухові ставало млосно і парко. Він витирав рукою чоло і вовтузився, бо хотів швидше вивільнитися і підвестись. А Неса Ольгердівна від того вовтуження чомусь хихотіла і сильніше здушувала хлопця, обнімаючи з-за спини руками, немов хотіла самого його із'їсти, як цукат. А тоді враз спинялась, у німому благанні і розпуці зводила очі д'горі на фотопортрет свого короткозорого чоловіка у круглих окулярах з товстими лінзами, хутко підводилась і кидалася до старого блютнерівського роялю. Покришка миттю здіймалася, наманікюрені посохлі пальці пробігали по клавішах і уся квартира переповнювалася переливчасто нервовими легато з етюду Шопена. Неса Ольгердівна усе більше закочувала очі. І музика підносилася усе вище, до свого апофеозу і кульмінації. Порцелянові білі слоники, що стояли на чорному роялі, здригалися. А Інокеша сидів, дивився на розтоптані атласні зелені капці, з задертим угору носаком, які йому щоразу коли він приходив видавала вчителька, і намагався зрозуміти чого він тут. Чого хоче від нього ця стара жінка з її нудотним тортом і шпичастими колінами? Чого він слухає цю музику і не може від неї прийти до сякої-такої екстази? А про те, щоб задирати до стелі очі, у його дитячому розумінні не могло бути і мови…
На найвищій ноті музика враз захлиналася, і Неса Ольгердівна починала плакати. Вона манірно і з болем дивилася на свої нігті, шкіра біля краєчків яких тріскала і з щілинок виступала тоненькими червоними рісками рожева крівця. Порцелянові слоники з рухливими ніжками тупцяли від гудіння рами по чорній покришці роялю і винувато хитали хоботами.
"Иннокентий, будь любезен, поди в соседнюю комнату и принеси мне зеленку. Ты знаешь, где она у меня стоит. На тумбочке, рядом с кроватью!" – казала, сумно зітхаючи, Неса Ольгердівна. І Валух ішов і приносив їй зеленьку, яка чомусь стояла поряд із великим молотком на виступці з червоного дерева. А тоді, ще й мастив нею потріскану біля нігтів шкіру своєї учительки. Що тут вдієш — старість, ніжна пергаменна шкіра, біла кістка, блакитна кров і забагато помаранчевих цукатів роблять із людини одиноку неміч і недорікувате каліччя.
Здебільшого ж таки Лохнеса була вихована, терпляча вчителька, з гарними манерами, які прищепила їй її польська шляхетна родина, котру колись, у середині XIX століття, під час повстання Костюшка, майже усю було заслано до Сибіру. Але з усього свого музичного навчання і розповідей Неси Ольгердівни найкраще Інокентій пам'ятав лише цей епізод з цукатами, коліньми і зеленькою. А ще – кілька казок, які йому торочила Лохнеса, коли годувала своїм тортом. У них йшлося про якусь вічну Стару, що жила на острові посеред озера, що лежало поміж скелястих півторакілометрових гір десь на півночі Кольського півострова. Що та Стара керувала погодою, допомагала лопарям ловити рибу і полювати звіра, відала про смерть і життя. А ще знала володаря чуді Куйву, що, закарбований у скелі, досі танцює вічний танець життя. А сам народ чудь давно пішов під землю, бо хотів вкрасти у лопарів душу світу. Та йому не дали. І от навіть мертвий Куйва співає свій йойк. Застерігає усіх інших людей від злодійства. Тому і душа ще править світом.
Коли ж Валух виріс і почав ходити до університету, він випадково зустрів на вулиці Лохнесину онуку з довгими пальцями, уцяцькованими золотими каблучками і перснями з діамантами.