— Прощай! — відповів Соловейко. — Якщо ти вчуєш випадково мою пісню, то знай, що вона призначена тільки для моєї Троянди, яка незабаром розцвіте. І можеш заткати свої рожеві вуха. Я хочу, щоб моя кохана розцвіла від мого співу.
Але ж і дурник, — розсердилася Півонія, коли пташка відлетіла. — Тільки одну пісеньку тягне: Троянда і Троянда!.. Наче на ній світ клином зійшовся. Пфі! Хіба з неї намалював хто такий портрет, як ото з мене?
Дівчинка вийшла у садок і почула, як Півонія пихато декламувала сама собі віршик:
Квітка у мене червона,
на ній золота корона,
бо на цілому світі я —
королева квітів:
Півонія Пишна Перша —
з-поміж королев — королевша!
Художники знамениті
малюють мене щомиті,
і по усіх столицях
шанують моє обличчя
у рамках у позолоті —
очі відвести годі!
А знамениті поети
славлять мої портрети:
тільки пелюстки Півоній
такі яскраво-червоні!
І тоді дівчинка обізвалася до Півонії:
— Слухай, Півоніє, у тебе зовсім не яскраво-червоні пелюстки. Це я лише так намалювала, бо у мене не було рожевого фломастера. Але не журися, бо як на мене, то рожевий колір нічим не гірший від червоного.
* * *
Про те, як Зірка стала на землі Айстрою
У гаю, на лузі, в полі —
скільки там квіток!
Ми нарвали їх доволі,
потім посідали в колі,
От коли б ще до вінка
впала зіронька яка.
А яка? А така,
як у небі, пломінка!
Нашою мовою Айстра — це Зірка. Подекуди квітку так і називають: не Айстрою, а Зірочкою. Багато квіток подібні до небесних зірок: їхні пелюстки розходяться урізнобіч, як промінці, від золотої серединки. Але чому тільки Айстру ще називають Зірочкою?
А було так. Дивилася Сумна Зірка з неба на Землю і заздрила усім тим, що сходять, проростають, буяють, квітнуть і пахнуть на зеленій Землі. "Як там гарно, — думала Сумна Зірка. — Шумлять гаї, струменять річки, щебечуть пташки, ваблять усіма кольорами квіти! А тут холодно, сумно, зірка від зірки далеко. Тільки радості, як князенко Місяць пройде по небі". Нудьгувала Сумна Зірка, а врешті надумала попроситися у свого князенка Місяця на Землю. Вислухав Місяць і мовить:
— А мені хочеться там рости і цвісти, — виповіла свою мрію Сумна Зірка. — І не самітною, а вкупі з іншими квітами. І щоб їх було густо— прегусто!
— Гаразд. Чекай мене Серпневого, — відповів князенко Місяць. Відтоді не спускала Сумна Зірка очей із свого князенка. Кілька разів він мінявся — ставав молодиком: вузьким серпочком ріжками догори. Але на запитання Сумної Зірки відповідав:
— Ще не час. Бо я тепер Травень, а не Серпень (або Червень, або Липень). А дівчата тим часом на зеленій Землі сплітали вінки і співали:
От коли б ще до вінка
впала зіронька яка.
А яка? А така,
як у небі, пломінка!
— Тепер мій серпок означає, що починається Серпень. У цьому місяці я дозволяю усім охочим зіркам дістатися до Землі. Як долетиш до неї, то станеш квіткою. Земля прийме тебе не надто глибоко, саме так, щоб одні твої промінці стали корінцями, а інші — стеблом і листям. Щасливої дороги, моя Сумна Зірко!
Багато зірок мчало серпневої ночі разом із Сумною Зіркою до Землі. Невеличкі згоріли, не долетівши, інші шубовснули в річки і моря (і там, певно, стали морськими зірками). Сумна Зірка зарилася в м'яку грядку, а на ранок зазеленіла.
А дівчинка прийшла у свій зільник і тільки сплеснула в долоні: — Звідкіль ця рослина? Вже кінець літа, вже всі квіти відцвітають, а вона тільки буде зав'язувати пуп'янок. Це, може, пізня осіння квітка?
І справді, Сумна Зірка, яку прозвали на Землі Айстрою, осіння квітка. Вона не лякається холоду, бо високо в небі було ще холодніше. Живе вона у товаристві таких же квітів — густо-прегусто їх. Та чи стало веселіше у гурті? У квітнику? Ой, ні. Вона була Сумною Зіркою, а тепер вона — Сумна Квітка. І дивиться вона із журбою в осіннє далеке небо. І, можливо, прагне знову зблиснути справжньою зіркою, тільки про це мовчить.
Я не бачив, щоб із айстр плели вінки: їх плетуть навесні або влітку з веселих квіток. Але я чув, як співали дівчатка:
Упадь, Зірко, з неба —
нам тебе тут треба.
Будеш на Землі
зірка на стеблі.
Будеш в квітнику
в айстринім вінку!
ТАКЕ СОБІ У МЕНЕ НА ОБІДІ
(друга частина книги)
Таке Собі, Таке Собі
було якось на світі:
Прийшло до мене на обід
ані в зимі, ні в літі.
Таке Собі, Таке Собі
ні впало, ані сіло,
прийшло у гості без зубів,
а їсти захотіло.
Присіло скраю де-не-де —
сидіти неохота.
Але чому воно не йде
ні в тин, ані в ворота?
Ані назад, ані вперед
порухатись не може?
Йому ні редька,
ані мед хіба-що допоможе.
У мене столу не було,
у нього нема рота.
Та з'їло страви всі на зло:
йому смакують псоти.
Кажу тобі, Таке Собі,
вже вечоріє зрання.
Давно закінчено обід,
почалося снідання.
