Та він, власне, й тут не пропускав жодної спідниці, бо вважався у селі чимсь на зразок секс-символу. Одне слово, мачо, а якщо точніше, — чмо. Коли Людка починала йому дорікати за походеньки, люто бив її. А тому вона при згадці про цього московського джигуна водила плечима, ніби до спини притулили розпечену праску. На Івана страшно було дивитися: обличчя, як крейда, скрипів зубами, стискав кулаки. Мабуть, якби той ловелас попався зараз йому в руки, то роздушив би, як комара. З Іваном усе було ясно: закохався, голуб сизокрилий. Та й Людка на очах мінялася: в очах спалахують іскорки, груденя— та-диньки (той клятий москаль мав рацію) здіймаються частіше. Словом, попалася пташина.
Людка попросила півгодини на збір провіанту. Що вона могла нам дати, коли самі бідують? Однак вигребла, мабуть, усе, що було. Поклала до наших речових мішків добрячий шмат масла, кусень сала, кілька десятків яєць, два літри молока в пластико вій пляшці, картоплі ("напечете на вогнищі"), жмут зеленої цибулі, банку консервованих помідорів, пучок редиски. Ми подякували і вийшли у двір. Вечір був теплий, лагідний, фіалково-рожевий, якийсь фантастичний, марсіянський. Я делікатно пішов попереду, аби залишити Людку та Івана наодинці. Став за хвірткою. Намагався не озиратися та не втерпів. Мати рідна! Цілуються. Та так смачно, що й мені захотілось. А отой вогняний клубочок, що докотився до самісіньких п'ят, став підніматися вгору теплою хвилею, зупинився в грудях і мало не розірвав їх.
Він щось гаряче шепотів їй на вухо, вона йому відповідала. Раніше я думав, що для першого поцілунку, треба, як мінімум, два побачення "без усякого такого". Тепер мої уявлення про кохання докорінно змінилися. Війна всі етапи скорочує вдвічі. Ба, а що це там приліпилося до Іванової ноги? Хлопчик-мізинчик Артемко. Схоже на те, що народилася нова українська сім'я...
Наступного дня під вечір дивлюсь у бік села аж там на шляху якась постать. Я бінокля до очей — Людка, ледве йде, мало не тягнучи по землі величезну смугасту сумку. "Іване, — гукаю, — а йди-но поглянь". Він як глянув — наче з цепу зірвався, за якусь хвилину вже був біля неї.
— Я ось тут вам борщику наварила і вареничків наліпила, — щебетала молодичка. Поки бійці наминали її гостинці, вони з Іваном сиділи метрів за декілька на шинах і про щось, ніби ті голубочки, воркували.
Наступного дня Людка не прийшла. Іван місця собі не знаходив, нервово, як той лев, що очікує на свою самицю, ходив навколо блокпоста. "Командире, відпусти", — благав лейтенанта. "Ваню, ти бачиш, що робиться, сусідній блокпост цієї ночі обстріляли, можуть добратись і до нас", — намагався він втихомирити Ромео. Та все ж Іван не витерпів, зірвався з місця: "Якщо й розстріляють за порушення дисципліни, то кохання варте того.", — сказав і щезнув у темряві ночі. Вранці повернувся блідий, змучений, із тінями під очима, хитався, ніби п'яний, але здавалося, що над його головою сяяв німб щастя. Я хотів було недоладно пожартувати, чи це не сепаратисти його катували, але вчасно прикусив язика, зрозумівши, що смертельно образив би друга.
Через день Людка знову прийшла, принесла харчі, а головне — обдарувала нас такою усмішкою, що ми готові були йти голіруч проти батальйону сепаратистів. Відтепер не лише Іван, а й увесь наш взвод щодня із надією, нетерпляче поглядав у бік села. Ні, не тому, що чекали на їжу — щоразу її було все менше й менше, а сподіваючись домашнього тепла, яке вона приносила з собою...
Нічний бій був тривалим і запеклим. Спершу бандити обстріляли нас із гранатометів, а потім посунули, ніби сарана, прориваючись зі Слов'янська. "Тримати фланги! Не дати себе оточити!", — кричав лейтенант. Блокпост досить успішно огризався, виручали довгі й замашні, як крила вітряка, руки Івана. Він поставив біля себе ящик із гранатами і розсівав їх по полю, наче добрий сівач, замінивши собою кілька автоматичних гранатометів системи АГС. "Перший, перший, я дванадцятий, веду бій, із переважаючими силами терористів, потрібна допомога", — кричав охриплим голосом наш радист. Гранати у Івана скінчилися. Здавалося, що на нас насувалося сотні смертей, що клепали свої страшні коси і кліпали мертвими очима. "Живий?" "Живий!" — перегукувалися ми з Іваном. "Живий?" — а відповіді не чую. Я до Івана, а він...
Підмога підоспіла, коли від відділення залишилася половина особового складу. Вбитих і поранених — у вертоліт, звідти — поповнення. У мене — жодної подряпини, тільки дуже болить плече від прикладу і тремтять від напруги коліна. Сів на дорозі, притулився спиною до мішків із піском, курю. Коли стало розвиднятися, побачив на шляху, що веде із села, знайому постать. Людка. Здавалось, що вона летіла. Її короткий білий плащик нагадував крила морської чайки, а волосся у світлі перших променів сонця — палаючий факел в руках олімпійця. Ну що я їй скажу? Хоч крізь землю провалися, хоч застрелься, але я цю зустріч пережити не зможу. Затулив очі руками. Вона забігла в середину нашої піщаної фортеці і впала коліньми на те місце, де щойно лежав її Іван. Як здогадалася? Довго так стояла, зігнувшись у поклоні та притулившись чолом до ще свіжої кривавої плями на асфальті. "Іване, Іваночку...", — стогнала. Від неї віяло знайомим і таким рідним запахом хліба і стиглих яблук, який здавався напрочуд недоречним поряд із духом смерті, що чорним покривалом накрив блокпост. Але ця зустріч живого і мертвого світів вивела нас із заціпеніння. Ми відтавали, перетворюючись із крижаних стовпів на суцільну воду, плакали очі, плакало все всередині. Тільки тепер зрозуміли, що сталося: ми живі, починається новий день, але немає в ньому Івана, Дмитра, Бориса, Андрія та інших наших братчиків...
