Цікаво при цьому, що відсилаючи панам Судиму, вони в грамоті писали, щоби за це їм було дано більше шляхотннх прав.
— От тобі й на! — гукнув дядько Омелько, деж тут лицарська честь, про котру так писали в книжках! Як же це? Свого брата тай видали на заріз як барана? Оце так козацтво!
— По смерти Судими повстання піднімав Павлюк, але і його доля була така як Судими. Реєстрові козаки йому зрадили і видали шляхті на кару. Мало того, тепер реєстрові козаки зобовязалися подавити повстання по всій Україні, навіть на Січі.
— Та як же це? — з жалем запитав дядько Омелько, — брат на брата? Щож примусило реєстровців йти на таке злочинство?
— А це, дядьку, було просто. Реєстрові козаки мали хуторі, мали землі, тягнули великі бариші зі згоди з панами і ще й одержували платню та здобували собі права, нарівні зі шляхтою, а Запорожці перешкаджали їм панувати, піднімаючи проти них нарід і тих, що не вписані в реєстр. Для того і зробилася ворожнеча між Запорожцями і реєстровцями.
— А чому ти не сказав нічого більше про гетьмана Сагайдачного, що проміняв жінку на тютюн та люльку? — спитав хтось з гурту.
— Заговорився та й забув про головного ватажка козаків з тих часів, — відповів усміхаючися Микола. Сагайдачний був гетьманом від 1614 р. і був славним тим, що не тільки жінку, але й честь продав панам за добру службу. Він весь час стояв на службі польських панів, помагав їм воювати Турків, Москву, за добрі гроші і душив всяку свободу народу, обстоюючи тільки привілеї старшин, та надоїв так, що Запоріжжя навіть скинуло його, і він гетьманував тільки над реєстровими.
— А що після того сталося зі Запоріжжям? — запитав Степан, — воно не загинуло, бо я читав, що воно аж при Катерині впало?
— Так, Степане! На якийсь час Запоріжжя затихло, але потім знову заворушилось. Його старшини почали думати, як би то й собі стати на службу, як реєстровці. Але склалися випадки, котрі помішали їхнім плянам.
— Значить Запорожці таки не пішли на службу до панів, як реєстровці, — весело спитав дядько, — а пішли з народом за одно?
— Ні, дядьку. Запорожці не пішли, ані до панів, ані за одно з народом! Я ще раніш казав, що серед козацької старшини повстала думка збудувати власне королівство. Коли-ж реєстровці підросли та вбилися в піря, серед них зародилася думка вигнати панів з України, а самим панувати над кріпаками.
— Навчалися, значить у панів, підніжки панські! — бовкнув дядько Омелько.
— Так дядьку! Реєстровці дуже гналися за шляхецтвом. Вони все своє життя пристосовували до панського. Всі панські звичаї переймали від польських панів!
— Ах стерви! — бідкався дядько Омелько, — отак же і в нас було раніш! Пригадую — наша інтеліґенція! Що подивишся — гнида, а теж брат у пани товпилися!
— А скільки їх погинуло із за того на службі у панства! — зауважив Степан.
— А потім, як прийшла революція вони при допомозі Німців та Поляків почали нищити свою Україну — зауважив Петро.
— Годі вже вам лаяти інтеліґенцію, вона вже кається, що більше не буде — перервав їх сміючися Микола. Підемо далі. Колиж ото реєстровці почули за собою силу, та побачили, що за ними підуть і міста, котрим польська шляхта не давала розвиватися, та ще й кріпаки, яким пани теж дошкулювали, вони лупаться з Запоріжжям і Татарами і роблять велике повстання під проводом запанілого старшини реєстровця Хмельницького.
— А коли це було? — почулось запитання.
—— Це було в 1648 році. Але про це ми поговоримо в другий раз. Нині ми закінчимо на цім!
— Ти скажи мені ще одно, — спитав дядько Омелько — в чім же була зрада козаків народові в цьому повстанні?
— А в тім дядьку, що тепер козаки привели собі на поміч Татар на Україну, дозволили їм грабити народ, забирати худобу, дівчат. Це все давали вони Татарам щоб ті допомогли їм панів бити. Мужикам же пообіцяли волю. Але коли панів було вигнано, на місце панів засіла старшина і нарід ще гіршу робив панщину, як за панів.
