Сонний боїться... А як же почувають себе ті, яким ще зранку було виголошено присуд повісити, і які через чверть-півгодини мусять умерти?..
Це про Семена Дубового та Микиту Голуба думав старий Яким.
Якимові вже на сьомий десяток пішло. Він здавна служить у Вишневецьких. Був джурою у батька, нарешті виховав і сина — князя Дмитра.
Дмитро — вихованець Якимів. Десь далеко по варшавських палатах грався він з ним, школярем. Далі виріс на парубка князь. Де б не їхав, куди б не йшов, Яким завсіди при ньому... як за няньку. Ось і тепер... Спить князь Дмитро на дикому острові, кругом степи, болота. Дико, пусто. Лише зверху через західні вікна кидає світло сонце, що й до того світло панові Дмитрові, — та той самий незмінний Яким обганяє на князеві мух.
— І чого ми тут? — запитує в себе Яким. — Неначе на полювання виїхали...
Не раз виїздив на полювання князь Дмитро Вишневенький по степах і лісах волостей своїх багатих. Та не було такого дивного полювання, як оце зараз. Півроку вже стоять на одному місці. Скільки люду вже тут загинуло...
— А за що? — з розпачем запитує старий Яким. За що?..
Підвів старий джура очі на князя. Той усміхнувся сонний з-під розкішного чорного вуса.
— А йому чудно? — напівголосно промовив Яким і перший раз він не злюбив князя.
Хоч почуває старий Яким, що ненависть до князя затаїлася ще дві години назад, коли той, лягаючи на це ліжко після смачного обіду, говорив Вовкові:
— Перед заходом сонця розбудиш мене. Треба буде провчити отих чортових мужлаїв та на їхньому прикладі й другим показати, як треба слухатися панського слова та як вірно йому служити.
— Слухатися, служити... — думає далі старий Яким. — А ось він, Яким, 60 років служить у князів, слухається їх. А що доброго він від них бачив? Хіба покидьки з панського столу?
Довго отак стояв і думав над сонним Вишневецьким його старий джура.
І що нижче спускалося сонце, то заклопотаніше дивився на нього Яким, то більше думок находило в голову старому.
Яким рішив... Вишневенький хоч раз мусить його послухатися, вволити на його прохання.
— Та обгонь же хоч мух, ґаво чортова! — почувся Вовків голос над Якимом.
Голосний, раптовий. Вишневенький прокинувся.
На дворі били у казани, — скликали всіх острівних мешканців на видовисько.
Коли князь Вишневенький, потягнувшись як кіт, спросоння наблизився до дверей, у Якима вирвалося:
— Пане Дмитре, ваша ясність...
— Чого тобі, Якиме? — оглянувся той.
— За що ти їх караєш? Може вони невинні?
— В свій час тебе спитаємо. Поки що без твоєї поради обійдуся.
І перед самим Якимовим носом зачинив мінно двері.
Старого здавило під груди. Упав грудьми на підвіконня. Щось залоскотало в горлі під бородою, й він хотів уже заплакати, як раптом у відчинене вікно долетіло:
— Шановна громадо!
— Тихше, пан Дмитро говорять.
Підвівся старий і пішов із світлиці.
.............................................................................................................................................................................................
Перед ним на широченькім майдані було незвичайне видовисько. Посередині, оточені кінними челядинцями, стояли похнюпившись Семен та Микита. Біля їх під старим дубом, що стояв серед майдану, висіли два шнури.
— Будуть вішати, — стукнуло в голову старому, і він твердо пішов до них у середину.
Трохи осторонь, навколо заарештованих купчилися козаки-челядинці й селяни. Скрізь ішли балачки. Люди не розуміли, в чому справа:
— За що?
— Чим вони провинилися? — світилося в кожних очах, скерованих на постать князя та Вовка.
Вони також стояли в колі, недалеко дуба. А під самим дубом стояло чотири ще молоді челядинці Вишневенького й отець Карпо з хрестом і євангелією під пахвою.
