Йосипу вже були не милі цукерки.
Піп закінчив урок ще до дзвінка.
– Марш на місця, – повернувся він до винних. – Щоб це було востаннє. Ісус вчить, що той, хто не слухає слово боже, – неугодний богу, боговідступник. А тепер я роздам гостинці. Але ви, Стась і Йосип, повинні сказати при всіх, що ніколи не будете богохульничати.
– Не буду! – хитнув головою Стась.
– А ти Йосипе?
Хлопець дивився спідлоба.
– І він не буде! – запевняв Стась отця Анатолія.
Піп відчув, що мужицький син обіцянки не дасть.
– Ти що ж, цукерок не хочеш? – схопив Йосипа за плече отець Анатолій.
– Не хочу! – вигукнув Йосип і рвонувся до дверей.
9
Похнюпившись, ішов Йосип селом додому. Здалеку він побачив над річкою Грицька і Яшка в гурті хлопців. Вони махали йому руками, щоб швидше біг до них.Не встиг Йосип ступити на кладку, як його схопили за руки і потягнули на берег.
– Що, ради цукерок дружбу продаєш? Чому не в свою чергу на уроці? – ліз до нього з кулаками Грицько.
– Віддай цукерки! – горланив Петрик.
Йосипові стало страшно. Стояв і тремтів усім тілом.
– Я… я… не взяв! – важко вимовив він.
– Брешеш! – не хотіли вірити хлопці.
– Витрушуй усе з торби! – скомандував Грицько.
На мерзлу землю випали зошити, пошарпаний буквар, олівець і саморобна ручка.
– Витрушуй! Витрушуй! Не бійся! – лунали голоси.
Третьокласник з підбитим оком вихопив торбину з Йосипових рук і почав шарити в ній, але нічого не знайшов.
– Крихти від хліба, – сказав він невдоволено і шпурнув торбу на землю.
– Вивертай кишені! – далі командував Грицько.
В кишенях, крім старого заржавілого цвяха, також нічого не знайшли.
Йосип кліпав очима.
– Ану пошукаймо за пазухою, – запропонував хтось.
Відлетів єдиний гудзик від Йосипової сорочки, і холодні Петрикові руки стали неприємно лоскотати голе тіло.
– Це правда, що ти не взяв цукерок? – в який уже раз запитував Грицько.
– Не віриш – шукай! Я не брешу! – рішуче заявив Йосип.
– Мабуть, з'їв! – зробив висновок Яшко. Він стояв весь час збоку і дивився великими очима на товаришів.
– Кажу, що не взяв! – повторив Йосип.
Хлопці не йняли віри.
– Щоб не забаглося підводити нас, ось тобі! – Грицько штовхнув Йосипа кулаком у спину.
Ніби вороняча зграя, накинулися на Йосипа хлопці. І кожний хотів ударити його.
Якби не дід Архип, лежав би хворим Йосип після стусанів.
Дід своїм костуром розігнав розбишак. Він не допитувався, за віщо Йосипа лупцювали. Допоміг йому зібрати книжки, витер кров з обличчя і мовчки повів додому.
Їх наздогнав Маркіян.
– Ти не бійся, Йосипе, – заговорив він. – Завтра розкажи все пану керовніку. Ой і влетить їм. Ось побачиш. Я буду за свідка. Я бачив, як вони тебе били. Весь час сидів у рівчаку і все…
– Ех ти, герой! – перебив його дід Архип. – Чом же ти не допоміг товаришеві в біді?
– Боявся! – кинув Йосип.
На другий день прийшов Йосип у школу з розпухлим носом, з синяками під очима. Його пан керовнік зразу ж покликав до себе в кабінет.
– Хто бив? – крикнув розлючено.
– Не знаю. Певно, не з нашого села, – густо червоніючи, відповів учень.
Блискуча лисина пана керовніка покрилась зморшками.
Школярі знали: раз на лисині з'являються зморшки – значить, пан керовнік збирається заревіти ведмедем. Тому його і прозивали або "лисина чиста", коли він почував себе нормально, або "лисина гармошкою", коли він був чимсь невдоволений.
– Ах, пся крев, бидло ти паршиве! Його б'ють, а воно мовчить. Пся крев! – заревів "лисина гармошкою".
