Лесів батько служив у міліції, його відразу мобілізували. Мартинів молодший, тому теж пішов.
Вони захопили два мішки, а тієї картоплі хоча б в один набралося.
– Ну й бульба у вас, Корнію Терентійовичу, – не стримався Мартин, заглибивши в землю городника. – її або свиням, або в контингенти.
– А ти, хлопче, правий, – обізвався вчитель. – Пані Ельза склала рознарядку, скільки нам здавати контингенту. Будь певен, окупанти, як свині, моєю картоплею не погребують.
– Землі б вони наїлися! – кинув Лесь.
– Їх і цим не залякаєш, – сказав Корній Терентійович. – Вони і нашу землю везуть вагонами.
Мартин поплював на руки й не випускав городника. Вечоріло, і він частіше й частіше згадував Дінку. Покинувши Леся на козі, гнав свою постать, доступаючи до яру. Докопав картоплю до кінця, змахував рукавом з лоба піт. Змахнув, стояв, і враз його не стало – так і шугнув у Вовчий яр.
Він не вийшов на повен зріст. Згодом із-за куща виткнулася його звихрена голова. Мартин кивав пальцем, щоб хтось підійшов. А коли Лесь з Оленкою кинулися бігти, він замахав рукою, щоб не бігли, а йшли повільно, поодинці.
На схилі яру, під кущами лежав чоловік з перебинтованою головою й стогнав. Гімнастерка, галіфе – дрантя. Мабуть, полонений. Вимахнув, очевидьки, з Чорного лісу або, навпаки, пробирався до нього, та досяг до Вовчого яру і знесилів.
Візок-теліжка знадобилася зовсім, не під картоплю.
Корній Терентійович сказав, щоб принесли води.
Глибував, крутячись, Вовчий яр.
6
Стукав молот, подзенькувало ковадло. Оленка зупинилася, передихаючи. Дзень-дзень – на ввесь день: батько – в кузні. А де ж йому бути йще? Встане – і за молот, а вона до міхів, поки не йде до школи. Допомагає й повернувшись. Землі у них і на заячий скік нема: латка городу. Хіба прогодує? Ковальська доля – сушняк із вогню, приказував батько. Правда. Зарібки тепер які? Це не те, що працював у промкомбінаті, коли двічі на місяць давали платню і за гроші можна було купити не самий хліб, а трохи й до хліба. Тепер гроші ніщо. На них ніхто й не зважає. Торгують натурою. Батько йде на базар, обвішаний своїми нехитрими виробами, як злидень, а повертається з торбинкою муки, півторбинкою круп, буханцем хліба, як старець. Наслухаючи вибряк молота й ковадла, вона так ясно уявила його з торбинками в руках, хлібом на грудях, під бортом вишмуляного шкуратяника, мовби він стояв перед нею.Вона зітхнула. Пригас запал, завзяття, з якими вимахнула з мочарів, добігла до бетоняка-криниці край городу й пустилася стежкою.
Завиднів під черепицею дах, уже видно й хату – стоїть дверима до городу. Мріяли про ганок і щоб на вулицю, та довелося замурувати. Хата не стара, її звели перед війною, якраз і Сергійко народився. Тоді вони жили, сподівалися, а сталося: на одній половині – кузня, на другій – оселя. Тепер не до хати: відміряють три метри або й не відміряють, просто в роваку.
Олена ступала, наче з повними відрами, наче несучи воду – так обважніла. Руки її опустилися. Лише зараз, наближаючись до рідної хати, почала усвідомлювати, що переховувати військового полоненого небезпечно, страшно. За це справді відміряють хату-могилу на три метри або просто в роваку. Батько, мати чи погодяться?
Вона ще раз глянула на долину, за річку, туди, де Вовчий яр, – там Корній Терентійович чекає, Лесь і Мартин чекають, але найбільше чекає він, із забинтованою головою, – невідомий.
Поділ її платтячка замочений. Вона викрутила його, стріпнула, щоб не впало у вічі матері, Сергійкові, коли б її перестріли, і – будь як буде – пустилася до дверей. У сінях – нікого. Постояла, ввійшла в кузню і застигла на порозі, тримаючись за клямку.
– Накопали, привезли своєму вчителеві? – запитав батько, доклепуючи саморобного вухналя. – А я тебе не дочекаюся, – і кивнув на міхи.
– Ой, та картопля, тату, – видавила й затялася Оленка.
– Теліжка обламалася?
– Ні…– і знову затялась.
Він аж тепер поглянув на неї, задумливу, журну: чипіла у дверях на клямці. В синіх насторожених очах, у носику, який наставився, загострившись, у блідому обличчі – в усій її поставі була якась незрозуміла йому серйозність, якась прихована утаємниченість, тому й барився розпитувати її дальше, а вона думала, чому він мовчить, не знала, як розповісти.
– Наша теліжка, – знайшлася й тихо проказувала, – знадобиться зовсім для іншого… Не тільки ж картоплю на ній тягати.
Батько поставив на ковадло молотка, обіперся грудьми об його руків'я.
– Бачу, що за тобою ніби чорти з болота гналися. Сукениня он забрьохала.
– Не жартуйте, тату… Я мочарами йшла. Там військовий, – сказала Оленка і мовби набрала до рота води, опустила голову. Одна рука вчепилася за клямку, а друга не знає, що робити, держить косу і мне її, мне.
– Хто? – перепитав батько, подавшись до неї грудьми.
– Кажу: військовий… Голова перебинтована. Водою його напоїли, а він не дивиться, не говорить, лише стогне.
– Ну то й що? – на те батько.
Оленка здригнулася – відпустила клямку, випустила з руки косу.
