Ми собі обоє за ту річ побесідуєм, а я знаю, що мя послухаєш, дитинко, і так зробиш, як я ти скажу. Подай-но гостеві, що-сь там приладила.
Но ті слова не заспокоїли сумненького дівчати; яла вона набирати в пугарчики молока, і придушала як могла вириваючіїся з грудей стони, але по її блідавенькім личку котилася горохом сльоза за сльозою. І мені було дивно, що сей добродушний старушок мав на гадці; бо що він не задля того спішив за сорочку, яко-би уже доконче цього тиждня надіявся смерті, те мож було пізнати з його бесіди. Але чому ж би мав віддаляти те так миле, так щире дівчатко від себе, що так прив'язалося до нього, як ся прив'язує святая землиця до теплого сонця? А однако ж видно було по його словах, що гадкував за те; і здається, що та хвилька задуми, в яку перед годинкою запав був старушок, рахуючи дні тиждня, в'яжеться з тою гадкою.
Тяжким серцем поживав і я молоко, що ми Ганнуся подала, не поглянувши навіть на мене. В моїй груди пересувалися зав'язки всякого чувства, як ся пересуває коралик за кораликом по шовковій нитці. Був я в тім стані душі, которого описати так трудно і котрий скорше на лиці як в глибинах гадок дослідиш. І жаль і радість, і надобність і недогода, і смуток і веселість метали мною, а при тім всім ще щось більше, до чого молодому перед чужими людьми чомусь признатися стидно.
Усміхаєтеся, мої красні читательнички? О, не смійтеся: єсть в кожнім серці комірка, до котрої раз в житті вкрадеться образець людський і розсвітить ю всіма барвами світа і задзвонить всіма звуками природи, що чоловік сам не знає, як му єсть, а однако ж любив би собі в такім і умирати, бо хоч му чогось так жалко, а однако ж так чомусь і наповидно разом. Але ж нащо вам розповідати, знаєте ви о тім ліпше може як хто, а сли ще не знаєте, то пождіть трохи, а прийде і на вас криска.
Не довго був я у Єфрема. Всіх нас залягав якийсь тоскливий смуток. Ганнуся мовчала, затопивши в землю зіницю, і не питала далі Єфрема, хочя й видко було, що її серденько дуже бажало знати, що Єфрем гадкує, но здається, що не сміла звідовати старця або лякалася учути те, що так страшно тривожило її душу. Єфрем сидів з заложеними руками, і не поживав божого дару; знати і його душа билася з чувствами. А я, сам не знаю, як я сидів межи ними, лиш те одно знаю, щом желав розпочати якусь бесіду, але годі було вирвати гадок з того широкого світа, куда вони літалн. Напослідок взяв-ям Єфрема за руку та й кажу:
– Тату, завтра свято (було то святе Преображеніє), чи позволите під вечір прийти до себе; та би-м ще послухав вашого розумного слова, бо мені з неділі треба назад до Львова – а хто знає, чи буду уже на Глухівці, бо з тим роком минає і слободний мій вік; треба буде зачати на кавалець хліба робити.
– Ти поїдеш до Львова, сину, – відізвався Єфрем, – а чи не знаєш ти там одного старого вислуженого – але тяжко, тяжко, – звернув также й старушок, а потому, якби погодившися з гадками, що скоренько по голові здавалися перебігати, підніс правую свою руку, поблагословив мене та й каже:
– Прийди ще, сину, прийди і завтра і позавтра, і кілько ще часу будеш мати: і вибачай, що-сь місто веселості наслухався у нас більше смутку. Такий то наш світ: родимося, плачем; умираємо, плачем. Ганнусю, проси-но гостя, най ще буде ласкав хоть кавальчик хліба укусити, та перестань уже сумувати, дитино.
– Дякую красненько, тату, і вам дякую, панно, – вимовив-ям потихоньку, якбим соромився називати ю по імені, – мило би мені було, аби-м вас завтра застав веселішою.