Кажу тобі, Таке Собі,
вже завтра є сьогодні.
Сидиш мені, сидиш собі
то сите, то голодне.
Таке Собі, Таке Собі,
обідати вже досить!
Як і прийшло, так йди собі
ні взуте, ані босе!
* * *
Столик рококо
Має столик сто літ,
але дармо не СТОЇТЬ,
бо йде війна столітня
від листопада до квітня.
Це воюють королі,
і дорослі, і малі.
Одні хочуть столик мати,
Інші хочуть поламати.
Іде війна столикова,
і про неї далі слово.
Таке Собі
Королівський столик має три дуже гарні ніжки. Він називається рококо. За ним король Лю Дванадцятий п'є свою королівську каву. А коли його нема в покою, принцеса Коко вилізає на столик і чеберяє ніжками, їй дуже подобається чеберяти. Але столикові чеберяння аж ніяк не до вподоби. Бо його гарні три кривенькі ніжки починають розхитуватися. Столик від того поскрипує, попискує, ніби мишка.
— Як сміє нечемне дівчисько вилазити на кавовий королівський столик? — обурюється він. — І куди тільки дивиться королева Люлю?
А королева Люлю інколи дійсно дивиться на чеберяння і свариться:
— Коко, чому ти така неслухняна? Скільки разів я просила тебе не вилазити на столик і не махати ногами. Твому батькові королю Лю це не дуже подобається. Він за столиком п'є свою королівську пообідню каву.
Принцеса Коко обіцяє більше не вилазити на столик і не чеберяти ніжками. Та вже наступного дня вона забуває про обіцянку і знову чеберяє ніжками зі столика.
Столик терпить-терпить, скрипить-скрипить, а потім візьме і тупне спересердя вигнутою ніжкою.
— От завтра королю Лю розіллю каву, — вирішує столик. — Нехай король Лю покарає за це пустунку — свою кохану доню.
На другий день, як тільки король Лю сідає за столик до кави, порцелянова філіжанка починає тремтіти. Бо то навмисно хитається столик. Кілька краплин кави проливається на стільницю. Кава ж гаряча і обпекла столик.
— Нічого, я витерплю ці опіки, — каже до себе столик і заціплює зуби з болю. — Лиш би король Лю покарав пустунку.
Але король Лю не карає принцесу Коко.
— Слуги! — вигукує король. — Чому поламаний столик? Негайно винесіть його з покою на смітник. Або порубайте на дрова! Цей столик розливає мою пообідню каву. Я починаю хвилюватися. А це погано впливає на державні справи. Бо коли я злюся, то мені хочеться воювати з Льоляндією.
— Не хвилюйтеся, ваша величносте, — каже до короля Лю королева Люлю. — Цей столик не простий, а сам рококо. Його можна направити: підклеїти ніжки, витерти плями від кави. Було б дуже шкода такий столик викинути на дрова.
— Яка дурниця! — відповідає король Лю. — Столик старий і дрантивий. Мене дратують його три криві ніжки. Я хочу мати столик із чотирма, які б не хиталися.
Тоді це вже не буде рококо, бо всі меблі, які так називаються, мусять бути вигнуті, заокруглені і мати криві ніжки. Принцеса Коко так полюбляє столик рококо, — журиться королева Люлю.
— Принцеса і не помітить, що столик замінено, — каже король Лю.
— Для принцеси годиться будь-який столик, лиш би вона могла почеберяти ніжками.
Столик помилився: принцесі Коко зовсім не дісталося від короля Лю. Дісталося столикові рококо. І всій родині меблів, що називалися рококо. Замість них вносять нові столи, шафи, креденси, крісла, що мають рівні товсті ніжки. Меблі стоять на них міцно і не хитаються.
Принцесі Коко зовсім не до душі нові меблі. Вони здаються їй дуже серйозними, навіть сердитими. Принцесу лякає і слово ампір — це так називаються нові меблі. Вона боїться вилізати на них і чеберяти ногами.
Тим часом король Льо Десятий із сусідньої країни Льоляндії довідався від своїх розвідників, що у країні Люляндії, де править король Лю Дванадцятий, поміняли геть усі меблі рококо на якісь, що називаються ампір.
— Як вони там у Люляндії посміли поміняти меблі? Це спеціально зробив король Лю, аби подратувати мене, бо я ще не маю меблів ампір, — вигукнув король Льо. — Я мушу оголосити війну королю Лю і відібрати столик рококо. Бідний столик... Куди його могли запроторити? Я так любив пити каву за цим столиком, коли приїжджав у гості до короля Лю.
Починається війна Льоляндії з Люляндією. Війна дуже довга і тому називається столітньою. Коли виграють льоляндці, то всі меблі ампір викидають з палацу і знову вносять меблі рококо, їх ще не встигли спалити у Люляндії. Тоді щаслива принцеса Коко вилазить на свого улюбленого триногого столика і чеберяє ногами. А коли виграють люляндці, то замість меблів рококо вносять меблі ампір. Тоді принцеса Коко проситься у гості до палацу короля Льо, бо цей король, відступаючи, відвозить столик рококо до себе у Льоляндію. Тепер король Льо п'є за ним свою пообідню королівську каву. Кава часто розхлюпується по столі, але король терпить вибрики столика. Король тішиться, що у Люляндії не встигли його порубати на дрова і спалити. Король Льо має сина — принца Жожо, що любить чеберяти ніжками. Отож, тепер чеберяють обоє: принц Жожо і принцеса Коко. Столик рококо сердиться, буркоче, рипить, скрипить. Він і далі не любить, коли діти, навіть якщо вони королівські, чеберяють на ньому ногами.
Коко і Жожо дуже подружилися, сидячи на столику і розмахуючи ногами.