– Як що? Його забрати і сховати треба, – сказала і наставила на нього зіркаті очі.
Він мовчки взявся за міхи. Потім витяг розпечений дріт, а вона думала: "Чи батько її не почув? Чому він мовчить?.. А може, він і не думає забрати і переховувати втікача? Як їй тоді глянути у вічі Корнієві Терентійовичу, хлопцям? Що робити?"
Тягнулися хвилини. Їй здавалося: ще мить і вона западеться в землю або накинеться на батька. В очах проступали сльози – горло стискував гнів, жаль і розпач.
І в цю мить, у незбагненно дрібну долю секунди, яку перетинав, але не поминав усевладний час, Оленці уявилася ясно, чітко забинтована голова, як вона бачила її на привокзальній площі в колонах смертників, що шикувалися до маршу в концтабір. І ця голова, що тоді мовби була вирізьблена з граніту, зараз ожила й належала одній і тій же людині – військовому, втікачеві. Із запалим ротом, спеченими губами, виставленими вилицями, загостреним носом, заплющеними повіками, які здригалися, але не могли піднятися, із брудним, у запеченій крові бинтом, із чубом, який посікся й сивів на очах… Навіть родимку під лівим оком втікача вона запам'ятала назавжди, бо прийняла цю чорну цяточку за муху й з острахом хотіла її зігнати, коли Лесь приніс у кашкеті води, коли Корній Терентійович підніс воду військовому до губів, а вона підводила йому голову.
І зараз, коли вона стоїть перед неговірким батьком, який, напевно, крім своєї роботи нічого іншого не хоче знати: мовчи глуха, менше гріха, – в цю незбагненну долю секунди в очах, повних сліз, з'являється Корній Терентійович. Він послав її до батька. В затуманеній свідомості дівчини постає навіть не сам учитель, а лише його вуса. Вони ніби покуціли, настовбурчилися, стирчать. Коли він сердитий, його вуса відразу куціють, настовбурчуються і стирчать. Їй соромно, страшно. З'являються і Лесь, і Мартин. Мартин каже щось дошкульне, пропікаючи своїми словами до кісток. Лесь відвертається од неї, мовби йому ніяково.
А ще через дрібку секунди всі вони зникають – і невідомий під кущем терну, і Корній Терентійович, і Мартин, а Лесь не зникає. Він втуплюється у неї своїми карими очима…
Вона недаром потерпала, підходячи додому. От і справджується! Чому ж під нею не провалюється земля?..
І тут озиваються молоток і зубило – її батько Полікарп розрубує дріт на нові вухналі.
Оленчині коси гладенько зачесані назад. Коси не заступають її очей – їх заступають сльози. Вона стримується, щоб вони не бризнули. Сльози стримують її гнів. І дівчина дивиться на батька дрізь сльози свого болю – не хоче любити батька; вона зараз ненавидить його.
Розпечений дріт червоний. Молот і зубило перетинають його.
– Хіба ж так робиться? – кидає батько в такт своїй роботі.
Розпечений дріт гасне, залишається недотятий. Батько встромляє дріт у вогонь. Вона не підійде до міхів, не візьметься за коромисло, хоча б він просив, настоював. Батько надимає міхи, а їй у грудях гоготить, як у горні.
Порипують міхи, батько забарюється зі своїм останнім словом, пронизує Оленку своїми далекими, запалими очима, дивлячись на неї з-під поламаного козирка, і каже хрипким голосом:
– Таке не робиться вдень, – наче відтинає молотком і зубилом дріт.
Його довгообразе обличчя заросле. Руда із сивизною щетина нагадує їй злизану, вийняту з вапна щітку.
– Тату, як же робиться? – проривається Оленчине. Бризкають сльози. Вона сходить з порога. Їй байдуже, чи хтось зайде, чи ні? Нехай заходить мати, Сергійко, нехай заходять чужі і нехай бачать, який у неї батько. Вона спиняється коло ковадла й запитує: – Тату, скажіть!
– Думаю… – відповідає він. – А ти чого плачеш? На моїх руках не тільки ти – мати, Сергійко… Сергійко взагалі ні про що не повинен знати. Навіть не повинен здогадуватися. А твого втікача вдень не забереш. Та й не перевезти його теліжкою через мочарі, а через міст не можна. Дуже недобре, що ви цілою купою на нього наскочили. Стільки очей.
Сльози течуть по Оленчиному обличчю й висихають.
– Але ж ми заберемо його, правда, татку?
Батько, не припиняючи роботи, розпитує, чи є через річку кладка, чи ніхто не жне очерету; Оленка відповідає, додаючи, що до мосту не можна потикатися, признається, як він налякав її своїм мовчанням, і аж сяє. Вони як двоє змовників.
7
Відтоді, як Мартин видер з рота у синка бургомістра хліб з маслом, віднісши його полоненим, Віктор Яременко остерігався їсти на видноті. Мало того, що не допакував свій обід, – йому влетіло від пані Ельзи, і пан директор знає, що його хліб з маслом, хай і недоїдений, було віддано колишнім червоним бійцям.Тепер він бігав запихатися за школу, в тополі. Ось і зараз, щоб нікому не впадати в очі, прихилився до стовбура, вийняв з кишені пакунок. Набігла слинка – кінчик язика передчував близьке ласування. Віктор дістав з кишені ножичка на ланцюжку. Цього ножичка йому подарував батько, а батькові подарував комендант поліції Швидак, відібравши в когось під час облав. Зашелестіла газета, клацнув ножик.
Цього разу в нього – сало. Віктор шморгнув носом, підняв ножика. Ще не встиг відрізати шматочок сала, а мусив ковтнути слинку. Не випльовувати ж її? Йому і слинка була смачна.