— Це щось похоже на нашого Петлюру, що приводив шляхту робити Україну, та йому не повезло так, як Хмельницькому — обізвався хтось з гурту.
— Зрозумів я все тепер — заговорив дядько Омелько, а то було иноді читаєш свою книжку, оту знаєш Андрію, що ти в мене брав! І як ото читаєш про тих козаків, таж иноді аж слези котяться, що я не козак. А бувало колись, як була та нещасниця сивуха, та випєш чарку, другу, і вже здається тобі що ти сам Бульба.
— Ха-ха-ха! — зареготався Степан, — я пригадую як дядько пяні ідуть було по вулиці із засуненими рукавами і першого хто попадеться під руки, били по підбіччу.
— Ну, гаразд — заговорив Петро — коли ти кажеш, що козаки не були з народом, а були окремим станом, що добивався тільки собі привілеїв, то чому в народніх піснях і оповіданнях козаки такими виводяться?
— Це дуже просто! Бо поняття "козак", то було поняття спершу волі особистої незалежності. Але потім, коли в них розвинулася старшина, коли козаки вибороли собі Україну за Хмельницького, коли завели нове козацьке панство, тоді народ звернувся проти них. В піснях того часу співається вже про дуків-срібляників, за гетьманщину, що була гірше панщини. А чи ви не читали Кобзаря Шевченка? Так він називає старшину козацьку рабами, варшавським сміттям, підніжками Москви. Хмельницького же називає собачим сином, що віддав Україну в нову неволю. Вся річ бачте в тім, що народ був темний та йшов з козаками, гадаючи дістати свободу. Та лише тоді переконався, що це є обман, коли козацтво запрягло його в нове ярмо, коли воно дозволило Татарам грабувати нарід, а нарешті завело панщину. Та про це вже другим разом докладніще поговоримо. Тоді подивимося як козаки шукали помочі в Москві проти своїх земляків, котрі бралися звільнити з під одного ярма, щоб надіти инше, своє рідне.
— Я все тепер розумію, — заговорив Андрій.
— Бач, чого так розписують про самостійну Україну і нагадують козаків! — додав Степан.
— Вони хочуть нас так манити, як манили гетьмани своїми універсалами нарід, щоб на його плечах вийти в гору, щоб чужими руками вигрібати печену картоплю з жару, — але не повіримо тепер обманщикам, — загомонів Петро.
— От спасибі тобі Миколо, що виявив нам це, а то нераз було бєш головою і думаєш: як то гарно було колись! — говорив дядько Омелько, — аж воно було гарно, та не нам! Наш брат, виходить, як тоді був в ярмі так і оставався далі пригинаючися ще низше. Тілько тепер прийшов час розігнути спину власними руками. А цю свиноту, що блукає з китицею по лісах, треба гнати геть. Вся надія на Радянську владу, бо тілько вона дає змогу народові рішати про себе, а не якісь підпанки пройдисвіти, що шукають наживи. Велика дяка тобі Миколо, що я прозрів на старість. Та краще пізно як ніколи!
— Хлопці, а тепер щось заспіваємо, у вас нівроку гарні голоси, — промовив Микола.
— Гаразд, співаймо, і я буду потягати з вами, — сказав дядько Омелько, — та що будемо співати?
— Давайте "Ой у лісі при дорозі зазуля кувала"!
— Ні, давайте "Комара"!
— Може краще "Заповіт"?
— "Заповіт! Заповіт!" — загули голоси. — Деякі стали вже й підтягати. І гучно пішли слова Шевченка взиваючи до кровавої розплати з панами, розірвать довговічні кайдани і кровю окупити волю України, запротореної своїми і чужими пявками.
— А знаєте ви "Інтернаціонал", цю пісно визволення рабів всього світу проти своїх гнобителів? — спитав Микола.
— Знаємо, знаємо! Давайте тепер "Інтернаціонал"! Знова знялися голоси, мішаючися у дивну гармонію. Здавалося, що до голосів хлопців і дівчат, долучуються з під землі стопи замучених довговічною неволею предків, плач жінок на панщині; крик заведених націй попередник поколінь і зливаються в одну могутню пісню побіди повставших рабів. А на цій дивній гармонії звучав голос дядька Омелька як призив до бою, немов вказуючи молодому поколінню:
Чуєш сурми заграли! Час розплати настав!
В Інтернаціоналі добудем, людських прав!