Живо вдарила у вічі отака картина старому Якимові, а вуха вже ловили слова Вишневенького:
— Перший закон у життю козацькім — це вірність і покора старшим. Тільки за такого ладу можна встояти проти ворога... Ці два козаки порушили військовий звичай і тому мусять бути покарані на горло.
Козаки-селяни зойкнули, а челядинці погрозливо повихоплювали шаблюки. Хвилина тиші. Далі дикий крик:
— Це, товариство, брехня! Ми не з ворогом розмовляли на варті, а з нашим земляком, селянином Марком Голим.
— Хлопці! — заревів Вовк, забиваючи голос Семенів, — виконати наказ пана!
По два челядинці вхопили зв'язаних Семена та Микиту й потягли до шнурів.
Забили гучно в казани.
Тоді старий Яким, що стояв уже біля^князя Дмитра, швидко підійшов до одної з петель і надів її собі на шию. Здивований довбиш перестав бити у казани й задивився на старого. А він, надівши повагом петлю, скинув свою коштовну свиту, подаровану князем на одному з урочистих сімейних свят, і кинув до Вишневенького:
— Візьми, князю! Подаруєш Вовкові.
— Якиме! Що ти робиш, Якиме!? — закричав несамовито князь.
Натовп завмер.
Яким, показуючи на Семена та Микиту рукою, мовив:
— У них теж є діти. Вони також виховували когось дома, як я тебе.
А далі, повернувшись сміливо до князя:
— Ти можеш їх вішати. Твоє панське право й сила, але я також маю право на свою голову...
— Чого ж ти хочеш, Якиме? — схвильовано запитав Вишневенький. — Кажи, ну, кажи ж, мій дорогий джуро!
— Я хочу, щоб і вони мали право володіти своєю головою. Коли ти їм не віриш — відпусти їх туди, куди вони захочуть, а будеш вішати їх — вішай і мене. Ми однаково винні.
— А воно й правда, — шептав з другого боку Вовк, — давайте ми їх помилуємо. Бо надалі буде небезпечно. Хвилюються люди. А щоб було безпечніше — видайте, пане Дмитре, всім козакам тої горілки, що привіз пан Лучко з замку.
— Згода. Ей, хлопці! — крикнув князь на тих, що збиралися вішати. — Розв'яжіть арештованих і одпустіть їх під три чорти.
Семен та Микита низько вклонилися Якимові, а той, прощаючись з ними, прошептав:
— Ідіть туди, де є ще воля.
Через годину весь острів потонув у співах.
Тоді ж дві постаті тихо одпливли човном у темряву літньої ночі.
IX
І снився Вишневецькому сон. Стоїть ніби він на великому перехресному шляху. Кругом ані душі, — один лише він стоїть на своєму коні. Де не візьмись — пан Лучко:
— Пане Дмитре, ваша ясність, комори тріщать од хліба, люди, притягнуті мною за допомогою челядинців, наловили по річках та ставках риби й насолили; бодні, салом переповнені, тріщать та просяться на продаж. Горілки цілі барила чекають на ваші байдаки, на ваші чумацькі валки й просяться за кордон.
— Де ж ваш шлях до Білгороду та Очакова, пане Вишневецький? Де?
Дивиться Вишневецький, а на двох шнурах під дубом він і отець Карпо замість Микити й Семена висять. І чує пан Дмитро, як шнур затягає горло, ось-ось ніяк буде дихати...
Задихається пан Дмитро, але раптом:
— Бу-х! Ба-ба-х! — постріли й Дмитро сам вже тікає з Січі.
Тікає на північ до Москви. Кланяється, просить допомоги. Далі пан чує крізь сон плач дитячий, жіночий:
— О пане, пане! Будь проклятий ти, цю перший ступив на цю землю, що перший заснував притон і опіку розбійників і вбивців.
— Проклятий, проклятий будь, пане Вишневецький!
