— Але, видно, преподобний отець Таньо стратив охоту до небезпечних забавок...
— Мої панове, — забрав голос грізний, густо зарослий бородою Фернандес де Олівейра, — мене тут усі знають, і, думаю, ніхто не посміє мені закинути, що я не шаную Церкви й духовенства. Але не зношу, коли преподобні отці втручаються у несвої справи. Сиділи б собі нищечком, молилися б Богу і навертали б дикунів на правдиву віру... Коли ж — ні! — і вони лізуть, куди їх не просять... Мало маємо клопотів з королівським урядом — то ще й отці нам перешкоджають, ще й Апостольська Столиця скрізь пальці мачає. І доки ми будемо це терпіти?
— Ну, — заперечив де Лара, — ми ще, хвалити Бога, тут у Паранаґві нічого особливого не терпимо. Але от що королівська столиця мусіла б більшу увагу звернути на оборону наших земель від усяких зайд — це правда. Он голляндці нам уже відколи спокою не дають, десять років сидять у Пернамбуко, і ніяк не можна їх звідти викурити... І ця нещаслива остання битва... Скажи нам, шляхотний приятелю,— звернувся він до Ебана, — як там насправді було?
— Це ти про маркіза де Маскараньяса? — спитав Ебано.
— Та про нього. Чи то правда, що він сидить у в'язниці?
— Правда: сидить у в'язниці й чекає суду. Обвинувачують його у злегковаженні своєї місії, у страті людей і виряду*.
— Та ви розказуйте від початку, шляхотний пане, — попросив Крістімо Алвес. — Ми ж тут у цій глушині ніколи нічого толком не знаємо.
— Ет, — махнув рукою Елеодоро, — тут навіть розказувати соромно! Ви знаєте, що маркіза де Маскараньяса прислали сюди з подвійною метою: викинути голляндців з Пернамбуко, а потім зайняти пост головного губернатора. Він мав з собою фльоту в числі 80 кораблів і біля 10.000 людей. І коли б маркіз був розумною людиною — він би відразу вдарив на Ресіфе і тим несподіваним наскоком голляндців вибив би. Але він, замість того, поїхав собі до Баії і взявся господарити. Хотілося йому, бачите, посмакувати усіми почестями і вигодами становища генерального губернатора. Поки він там собі одинадцять місяців бавився та розкошував, голляндці добре підготовилися й озброїлися. А тоді, коли де Маскараньяс врешті дістав охоту воювати — дали йому такого чосу, що з 67-ти кораблів і 8.000 людей після остаточної морської баталії лишилося півтори тисячі недобитків, що висадилися з трудом на побережжі Баії, та одна бригантина, на якій ясновельможний маркіз загнався аж на Азорські острови від страху. Щастя ще, що не забрав зі собою усього, що йому дали в столиці: все ж таки тринадцять кораблів і трохи залоги уціліло... За це маркіза поставили під суд і ув'язнили, але нам від того, звичайно, ні трохи не легше...
Ходором заходили від обурення високі груди шляхтичів, заблищали злі вогні в очах, з охриплих горлянок почали вириватися зневажливі вигуки на адресу невдалого маркіза:
— Півень самонадіяний!
— Білоручка нездалий!
— Королівський мазунчик!
— І він мав би бути тут генеральним губернатором?! Не було нікого ліпшого в короні?
— Хе-хе! — їдко засміявся Пенеда. — В короні уважають, що для нас ліпшого не треба... Наші землі — це ж смітник, куди збувають зі столиці всякі покидьки...
— Е-е, шановний пане, ви перебільшуєте, — запротестував Елеодоро. — Не можна сказати, що в Бразилію висилають самі покидьки. Часом висилають нам і дуже ділових людей. От хоч би й серед тих, що прибули з Маскараньясом, було багато справжніх героїв. На початку баталії наші били голляндців так, що аж мило було! Тільки пізніше вислід боротьби перерішили дуже несприятливі для нас, а вигідні для ворога, морські буревії. А наші люди гарно списалися — нема що казати.
Пенеда почервонів і надувся зі злости:
— Тим більша вина маркіза, коли він з такими відважними людьми програв битву! — вихрипів він. — Я просто божеволію, коли подумаю, що загинуло стільки війська, стільки кораблів і зброї, а у висліді голляндці святкують перемогу!
— Ну, вони сумно святкують, — якось багатозначно усміхнувся Ебано. — Наш віце-король — маркіз де Монталвон вислав у Ресіфе проти голляндців Генріка Діяса та Павла да Кунья з військом. Ті роблять з голляндцями остаточні порахунки: де лишень не пройдуть зі своїми відділами — лишаються самі згарища і трупи...
Перше, ніж присутні вспіли висловити свої міркування на подані вістки, з куточка, де сидів мовчазний фрей Жоакінь, розлягся болісний стогін.
— Боже, милостивий будь нам, грішним! — повним скорботи голосом обізвався священик. — "Згарища і трупи"! Які страшні речі оповідаєте ви, шляхетний пане!
Знаючи добре натуру свого капеляна, гості лишень мовчки перезирнулися між собою й поспускали очі, спешені* й похмурі. Але дон Елеодоро, здивований цим несподіваним втручанням, глянув на священика гордовито і глузливо відповів:
— А так, так, отченьку: згарища і трупи. Війна — це не жарт, і проти ворога ні кропило, ні проповіди не поможуть. Тут треба таки вогню й заліза!
— Мені здається, — тихо сказав фрей Жоакінь, — що насамперед скрізь і у всіх випадках треба пам'ятати науку Христову...
— Звичайно! — з іронією підхопив гість. — Треба полюбити ворогів своїх і подарувати, наприклад, голляндцям усе Пернамбуко, яке вони видерли нам, мов кусень з живого тіла. Так?