Сторож Кирик ввів зляканих Грицька і Петрика. За ними ввійшла Єва Станіславівна.
– Вони били тебе? – спитав пан керовнік.
– Ні.
– Ах ти ж бидло! Будеш казати правду чи ні?
– А може, це не вони, – сказала учителька, звертаючись до пана керовніка.
– Ви що, захищаєте оцих бандитів? – вказав пан керовнік на Грицька і Петрика. – Тоді відповідайте за оцих розбишак! Вийдіть з кабінету, я сам розберусь.
Єва Станіславівна пішла до дверей.
– Значить, не знаєш, хто так чудово розмалював тебе, – зло хихикав "лисина гармошкою". – А мені Маркіян все розказав… А ви забирайтесь геть! – замахав він кулаками на Грицька і Петрика. – Щоб не тільки в школі, а й біля школи я вашої ноги не бачив. Так і скажіть батькам!
Викликаючи Йосипа до себе, він хотів говорити з ним ласкаво, щоб той виказав тих, хто особливо не любив закону божого. Але тепер пан керовнік знав наперед, що йому нічого не скаже впертий мужицький син.
10
Пан керовнік завжди дивився скоса на Єву Станіславівну. Батько її помер, коли Єва ще була гімназисткою. Щоб одержати атестат, вона влаштувалась репетитором.Прибіжить було з гімназії на квартиру, яку знімала за дешеву ціну на околиці міста, над яром, і голодна поспішає дітей армійського офіцера розуму навчати.
Ботики старі, мотузкою підв'язані. Витирає на ганку ноги довго-довго, щоб у покоях не слідити.
Офіцерша дуже не любила Єву і, коли б не панський гонор, ніколи б репетитора не наймала. Тим паче бідну гімназистку.
Платили Єві за уроки тарілкою супу, а інколи стареньким платтям.
Жила вона єдиною мрією: швидше закінчити гімназію. Закінчила. І тепер намагалася допомагати сільським дітям, внести хоч малу радість в їхнє життя.
Якось погожого зимового дня учителька повела першокласників на гору.
Сліпуче виблискував на сонці сніг. Хлопці з кількома парами санок бігли гуртом за село. Дівчаткам-першокласницям хоч і дуже кортіло покататись, але батьки їм не дозволили.
– Там на Городиську снігу насипало, от поспускаємося! – вигукував Йосип.
– Ану сідайте, Яшко з Йосипом, а я вас повезу, – сказала Єва Станіславівна, беручи в руки поводок.
– Хіба ми маленькі,– запротестував Йосип, – Краще сідайте ви, а ми вас повеземо.
– Сідайте! Сідайте, Єво Станіславівно! – запрошували хлопці.
Але вчителька їх не послухала. Вона посадила-таки Йосипа з Яшком на санки і весело побігла підтюпцем.
Хлопці, ніби ненароком, попадали в сніг.
Не впізнати гору Городисько зимою. Вона вся наче велетенський сніговий замет.
– На самісіньку вершину ми не доберемося, – мовила вчителька.
– А нам і з половини добре буде кататися, – відповів за всіх Йосип.
– Ну, тоді гайда!
Школярі, підштовхуючи один одного, дерлися по снігу.
Вчора удень трохи відлигло, і сніг вкрився міцною, рудуватою корою. Він навіть не провалювався під ногами, а лише хрустів.
Пройшовши трохи, учні зупинилися перепочити. Перед ними, як па долоні, розкинулося село. Навколо нього біліли сніги, а воно маячило серед заметів, мов острівець. Підіймалися вище.
– Чи не втомилися? – запитала вчителька.
– Ні, ні!
– Все-таки далі підійматися ми не будемо, – вирішила вчителька.
Санки звезли докупи. Посідали.
– А тепер і пополуднуємо, – Єва Станіславівна вийняла з портфеля кілька куснів хліба, намазаних маслом.
Один лише Маркіян відмовився від полудника.
– Тебе, мабуть, смачнішим дома годують, – пожартувала вчителька.
Він, насупившись, буркнув:
– Я приїхав кататися.
– Що ж, раз кататися – значить, кататися. Сідайте на санки!
