Той, хто з-поміж інших був охочіший до гітари, а не до розмов.
Дядечко оцінив ретельність ями і був би повірив, але швидко зметикував:
— Отут? Та кому ж, пробачте, він аж отуто потрібен?
Це була та павза, якою, тамуючи посмішки, копачі могли би насолоджуватися нескінченно.
— А ми, дядю, — буркотів рудий улад з лопатою, — викопаємо його спершу отут гарненько, а потім перенесемо й продамо в село.
Так він простенько промовляв утроп із штихуванням, що дядечко на мить повірив, якби Роман не реготнув.
Народний чоловік образився.
До першого мішечка яблук, якого він притарґанив за годину, копачі насилу дочекалися перекуру й напосілися на фрукт; доки вони не вмололи, він говорив:
— Да, хлопці, ага. Дуже жалько. Шо в нас, бач, історія не така. Та вона правда є, є, але уся, бачицьця, глиняна. Ні тобі, цих, пірамід, наприклад. Це ж скіко камня нада. От тепер у нас є й камінь. А хто тепер буде історію строїть? Як оно й китайці вже її не строять.
— Як ще? — поцікавився крізь яблуко Роман.
— Не хочуть вже далі, к приміру, тягнути свою китайську стіну. Хоча, подумавши: хто їм мішає? Камня тобі в них же, рядушком, скіко хоч: бери собі зі скали, колупай та тягни її далі, скіко хочиш.
Тут він пригадав, що бреше.
Туди, нижче Істрицею, там були колись каменярні — з них камінь возили нагору, коли там будували фортецю, але камінь скінчився і фортеця теж. У відповідь од копачів він чув лише гучне яблучне хрумкання бригади. Тому:
— А якшо подумати, то слов'янська нація не молодша. Раз ми існуємо, наприклад, зараз, то ми і в ті, давні часи десь же були? Бо де б ми інакше б узялися з тих часів? Правда, непомітні такі, бо з дерева. А дерево — скіки з нього не будуй, а воно, як глина. Раз — і нема. Наче й не було. Раз — і грязь.
Це вже коли проминулося мішків з кілька, він міг отак годинами. Дивно, що під його голос руки менше томилися од лопат...
— ... роскалів! — щоразу виправляв він кожного. — Якщо вже ми з вами роси. То в нас і роскалі, а не лопати.
Він гордо підвівся, аби його бачив увесь світ.
Бачила його лише недобудована бойлерна, її мудро почали класти біля будиночків відпочинку, гадаючи, що тим подовжать курортний сезон. Однак і вона виявилася потрібнішою не менш, аніж китайська стіна.
— Да, брат, історія... — мружився на сонце дядько Пилип. Але воно мовчало.
Наступного дня все починалося спочатку:
— Нате, хлопці, поїжте. Яблучка хароші. От вже нікому не нужні. Раніше, бувало, їх хлопці з колгоспного саду крали. О жизнь була — якось я з ружжа вгору бахнув — то вони мене мало тоді не вбили. Повірте, по саме горло закидали тоді яблуками. Отак весь стою й бачу, як вони тікають, а ворухнутися не ладен. Отакенну купу накидали — піраміду!
Що тепера робити? Як оприходувать? Зелені. Коли приходить до мене один такий москаль із Воркути і почина: "Продай еті яблука нам!"
— "Так зелені ж", — кажу.
— "І харашо, — каже, — що зельоні. Доки до Воркути доєдуть, саме доспіють.
Дивлюся я, а ніхто не баче. Зелене ж усе, учотчики ще не учитують. Загрузилися вони бистрінько в фуру. Шо я тоді бистрінько своїй тещі усі геть золоті зуби вставив. Во була довольна женщина. За все своє життя не могла заробить, що й не мештала. Весь час золото в землі шукала. На зуби. І от. Хароша в мене теща, хлопці.
Замріявся він. Хіба поясниш про любов?
— Як жінка вмерла, то од неї й лишилося хіба що теща. Та й та, сердешна, оно хворіє.
Ніяк перехворіти не ладна, — як це поясниш?