Червень 2014-го
Чаша спокути
В кабінеті головного інженера заводу залізобетонних виробів накурено сокиру вішай, за довгим столом, за яким свого часу збиралися літучки, сидить семеро бійців у камуфляжах, перед ними відкриті бляшанки з тушонкою, сало, нарізане великими шматками, три порожніх пляшки з-під горілки, карти. Грають у дурня, але мляво, без вогнику, тільки аби згаяти час, видно, що в їхніх головах інше.
— Может, еще одну раздавим? — чується чийсь невпевнений голос.
— Атставить, — тихо, але рішуче наказує наймолодший із бійців, — через час выдвигаемся. Це командир диверсійної групи ополченців Антон Романенко на прізвисько Ромашка.
Ця година тривала дуже довго, наче вона гумова, безрозмірна. В неї вмістилося з десяток сороміцьких анекдотів, сотні тривожних думок, два перемовних сеанси із Центром, ще три випитих пляшки окови— тої("Ну, ладно, давай, хрен с ним..."). Причому Антон вижлуктив грамів двісті просто з пляшки. Нервував. Це перше його бойове завдання в Україні. Раз по раз підходив до вікна і напружено вдивлявсь у темні контури заснулого Луганська, ніби намагаючись щось розгледіти. Це місто йому не подобалось — якесь необлаштоване, колюче, непривітне, як табір кочівників, що завтра скочать на своїх коней і помчать підкорювати степові далі чи європейські фортеці. Не любив він і Волгоград, в якому народивсь і виріс. Можливо, через його трагічну місію — стати найбільшим цвинтарем Другої світової. Це місто мучило його, а тому втік з відтіля, як тільки виповнилося сімнадцять, і більше ніколи не повертався попри сльози матері й бурчання батька.
А Дніпропетровськ любив, хоча побував у ньому всього кілька разів. За що? За теплоту, справжність, молодість, зелений подих, блакитну дніпрову осяйність і якусь стрімку спрямованість у майбутнє, навіть у космос. Не дарма ж тут виробляли ракети. Любив Дніпропетровщину — свою другу батьківщину. Починаючи з трирічного віку його привозили на літо до Любимівки — на свіженьке коров'яче і козяче молоко, домашні яйця та хліб, на малину, вишні, смородину, на лагідне сонце, дніпровську воду, чисте повітря — все, чим багате українське село. Ну й, звісно ж, на бабині всевидющі очі, хоча за домашніми клопотами їй було нелегко встежити за трьома внуками: Антончиком, Валеркою, Сергійком — двоюрідними братами. Перший і другий, були однолітками причому настільки схожими один на одного, що їх вважали близнюками: обоє смагляві, з чорними, трішечки зизоокими очима, широкі у кістках, з кривуватими ногами, між якими міг легко проскочити бабин пес Султан — ну справжнісінькі тобі половці. Сергій був на п'ять років старший, тож вважав, що має право верховодити над молокососами, як називав їх. Поки були малими, бавилися в пилюці на дорозі поблизу хати, але вже десь із семи-восьмирічного віку баба стала доручати їм пасти козу та качок, а ще через пару років — чергу сільської череди. У вільні дні хлопці пропадали на річці. Приходили додому пізно ввечері чорні від засмаги і бруду, наче вороненята, і змітали зі столу все, що наготувала баба. Антон ніяк не міг подужати кварту молока, намагався її тихенько відсунути і вислизнути вужем із хати. "А куди? — ловила його за комір баба Галя. — Треба допити молоко, це закон". "Бабо, а немає в тебе якогось меншого закону?", — хникав Антон, однак покірно повертався за стіл і сьорбав те молоко із величезного кухля, в якому, здавалося, могла вміститися його голова. Спали на горищі на сіні. Як тут гарно пахло! Антон щоранку ловив себе на думці, що якось треба лягти і надихатися цими ромашками, чебрецями, безсмертниками і м'ятою на цілу зиму, може, й на все життя наперед.
Щодня — нові пригоди, відкриття і віхи змужніння. Ось Антон уперше курить самокрутку із самосадом, гарцює на коні, падає з нього, бере участь у бійці проти хлопців із віддаленого кутка Лободинівка, закохується у синьооку сусідську Маринку, прокрадається на баштан місцевого фермера, бавлячись, спалює скирту соломи біля хати дядька Івана, мало не тоне у Дніпрі. Ну й ще було багато неймовірних і небезпечних приключок, згадуючи про які сьогодні, дивується: "І як вижив?"
Наприкінці серпня, коли долом починали стелитися холодні дими з тліючого картопляного бадилля, а в садах проникливо пахли стиглі антонівки, приїздила по Антона мати — висока і строга Лариса Павлівна, вчителька російської мови і літератури. "Антон, сколько раз я тебе говорила, чтобы ты не разговаривал на этом наречии.