Тот жалям нашим не подивує.
Три яри-м глядав, ожидав три яри,
Чи яка цвітка пораночком мая,
Хотяй маленька, смиренна, дрібная,
Блідного личка, независной твари,
Не взійде на твоїм гробі;
Або звук струни сумраком вечернім,
Ударен скромно братньою рукою,
З-над Дністра, Сяну родимцям сіверним
Гомоном жалю, журною думою
Не подасть вістки о тобі.
Но дармо-м глядав і ожидав дармо,
А в серці гадка, лице паленіє:
Де ж руські діти?.. Надармо, надармо
І третьой яри сонце вечеріє,
А за тя ніхто не скаже!
Ніхто сусідам вісті не дасть знати,
Якоє серце земля привалила,
За яким сином плаче руська мати,
І на хрест святий, де твоя могила,
Віночка ніхто не зв'яже!..
А ти почесті, пам'яті і згадки,
О Маркіяне, так достоїн всюди!
Оден з-меж тількой руських чад громадки
Припав-єсь серцем матері до груди,
До руської землі, коханки;
І, залишивши сусідськії ниви,
На власній дикій, відвічній пустири
Цвіту і воні глядав-єсь сквапливе
На благовісник безнадійной яри
Для красной діви Дністрянки.
Як рання звіздка на неба востоці,
Що ясній днинці досвіт розвиває,
Як воздух мая, що по земнім стоці
Дивіться також
- Микола Устиянович — А. і Б.
- Микола Устиянович — В день Нового року, до неї
- Микола Устиянович — Св. Йоан євангеліст
- Ще 52 твори →
Радість, довольство, житя вигріває
Очарованя світ милий, —
Так ти жаркою чувств твоїх весною
Дихнув утіху в наші оболони,
Так ти лучею звіздочки ранньою
Розсвітом шибнув попід небосклони,
Дністровій днинці тоскливій.
Єдина гадка була в серці твоїм,
Гадка, якую меж мира товпами
Ангел завіта ясним крилом своїм
В груди молодця заледво віками
Возбудить і в жизнь, і в силу;
Гадка блаженна, небесная, свята,
Зірочка світу, честі, долі, миру,
На руськім небі, де темна затрата
І чад останки, і прадідну віру,
І мову губила милу.
В тій гадці жив-єсь, віддихав-єсь нею,
В ній твоє щастє, печалі, надії,
Снів наповиди, і радощі з нею,
І тая тоска, в котрій боліє
Піснь твоя золотокрила:
Як ова птиця, що так без устанку
То раз сумує, то знова співає,
І знов весела, і знова думає,
То вечерами, то в просоню ранку,
Яко би в пісні умерти хотіла.
Тямлю ще добре, — бо якими ж літи
Хвильочки тії мож запам'ятати? —
Коли-сь яв думи нашії нам піти
І руськой мови красу розвивати
В ясненьких барвах і силі,
Що ще донині тяжкими судьбами,
Сльозою плече свої немовлята,
Як би від бога і людей заклята
Думати глухо літами, віками
На німій чорній могилі.
Тогди, о боже! як же то жаріла
Блідність уст твоїх, палало личенько,
Жалем, думою душа розгоріла,
В небесні двори далеко, бистренько
Несла гадочки печали.
І мольби несла за Галича-неньку,
За її тоскаво задумчиві доні,
За сини милі, цвіт, красу давненьку,
Що днесь в сестричній яліє короні,
Відломок народной хвали.
А нам як любо, як солодко було
Той родим голос руським серцем пити!
В якім дитятко дні щастя проснило
І в якім нині так солодко снити,
Мов медом віє дуброва;
І де так мило душу колисати,
Азбуку гадок, чувства і подоби,
Грудьми поєну матерной утроби
З безодні серця на світ розвивати,
В цвіточках пісні і слова.
А днесь... о братя, розбилися стіни
Красного серця, душі величавой!
Змовкли груди, чувства оніміли,
Загасло сонце зрінички тоскавой,
На устах печать холодна!
Ніт Маркіяна, молод соловія,
Пророка честі, слави предитечі!
Розбились стіни, загибла надія.
З вихром, що в поле сухим листом мече,
Яр пошуміла народна.
Судьбо небесна! Чи ж руській дитині,
Тій нещасливій сироті на світі,
Що в глухій сонце узріла годині,
Німій і темній зістатись навіки?..
І мов за тяжкую злобу,
По трудах тілько і тілько недолі
На цур ся своїм сестрицям лишити?
І залюбившись в духовій неволі,
Сором жебрачий на чолі носити,
Прочуняти свою добу?!..
Ото могила!.. Хто ж днесь так довольно
Гадочки наші волшебними руки
Роздзвонить любо, красаво, удольно,
В м'ягенькі, гладкі, плеканії звуки?
Хто сором зірве нам з груди?
А єго мати руськая родила,
З думочок руських колиску звивала,
Руськоє серце під головку клала,
Руськими гадки, душею поїла,
Кормила руськими груди!..
О Маркіяне, небесний звістуне!
Будь-кудась нині на воздухах хмари,
Чи в лучах сонця, чи в полисках луни,
Чи в зорі ранній, чи вечірній згари,
Чи в звіздах світа границі,
Я нині смутно на твій гріб ставаю,
І на хрест божий, мира упованя
Печальну думу, жаль мій возвіщаю,
Братнії сльози, матернє риданя
І згадку руськой землиці.
О прийми радо, прийми, друже милий,
Сей первісночок моєго думаня!
Твоє то зерно, твій труд печаливий,
І в дар печальний вірна чувствованя
Тобі го назад складаю.
І тим не дбаю, аж ся хто поглумить
З товпи враждебной над тими сльозами:
Знайдеться серце, що мя порозумить,
І над Лабою, над Порогами,
І там на стінах Дунаю.