— От проживеш ти з нею душа в душу тридцять год. Оце тіко зараз сильно почала боліть. І між нами нічого плохого не було, лише золоті зуби — це ж цілий тобі скарб виходить. А тепер? Яблука є, а накладних нема. Оце, приміром, як наша історія, слов'янська. Наче й не було усього того сада. Наче його й нема — а зуби ж золоті — єсть!
— Оце точно, — хекав Роман, — раніше б підігнали до кургану бульдозеряку, й він за два дні оцього насипу зняв. Так зараз соляра дорожча, виходить, ніж наші мозолі, вручну це все копати?
— Да, якого це бульдозера треба, — не вгавав дядько, — щоби з усійої нашої країни познімать насип. Та тут же золота, кажу я вам, на кілька історій вистачить, а не лише на нашу.
І вмовкав, приголомшений власним внутрішнім зором, далі кректав, виймав з кишені свою пляшечку, каламутив у ній біле, смаковито надпивав.
— Дядьку, — не витримав Роман, — а що це ви весь час п'єте?
— А це мій секрет. Власний, мого долгожительства.
Всі на це почали повільніше копати.
— Чи там не молоко? — міркував хлопець.
— Воно саме, — прицмокував Пилип, облизуючи губи. —Лише з розмішаного вапна. — И щиро дивувався на переляк столишного чоловіка: — Це ж що? Це ж кальцій, необхідний найдужче організмові — ти хіба навуки не знаєш?
Сказав він і закусив з хлібини.
Роман не повірив. Він обережненько взяв площину з-під колишньої пепсі, понюхав.
— О, а одіколоном пахне.
— Вгадав, синку. Дікалон, сказати б, для приправи. Воно, якщо має хороший запах, то й виходить, що воно корисне для людського організму, хіба не понятно?
— Ой, потравитесь, дядьку, — не здержала Оксана.
Пилип розцвів:
— От хоч ви тут з вищим образуванієм, а і не знаєте. От навіщо ж людині нюх? Щоб хороше од поганого одрізняти. От узяти приміром гивно. Його ж ніхто їсти ніколи не стане. А чому? Бо хто хоч раз гивно понюха — то тут не нужно й образуванія!
Він реготнув разок, що йому вдалося висловити таке складне.
— А шлунок же ваш як?
— Як обценьки крепкий. Я, хлопці, вже год п'ятнадцять так обідаю. З того часу, як придумав. І ніякого вреда, окрім пользи, не відчуваю. От Ніна моя теща, не хоче вапна і боліє, глупа. Ти б попробував, ге?
Всі дивилися на Романа, особливо практикантки, той героїчно ковтнув, заплювався.
— Да, воно з непривички. Тобі, синку, треба трохи більше дікалону долляти. Я завтра принесу. Бо воно, мать, трохи мулке здаєцьця.
Роман тим часом кинувся до мішка яблук, заїдати.
Були там різні — і солодкі, і кисленькі, і геть терпкі, й навіть пепсікольні на смак — та що й казати — навіть вапнисті були.
Оці лише дядько й хрумкав:
— Вони, може, не бозна. Але тут — кальцій. А кальцій, хлопці, це жизнь. Одно лише треба знати секрети її, і тоді житемеш, скіко хоч. Бо я люблю вічно жити. От де — історія, га? — Несподівано він одпускав її внутрішнім своїм зором: — От шо, слухайте сюди. Тут раніше ніколи! Стіко народу не наїжджало. Отдихающого. Ви мене послухайте, вони всі ждуть, доки, нарешті, і в наших краях золото покажетьця. Тут і з начальства чимало. І ще гірші є субчики, ви мене послухайте, я всю жизнь сторожом працював, я знаю. Я цього брата-кіндрата носом чую. Шо іноді так і хочеться за своє ружжо сторожове хапатися.
— Дядьку, — відверто кокетувала Анька, — а от скажіть: а ви самі шо, ніколи скарбів не шукали?
