Тут її прихисток від усіх бід. Навіть у неділю, коли майстрів нема, вона прокрадається нагору і слухає спів католиків. І завжди двері відчинені, її ще ніколи не замкнули в костелі. Бо ксьондз знає, що нагорі зачаїлася маленька дівчинка, яка любить торкатися мертвих клавіш поламаного органу, який ніхто не відремонтує, бо на це потрібні дуже великі гроші. Віконця вежі закриті дерев'яними решітками. Через щілини Мала спостерігає усі три сторони світу. Це найвище місце в Дунаєві. Її твердиня. Тато знає, де її шукати. Він не піде нагору. Він буде стояти і дивитись, доки вона не зійде вниз. Здається, він боїться цієї вежі, ніби вона лише для дітей, а не для дорослих.
Мала, шморгнувши востаннє носом, бо запас сліз закінчився, припадає до щілини. Вона бачить видовжений присадкуватий будинок плебанії, опускає погляд вниз на зелений моріжок. Нікого. Ну, звісно, татові зараз не до неї. Він іде, прецінь, заробляти гроші! Щоб вона могла похвалитися в школі новими кросівками, джинсами і спортивним костюмом. То теж непогано. А тато ходить в одному й тому самому костюмі цілий рік, і нічого.
Коли дівчинка покидає свою вежу з жовтувато-сірого каменю, то бачить при вході тата. Той підпирає одвірок і каже, ховаючи посмішку:
— Кожного дня Григорій із Сянока рівно о першій годині виходив із цих дверей і чекав, чи хтось прийде, щоб з ним поговорити. До нього підходили й багаті, і бідні, жінки і чоловіки, навіть діти, і розповідали про свої проблеми, і питали поради. — Я готовий вислухати вас, панно!
Кожного ранку мала встає і йде по молоко. Вона дивиться під ноги, ніби збирається знайти там сліди тата, хоча які там сліди на асфальті. Вона намагається ступати так, як тато: великими кроками. Вона переконує себе, що нічого не змінилося, що зараз її черга йти по молоко. У хаті, куди вона заходить, дві господині. Одна — як відьма, то стара, а інша— молодша, сама наливає їй молока. Мала думає, чи тато заплатив за молоко, бо та жінка якась непривітна, дивиться, наче щось хоче сказати, але не каже. Нічого, тато приїде…
А як не приїде? Кажуть, що тих, хто їде на заробітки, грабують, і можуть вбити. Її маленьке серце стискається від розпачу. Вона намагається думати про щось гарне, цілі дні пересиджує на вежі з книжкою. Одного разу вона виходить і бачить молодого священика, який стоїть біля входу. Він каже:
— Колись отак архиєпископ львівський виходив з храму і чекав: може, є кому щось сказати, чим поділитись…
Він посміхається. Знає їхній з татом секрет.
— Як ти думаєш, скільки людей підійшло б до мене, якби я так вистоював би кожного дня?
Мала розгублюється.
— Не знаю.
— А я знаю. Тільки мої парафіяни, та й то не кожен.
— То тому, що ви молодий, і не Григорій із Ся-нока. І не греко-католик.
Тато не ходить ні до тієї церкви, що далі на горбі, ні до костелу. Але часом стоїть на молебні в школі, як не може втекти. І хреститься навіть. Дідо з бабою — ті побожні. Хоч би не подзвонили, бо тато забув сказати, чи говорити правду, чи збрехати про його поїздку до Польщі. Марія Дмитрівна каже, щоб не говорити правди, бо тоді їх розлучать з татом. От коли Малій буде 12 років, тоді можна.
Священик каже:
— А ти дуже розумна дівчинка! Може, ти мене щось спитаєш, аби я дармо не підпирав одвірок?
Мала замислюється.
— Ну… не знаю. А про що можна спитати?
— Та про все на світі!
— Ну… а чому цибулю посипають попелом?