— Даремне ви глузуєте, шляхетний пане, — з гідністю і нескаламученим спокоєм відповів отець Жоакінь. — Щоб дарувати щось — треба мати на нього право власности. Не можна несвого ні дарувати, ні відбирати...
— Он як! — почервонів і розсердився зачеплений до живого дон Елеодоро. — Несвого, кажете?! Хто ж інший може назвати цю землю своєю, як не ми?
— Ті, у кого ми цю землю відібрали... — з чемною усмішкою на устах легко хитнув головою священик.
— Отче, ми відібрали цю землю у дикунства, варварства і канібалізму! — почав гарячитися дон Елеодоро. — Мій дід вісімдесят років тому назад обороняв цю землю від французів, мій батько народився тут, а в моїх жилах тече бразилійська кров!
Хоч дон Елеодоро старався говорити гордо — йому не вистачило відваги признатися, що та "бразилійська кров" є сумішшю крови португальської з індіянською. Це був драстичний пункт, до якого дон Елеодоро Ебано Перейра дуже неохоче торкався, особливо в колі чистокровної європейської шляхти.
— О, шляхотний пане, — зійшов на одверту іронію фрей Жоакінь, — ви висуваєте факти, проти яких неможливо сперечатися! Однак, дозволю собі спитати: в чиїх же інтересах діяв ваш достойний дід, вибираючись сюди на війну проти французів?
— Мій дід діяв в інтересах Бога, батьківщини і народу! — без надуми відрубав Елеодоро. — А тепер, шановний отче, дозвольте і мені спитати: хто ж ви такий і чиї інтереси бороните?
Священик підвівся, твердою ходою перейшов кімнату і став лице-в-лице з Елеодором.
— Я є чистокровним португальцем, мій пане! — викарбував величаво. — Я є одним з нащадків перших конкістадорів цього краю, який зі зневагою для Божого імени названо було чомусь "Землею Святого Хреста". Я народився і виховався в Португалії, я люблю свою вітчизну великою, незрадливою любов'ю. Але саме тому я вступив до лав Христових воїнів, щоб своєю працею, своєю посвятою, а, коли треба буде, то й кров'ю і життям, змити з неї ганьбу загарбництва. Я прийшов на цю землю для того, щоб у заміну за пограбоване добро, за невільництво й смерть, що їх принесли сюди мої предки, дати покривдженим якусь рекомпенсацію: служити словом Божої істини, проповіддю любови, добра і справедливости. Я хочу бодай трохи піднести з неслави честь мого народу і доказати на майбутнє, що ми не лишень брали й відбирали, але в заміну й давали щось. Тому я також можу сміливо сказати, що дію в інтересах Бога, батьківщини і народу! Чи вас вдоволяє моя відповідь, шляхетний пане?
Загнаний на слизьке, дон Елеодоро перебіг поглядом по обличчях присутніх, шукаючи допомоги, але даремне. Вся місцева шляхта респектувала і побоювалася отця Жоакіня, то ж тепер сиділа мовчки, з цікавістю прислухаючись до словесного поєдинку, що зав'язався між двома так сильними суперниками. Це був рідкий і незвичний випадок, якого ніхто не хотів псувати своїм втручанням.
Ебано Перейра, побачивши, що залишився зданим на власні сили, обтер спітніле чоло мережаним зарукавком і по надумі заговорив з удаваним патосом:
— Питаєте, шановний отче, чи мене вдоволяє ваша відповідь? Ні! Не знаю, чи ваше поступування милим є Богові, але бачу виразно, що ви готові діяти на шкоду інтересам батьківщини і народові. Хто любить батьківщину й нарід — той не може посуджувати заходів, скерованих на їхнє добро, на збереження їхніх володінь перед захланним ворогом!
— О, шановний пане, — перебив гостя священик, — не все є добром, що нам вигідне! На добро, як і на зло, є інша міра, встановлена вищими законами, але ми їх не хочемо узнавати. Так, наприклад, коли ми нападаємо на бідних інціян, відбираємо їхні споконвічні землі й добра — все в порядку; коли ж голляндці, чи, як було раніше, французи, відбирають відібране у нас — ми обурюємося і вважаємо це грабунком. І в першому випадку ми жорстоко караємо індіян за те, що боронять свою землю і свої права на волю, а в другому — стосуємо вогонь і залізо, боронячи те, що нам хотять відібрати. Якась канібальська логіка: коли я когось з'їм — це добре діло; коли мене хтось з'їсть — це гріх...
Хоч які дошкульні були слова отця Жоакіня, всі розсміялися і навіть з відтінком пихи в очах поглянули на дона Елеодора, мовляв: "Ось який наш фрей Жоакінь!" — але зараз же спільним фронтом заатакували священика. Суперечка розпалювалася, голоси підвищувалися, атмосфера ставала гарячішою, але фрей Жоакінь стояв непорушно на своєму, мов скеля, і відбивав кожний напад з нескаламу— ченим спокоєм і залізною логікою.
— Ми принесли сюди правдиву віру й цивілізацію! — гукали гості.
— Ми принесли сюди потоптання Божих законів і рабство! — парував аргумент фрей Жоакінь.
— Ми вирвемо край з дикунства й варварства!
— Але перше топимо його в крові й вогні!
— Дикуни також воювали між собою!
— Але їхні війни були іграшкою, і щойно ми їм покажемо, що означає зброя в руках цивілізованих варварів!
— Ми здвигнемо святий хрест над цією землею!
— Ми вже здвигнули хрест, але для того, щоб розіп'яти на ньому правду і любов до ближнього свого! — покрив своїм голосом загальний гамір священик.