– І ви з нами, і ви з нами! – вигукував Йосип. – Сідайте на мої санки. Вони найкращі, з підрізами. Батько на них хмиз з лісу возить.
– Ні! Катайтеся, діти, самі, а я подивлюся.
Санки помчали з гори. За ними знялася снігова курява, сипнула в лице Єві Станіславівні і мокрими крапельками осіла на кучерявому волоссі і рівних бровах.
Жодні з санок не перекинулися. Першокласники, галасуючи, подерлися вгору.
Вчителька рушила їм назустріч. Схопивши мотузку перших санок, стала підніматися знову.
– Єво Станіславівно, Єво Станіславівно! Їдьте з нами, – навперебій просили хлопці.– Почуєте, як у вухах вітер свище. – Тільки ш-ш-ш, а ми вже на долині.
Учні таки умовили вчительку. Вона вже хотіла сісти на санки, але, помітивши, що з села виїхав якийсь чоловік на лижах, зупинилась. За лижником чвалав здоровенний собака.
– Це мій батько. Ні в кого ж в селі лиж немає,– гордо заявив Маркіян.
– Бородай, справді Бородай, – загомоніли хлопці.
Собака, випередивши свого хазяїна, скакав як вовк. Бородай, підпираючись бамбуковими палицями, наближався до підніжжя гори.
– Аге-й! Ви там! Спускайтеся вниз! – кричав він здалека.
– Ідіть сюди! З'їдемо разом. Ви на лижах, а ми на санках, – відгукнулась Єва Станіславівна.
Бородай підняв уверх палицю і посварився нею. Вчителька посміялась лише з того жесту. Сіла на санки за спиною Йосипа і помчала вниз.
Бородай покликав до себе собаку, стояв, чекав.
Тільки хлопці з вчителькою з'їхали з гори, як собака кинувся на них.
– Заберіть собаку! – крикнула Єва Станіславівна.
– Хто дав тобі право ковзатися на моєму полі? Хто дав право топтати мій грунт?
– Заберіть собаку! – вимагала Єва Станіславівна.
– Рекс, до мене! – наказав Бородай.
Рекс, помахуючи хвостом, ліг біля ніг хазяїна. А Бородай не вгавав:
– За ці збитки я на тебе подам у суд. Взнаєш тоді, з ким маєш справу.
– Ви… ви правду кажете?
– А тобі що, не віриться? Ану геть звідси! Назбирала з собою різного дрантя та й волочишся з ним. Ф-фе! Хіба ти вчителька? Я б у наймички не взяв тебе.
Але Єва Станіславівна уже його не слухала.
– Діти, нумте вгору! – ‘Сказала вона, і хлопці поспішили за нею.
– Стій! – загорланив Бородай, – Рекс, ужа, ужа!
Собака, як навіжений, кинувся на дітей. Єва Станіславівна, відганяючи його, замахала портфелем.
– Ужа, ужа, Рекс! – нацьковував Бородай.
Собака загарчав, раптом скочив на плечі Єви Станіславівни. Вона зойкнула і, закривши лице руками, упала на сніг. Рекс стояв на її плечах і позирав на переляканих дітей.
Рудий Бородай, вишкіривши, ніби собака, зуби, сміявся, дивлячись на цю пригоду.
– Рекс! Пішли додому! І тобі, Маркіяне, тут робити нічого.
Сонце низько пливло над землею. Мовчки поверталися діти з учителькою додому.
Наступного дня пан керовнік зранку викликав до себе Єву Станіславівну. У кабінеті сиділи сільські власті – товстий солтус[3] і довгов'язий поліцай. Розмова була короткою. Солтис і поліцай вимагали від Єви Станіславівни заплатити штраф на користь Бородая за катання на його полі. Пан керовнік погоджувався з ними. Потім сказав, що своєю поведінкою Єва Станіславівна скомпрометувала і себе, і його, і всю школу. Він запропонував їй підписати заяву про звільнення.
– Ось тут розпишіться, і все, – показав він на заяву, яку сам написав.
Учителька поставила підпис і покинула кабінет.
Закутавшись в теплу хустку, вона швидко йшла подвір'ям школи.