— Та тому, що це природне мінеральне добриво. Я забув хімію, правда, але можу почитати в інтернеті, як поїду до Львова. Згода?
Мала киває. Вони розходяться. Священик на плебанію, мала до будинку вчителів. Марія Дмитрівна пече млинці і кличе дівчинку до себе. Вона вже на пенсії, але ще працює. У неї в кімнаті повно вишивок. Вона пробувала навчити малу вишивати, але тій не подобається копирсатися голкою в полотні.
Мала повертається до кімнати. Там єдина жива істота — будильник. Він цокає. Тато дзвонив учора, казав, що подзвонить ще. У Малої нема мобілки, то він дзвонить Марії Дмитрівні. О 8-й вечора. Мала відчиняє тоді двері з квартири, щоб почути дзвінок. У неї була мобілка, але тато виправ її разом з курточкою. Нічого, він купить іншу.
Годинник каже їй, що не варто сидіти їм удвох, коли надворі літо. Але вибір у Малої невеликий. Піти на став, але чого там стояти, коли тато заборонив їй ходити самій купатися, тільки з Марією Дмитрівною, але просити Мала не звикла. Як просити, коли стара вчителька цілими днями вишиває свою долю, як вона каже. Але чому вона віддає свою долю в крамницю вишиванок у Золочеві?
Дівчинка йде подивитись на цибулю. Тато подзвонить, спитає, як город, треба ж щось сказати. Насправді Малу картопля не цікавить, вона її не обробляла. Але цибулю вони підсипали попелом того вечора, коли тато збирався до Польщі. Попелу було забагато, то вони ще ним картоплю посипали.
Ех, нічого не змінилось! Цибуля така сама тоненька і мізерна, і попіл лежить зверху між рядками. Дощ не падав, відколи тато поїхав.
Мала задирає підборіддя і звертається до порожнього неба від імені спраглої висохлої землі:
— Божечку, пошли нам дощу!
Вона встановлює давно забутий контакт між небом і землею, опиняється у якомусь позачассі, де було мало голосів і багато тиші. Починає тремтіти від власної сміливості, але це триває недовго, бо їй усього 10 років і її віра в чудеса ще ніким не зневажена.
Уночі вона прокидається від голосів неба — гроза і злива. Дощ залізає через кватирку, але сонна дівчинка не годна встати. У кімнаті з'являється біла постать, яка зачиняє кватирку і на мить зупиняється перед ліжком дитини. Це, певно, Марія Дмитрівна, думає Мала.
Вона прокидається від стуку в двері й голосу Марії Дмитрівни. Відсуває засувку.
— Поздоровляю тебе з днем народження! — каже стара вчителька. Бажаю щастя, здоров'я…
— То тобі від тата, — простягає вона коробку цукерок. — А то — від мене…
Марія Дмитрівна вишила Малій сорочку, таку гарну, що очей не відвести, — з рожевими квітами й синіми листочками.
— Вмий личко і поміряй, чи добра, — сухо каже стара вчителька і, важко ступаючи, відходить.
"Чи я щаслива? — думає дівчинка, виходячи надвір у вишитій блузочці, рот у неї наповнений шоколадною слиною.— Так собі, трошки…" Вона йде повз плебанію, повз костел. Звідти виходить священик.
— Овва, яка ти гарна сьогодні! — каже він.
— У мене день народження, — повідомляє Мала і дає йому цукерку, загорнену в папірчик. Вона взяла її просто так: а раптом когось зустріне.
— Дякую! Ходімо зі мною!
Священик веде її до квітника перед плебанією і зриває три рожеві троянди і кілька великих волошок.
— Прекрасній панні на уродини! — кланяється він.
— До мене мама вночі приходила. Я думала, то Марія Дмитрівна, але я закрилася на засув, тому ніхто не міг до мене прийти. А може, то мені приснилося, як ви думаєте?