Хоче прокинутися пан Дмитро й не може.
Б'ється, як риба об лід, пан Вишневецький і боїться за душу свою грішну. Падає непритомний. А далі — знову жах.
Сильний регіт прокотився над самим вухом Вишневецького...
І сниться знову...
Він, князь Дмитро Вишневецький, маленький хлопчик у якоїсь жінки на руках, і стоять вони на високій скелі.
Скеля списана невідомими літерами, а жінка, що його держить, якась дивна.
То вона схожа на полонянку і приваблює собою, то раптом, коли панові Дмитрові забажається обняти її, вона хмурить величне чоло, а далі всміхається:
— Бідний ти хлопчик. Ти ж лише одна сотенна частка від мене. Маленький ти, пане Дмитре!
Чує — холодом віє од цієї великої суворої дівчини, але ж і встати й побігти чи поїхати верхи од неї він не може.
— Ти мій, — чує він суворий-ласкавий голос жінки над вухом, — і тобі нема чого тікати від мене. Та й не втечеш, коли б і захтів.
— Хто ти? Кажи, хто ти, — питає пан Дмитро Вишневецький. — Ти мати моя? Але ні, — моя мати була лагідна шляхтянка. Вона любила й пестила малого Дмитрика. А ти?..
Знову бачить холодно-теплу усмішку князь на устах невідомої. І чує голос:
— Ти мій і не мій. Вас у мене багато.
— Хто брати мої? Покажи, ненько, і які вони.
Зійшла жінка з маленьким князем Вишневецьким з скелі-гори, і побачив тоді князь Дмитро, що скеля, на котрій вони стояли, помережана латинськими:
І-VІІ VII-Х Х-ХVII ХVII-ХІХ ХІХ-ХХ.
— Що це означає? — спитав князь Дмитро, і голос йому самому здався таким тихим та жалісним.
— Це все моє сімейство. Діти тут... Мої.
— А що означають ці латинські помітки?
— Вони означають, од якого чоловіка які діти. Ти подивись: це шухляди помічені, — сказала суворо-ласкаво жінка й одсунула майже порожню шухляду з поміткою І-VІІ.
— Чому тут так порожньо?
— Бо в цей час я ще не дійшла літ і не могла родити своїх дітей.
— Та хто ж ти така?
Не треба тобі знати. Після взнаєш. Я — мати твоя.
Здригнувся князь Дмитро.
А хто твої сини ще, хто мої брати? Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи, кажи мені, мамо!.. Кажи... — і князь Вишневецький голосно заплакав.
— Ну, цить же, цить! Бач, який ти нікчемний у мене. А дивись, доживу до того, що найдуться дурні, які й тебе в герої пошиють та пісні складатимуть, — сказала вона.
— Так кажи ж, моя ніжна сувора нене, хто ти?
Жінка зробила дуже суворо-ніжний вигляд і тихо-голосно промовила:
— Я — Історія цього народу, що тут живе у цих краях, у мене сестри-історії інших націй, а всіх нас об'єднує одна мати — історія всесвітня,
— Ось дивись тепер скоро, — весело-сумно промовила вона і витягла шухляду з поміткою VII-Х, — отут я була молода та зелена. І в цю добу я кохалася з силами природними. Сили природи тоді панували над нашим народом, силам природнім пісні складали, в сили природні вірили. Отоді, кажу, я була молода та зелена.
— А отут що? — спитав малесенький Дмитро, шляхетний князь, тикаючи своїм малюсіньким пальчиком на шухляду X-XVII
— Тут у мене багато синів. І всі вони такі ж, як ти, порівнюючи зо мною, маленькі й нікчемні. Але найдуться дурні й такі, — вона ткнула на засушену фігурку Володимира — князя Київського, — що отаких лайдаків і за святих уважатимуть.
— Хто ж твій чоловік був, мамочко моя? — несміливо, соромлячись, запитав Вишневенький.
— Він зараз ще живий й називати його імені не буду.