– Чей Бог дасть, – шепнула Ганнуся, і поглянула на мене оком, в которім ціле горе нещасливої сироти так сумненько забряскло, як бряжчить на небі червона згар по заході сонця.
Не радо я попрощався, але ж в моїй груди було занадто тісно, аби довше з ними пробувати, і пішов-ям далеко долинами, що ся за селом понад крутою річкою розтягають, шукати за чимось, чого-м сам не відав…
3
На другий день не хотів я теряти хвилі, в котрій би хоть раз перед моїм виїздом до Львова мож було з так стареньким і так бувалим чоловіком побесідувати, яких на світі так мало, і вибрав-ям ся до Єфрема, ще лиш з полудня ся зверло. Кромі того погнало ото мя ще те, що-м желав довідатися крайньої гадки за Ганнусю, чому він тую сироту не хоче при собі придержати до своєї смерті? і що та молодая билинка почне в широкім світі без опіки, без захорони, в світі, де буря гуде, де сироті пробути так тяжко?
Вийшов я від сестри, що в тім самім селі була за мельником, і спішив до знакомої хатини у кінці села, де Єфрем мешкав. День був парний, а діялося уже з полудня; небо зачалося хмарками заносити, а здалека від запада чути було тяжкі гримоти. Сюда і туда на улиці сиділи поперед хати чесні людкове; то поважні господарі з сусідами, то жони з челядію та й діточками. А всі в біленькім шматті, хоча то була пятниця, знати що господині любили хайность і дбали на те, що так мило красить кожную невісту, на чистоту.
Дівчата позачесувані гарно, якби до вінчання, і позакосичовані свіжими квітками, бавилися то молодими горішками, що знати учора за худобою по хащах назбирали, то метали на себе квітками, що з городців поперед хати красненько устроєних зривали, а дорослі сиділи коло матерей та своєні, уважаючи на поважні їх бесіди. Як то мила така згода, така забава! До таких людей аж щось тягне чоловіка.
"Слава Ісусу!" – "Слава во віки!" – поздоровляли мене ті чесні громадяне, і який такий господар або молодець зняв поважно кресаню і поклонився красненько, а хлопчики жовтоволосі вибігали цілувати мя в руку. Хоча того чоловік не вимагає і не требує, а часто му докучить навіть, а однак то кожному мило, сли мала дитинка ко старшому шаність знає. Красна то річ, погадав-єм собі, призвичаювати дитинку до такої шаності; більше вона приносить тим пожитку собі, як тому, кому честь віддає. Така дитинка стається кожному милішою, раднішою, і здається, що вона нам уже ближчою, ніби уже своя. Ой шаність другого несе чоловікові великий пожед!
Спішив я скорше через село, бо уже і люди яли ся забирати до хат, і гримоти яли зближатися чимраз скорше, а дощ грубими краплями політав то сям то там, і в сам добрий час прибіг-ям до Єфрема.
На порозі стрітив-ям Ганнусю, сиділа вона і держала книжечку в руках, уже дуже старенькую, знати ще по мамі змерщина. В книжечці дозрів я билиночку корольки, которую старанно складала, а на колінах видно було більше таких билинок та й порозметаних листочків. Шукаєш за щастям, погадав-ям скоро; о кобись лиш знайшла, красна душе, бо у сироти так тяженько щастя!
Скоро мя узріла, схопилася хибко, та й ніби цвітка, що їй напрасно блиск сонця аж в серденько загляне, заполонілася легонько, і склонившися складно завела мя до хатини. Не буду розповідати за те, що-м застав в тій хаті, бо ж знаєте самі добре, що по хатах наших селян нема ані дорогих ані так світлих речей, щоби велику на себе увагу могли звернути; однако ж за те вспімнути годиться, що в цілій хатині так було чисто, стіл та лавиці та постіль так біленькі, що аж мило поглянути. Но те не дивно. Єфрем любив завсе хайность і порядок, хоча був в так глибокій старості; і передше, о кілько собі пригадую, заставав я у нього такий самий лад, туюж саму чистість, і тому ж не звертала та порядочність на себе мого ока: але звернули мою увагу два чоловіки, що коло Єфрема сиділи.