— Таке не може приснитися. Твоя мама дбає про тебе і там…
Священик показує рукою у знову безхмарне небо. На пальці у нього крапелька крові від трояндової колючки. Мала підсуває пальці вище по стеблах, але не знаходить жодної колючки, щоб і у неї з'явилась кров на пальці. Але біль вона все ж відчуває, тільки через свій юний вік ще не може його виміряти. І це її трохи бентежить.
Автобус о 14.30 привозить тата. Худого, засмаглого, з величезною картатою торбою.
— Мене господар попросив почистити стрих, і я там знайшов старовинний телескоп. Я попросив мені його продати. Сторгувалися на ста долярах. То все, що я заробив.
Марія Дмитрівна крутить пальцем біля скроні й вилітає з кімнати, як фурія.
— Я домовився, що буду готувати хлопця до гімназії. З чоловіком зі Смереківки. Він мені заплатить! — каже навздогін їй тато.
— І що їй до чужих грошей, — бурчить він. — У господаря була така сама дівчинка, як ти, Яся. Я зрозумів, що не треба тебе залишати саму. На крайняк, братиму тебе з собою.
— У мене ще сто гривень лишилося, — каже мала.
— То ти багата кобіта! — сміється тато. — Треба вдень вибрати місце для телескопа.
І було далі так, що світ почав змінюватися на очах. Спершу в самому Дунаєві. Місце для спостережень вони вибрали на земляному валу, що колись оточував місто. Тато ніс телескоп, а Мала — табуретку і коцик в наплічнику. Вже першого дня вона вдосталь надивилася на Місяць і навчилася знаходити Марс і Венеру. Вдень вона водила пальчиком по карті зоряного неба і запам'ятовувала сузір'я.
— Як зле, що у школі не викладають астрономії! — бідкався тато.
Марія Дмитрівна витримувала паузу у стосунках. А священик прийшов тільки наступного дня, бо не хотів перебивати свято тата й доньки.
— Розповім своїм парафіянам, — пообіцяв він. — Хай у Дунаєві нема інтернету, але хто ще може дозволити собі таку розкіш — щовечора дивитись у телескоп! Я не бачив нічого гарнішого!
Він мав на увазі телескоп, бо яке гарне зоряне небо — це всім відомо. Мала поначищала латунні деталі, і вони виблискували навіть у темряві.
— Є сучасні телескопи, але цей — то ручна робота. Кожна деталь виточувалась з любов'ю, — казав тато.
Потім почали приходити діти, і Малій усе менше випадало часу дивитися самій. Вона ні на мить не вважала телескоп своєю власністю, бо тато зізнався, що мріяв усе життя мати ту штуку. І якби не поїхав до Польщі й не поліз на той стрих, то не знати, коли б його мрія здійснилась.
Тепер діти замість того, щоб говорити про те, в кого крутіша мобілка, розмовляли про небо. Вони бігали до Малої на другий поверх дивитися в телескоп, а потім чемно сиділи під будинком і розповідали одне одному, що вони бачили. Одного разу священик відксерив карту зоряного неба і роздав дітям.
Почали з'являтись перші дорослі. Продавчиня з крамниці, сусіди, поштарка. Мала мусила всім пояснювати, як дивитись, підкручувала коліщата, а потім навчила Олега і Ігорка, а сама сідала собі на траві й дивилась просто на зоряне небо, прислухаючись до захопленого гомону спостерігачів.
— Можна брати за то гроші, — зауважила Марія Дмитрівна.
— А ви ж не взяли грошей за вишиванку для Малої, правда?
— Та то подарунок! І то не чужа мені дитина.
— І то подарунок?!
— Кому?
— Як кому? Людям з Дунаєва. Вони ж прийняли нас з малою.
Марія Дмитрівна, яка за 30 років так і не прижилася в селі, й дивилася трохи згорда на його мешканців, подумала, як добре, що вчитель не знає, що з нього підсміюються за його дурний вчинок, бо де ж бідному викидати такі грубі гроші на якусь забавку.