— Дочко, — не міг збрехати до неї Пилип, — я чесно скажу: я цей етап в жизні вже пережив. Кажний було поколупався з надією на краще життя. Но це в прошлом. А в настоящом я вам серйозно кажу: ви з цим ділом не шутіть, бо ви не знаєте, що це таке, скарби. Ви б мене, старого, послухалися, та краще б міліцію найняли. Бо що це буде, коли ви дна нашої історії докопаєтеся? Всі ж ждуть. А яблучка хароші, — несподівано згадував він. — То, було, хоч піонери крали, а тепер так. От хоч нікому не нуждне, а родить. От тобі й історія, да...
— Дядьку, ви б собі самогонку з них гнали. Кальвадос називається.
— Каль-ва-дос... — замріявся на гарнюще слово Пилип. — Воно б да. Бо гарним словом чого поганого ніколи ніхто не назве. Кальвадос. — Аж плямкнув він. — Так на біса гнати, коли в мене в саду ще й досі вишні не збирані. Ви не повірите — отак просто на деревах п'яні й висять. Піди собі нарви жмень кілька — і готовий. І тобі й випивон і закусон заразом. Я був чотири бутлі отак був насипав ними. Така наливка, скажу, шо ні цукру не треба — з ніг сама валить, ну? От не вірите. Ходіть, покажу.
Всі вискочили з ями й рушили, мріючи про гранчасті склянки з рубіновими спалахами.
Дядько Пилип привів їх на куток саду:
— Дивіться ж.
Всі побачили дивовижу — під деревами навпереміш із подзьобаними вишнями валялося й деяких птахів. Кволо намагаючися підвестися, вони не завважили на людей аніяк.
— Пропаще покоління. От бач, в нас вже й птахи спиваються. О — порядки. Дожилися, — зажурився він. — Й ніде про це не записано в історію. Й ніхто про це згодом не взнає, й жоден тобі потім архолог не одкопа. Наче й не було в нас ніколи птичого алкоголізму. А між іньчим, це вже дає й зараз великі результати. Так, так, в історії. Екологія ж! Тепер без птахів черви, комашні наплодиться, й піде перехил природи ув інший баланс...
Усі куштували просто з гілок — часом до рота донести було неможливо — густючі ж, п'янючі, швидко витікали, спливали кров'ю.
— А ти кажеш кальвадос. Раніше було за Сталіна, знаєте? Дерева пекли кип'ятком, рубали, словом. Це я розумію. Щоби податок не платити. А зараз не хуже? Ніхто нікому не нужен, навіть на самогон. І вже ніхто нічого не хоче робити, от. А землю —— копають люди з вищим образуванієм. О, порядки, страшне.
Виждавши теплого легіту, Оксана рушила на луг, тому що в голові її бриніли прості вірші:
По скарбах біжать дороги
і пасеться череда,
топчуть їх колеса й ноги
і хлюпочеться вода.
А їх хотілося складніших. Й не довелося навіть ждати до ранку тої череди — Ярослав сидів уже там. Вона кинула штормовку поруч, сіла й не віталася, він теж не бажав говорити, тобто хотів цього, але якось без слів. От так, як оцей вітер, отак між ними витає мовчки, а степові пахощі вмить помінялися на дівочі. Коса так духм'янить, чи що? Еге, її коса після річки.
Його попрасована сорочка пахтіла прасом, й брюки також, лише трохи відгонило синтетиком. А в кишені лежав пакуночок з цукерками, це вже вітер знав напевне.
Сидіння було б невідомо яке, коли б у неї не зірвалася дурниця:
— Ярославе, а ви давно захоплюєтеся історією?
"От ідіотка, — подумала вона, — як на екзамені. Ну не питати ж: "Скажіть, а історія давно захоплюється вами?— Та так, — повільно відказував хлопець, — коли є вільний час.
"От дурень, — думав він, — от і виходить, що я сиджу тут, бо є вільний час, виходить, то я й захоплююся, виходить, тут історією? Господи, що вона про мене подумає?.."
Хоча нутром він давно збагнув, що не подумає нічого.
— Щось вивчаєте?
— Та ні, не дуже.