Один з них був уже підстарілий, поважний, статечний; подоба його лиця оказувала побожність і розвагу; чоло поморщене, якби го лемішом поорав, вістило, що не одна думка переснувалася по його голові, а з протяглої і вирізаної тварі можна було пізнати, що характер душі його твердий, постійний. Око здавалося студене і супокійне, але ж однак розлився по його зіниці якийсь вогонь, скоро лиш зачав бесіду. Його товариш був чоловік рахуючий до тридцять літ, високий, сухорлявий, снідого лиця; ціла його подоба знаменувала щось незвиклого а ораз і троха пристрасного. Сивими маленькими своїми очима метав він скоренько то сюди то туди, а на його устах грали часами ніби упор, то ніби недовір'я.
Скоро-м прийшов, повстали обидва і глянули на мене оком підозрілості і недогоди, а молодший хопив уже і за шапку, аби відав ухилитись. Як то наш люд бідний, погадав-ям собі; уже привик до того, же йому кожний, що в сукмані, здається його ворогом бути. Однак зараз успокоїлися ті люди, скоро-м по святоруському до них промовив. Ой бесіда своя, то наповида кожному серцю. Верж одним словом, а своїм, то уже-сь ся побратав, уже-сь товариш.
"Слава Ісусу!" – "Слава во віки!" – одрекли люди, а Єфрем, приложивши руку над очі, поглянув з-під оконця на мене та й каже:
– Чи то ви, війте?
– Ой ні, тату, то я, – озвав-ям ся скоро до старого, та й зачав ся з ним вітати, а потому поздоровкавши і два наші товариші, просив-ям їх, аби собі назад посідали, та й кажу:
– Ті чесні кметі запевне прийшли на пораду, та може мають такую річ, що би не належало мені о тім знати.
А Єфрем на те:
– А де ж би старий Єфрем розкладав такі розговори, которі би встидалися перед світом. От ті чесні люди ходили до церковці на Поліну, та й повертаючи до дому вступили до старого: та дай їм Боже здоров'я за те! Як же ся маєш, сину? Ганнусю, подай-но стільчик, най собі наш гість сяде.
– Гаразд, тату, гаразд, – одвітив я Єфремові, та й сів собі біля нього, та й аби розпочати яку бесіду, озвав-ям ся далі: – Красні і чесні діти маєте ту в селі; куда-м переходив, то всягде дізнавав-ям такої шаності, аж мило.
– Бо старшого годитmся пошанувати, – одповів ми перший товариш, которий називався Максим.
А Єфрем на те:
– Та воно правда, що діточки ладні, але що ж з того, коли тото росте як лобода в лісі, без науки, без світла; тому ж то і всі помітують хлопом як гнилим яблуком, хто не хоче, то го ошукає, хто іно хоче, то го скривдить, хто іно хоче, то го з путі зведе: Господи, змилуйся!
Дуже-м рад був тому, що ся дало так легко звернути увагу старушка на те поле, і запитав-ям далі:
– Та чому ж бо громади раз не прийдуть уже до розуму, та не постараються в кожнім селі о школу, та ж то не доконче так тяжко о те.
– Бо самі ся ще нічого не учили, – замітив Єфрем, – та тому не знають хісна з науки. У наших селян таке діло: не увірить, док не змірить.
– Ой правду кажете, дядю, – озвався Максим, – тот, що трохи письма знає, той старається доконче, аби і його дитина щось знала, а простак каже: от я якось живу без азбуки, та й моя дитина може жити; не всім бути попами, даруйте за слово, та дяками, ще би го скорше в бранці взяли.