Яблука з райського саду (збірка)

Так ось же вам! Тут з пе­рерахунком гонорару довелося почекати, бо замовник мав точно перекласти тексти, аби там не було закидів до їхньої віри, однак, ось вони, грошенята, доки вони набіга­ли, камера зі штативу тим часом знімала загальний план, який годився на будь-який смак.

Довелося затуляти апарат, бо кілька обурених нама­галися довести, вскакуючи в кадр, це теж пожвавить, го­ловне, щоб не плюнули в оптику, взагалі-то бували й реальніші загрози, бо камера варта грошей, якось Гордій з СТБ придбав класну камеру за свої кревні, "однімуть" всі казали йому, однак той носив її в герметичному тита­новому кофрі, "поклади кофр у потерту сумку" радили йому колеги, бо кофр такий був дорожчий за камеру, "я не ідіот", Гордій одхиляв поли куртки, показував кобуру

з револьвером, "хай спробують однять", сміявся він, од­нак коли прийшов пізно додому, на нього чекали, вріза­ли в парадняку ломакою по шиї, дуже вдало, що він загу­дів під сходи, отямився вже без камери й кофра, "твоє щастя", казали йому потім, "що ти не встиг витягти свого дурацького револьвера, бо тоді б тебе убили к бісу", про це слід весь час пам'ятати, бо увага під час знімань дуже концентрується у візирі а й геть не бачиш, що тебе хтось уже випасає.

Ще один сюжет для Москви, вона любить, щоб були суворі вусаті люди з вигуками "ганьба!", обов'язково кілька стариків зі старими орденами, на тлі парочку чер­воних полотен і якийсь лояльний промовець, із російсь­комовних – таких також не бракувало, особливо вдало вийшли опоненти, вони мало не перекинули охорону, од­нак активісти не допустили, тут треба розчепірювати лік­ті, аби захистити од тисняви апаратуру, це ж непросте ді­ло, невтомно перетворювати живих людей на віртуальних.

Загалом треба й додаткового таємного фінансового рахунка, аби потім "добрі люди" не виявили автора, – якось колись Іван знімав стаціонарно з крану чималу рубанину біля Банкової, і вже завершував, коли згори поба­чив аж за три квартали незрозуміле скупчення – навів туди надпотужну телеоптику й побачив, як на долоні, що солідна тітка по списку роздає гроші учасникам демон­страції протесту. Ніхто з них, розписуючись за платню, й гадки не мав, що може бути чудово знятий за цим проце­сом "упритул" – розкішний матеріал для монтажних перебивок, однак Іван допетрав одкатати його на власну ка­сету, бо збагнув, що може схопити й дещо іншого гонорару, отож продавав сюжет через підставні рахунки, тут же змінивши номери банкових рахунків, бо той заробіток міг дорого обійтися. Купили всі телеканали, але геть не кожен показав. І що? Всі штатні стукачі потім з ніг зби­лися, нишпорили по телеканалу з нескінченими розмова­ми про спритника, який близько підкрався з прихованою камерою до необачних активістів і продав їх на весь білий світ, так, що Іван також вдавав, що шукає автора, й теж розпитував усіх "хто" то може бути.

Бо мав досвід колеги Петриненка, той ще в далекі чор­нобильські часи зняв жахаючий кадр, як вертоліт, перече­пившись гвинтом об риштування, рухнув в реакторову прірву, здогадався приховати цю касету, п'ятнадцять років вичікував, доки не штовхнув таємно матеріал в Білорусію, тепер аж ці кадри почали свою тріумфальну ходу, транс­люються усіма світовими мережами, одкидаючи авторсь­ку копійку через складну систему перехрещених рахунків крізь офшорні зони, бо й досі за таку правду можуть не по­гладити по голівці. А з іншого боку – що, хіба людина з ка­мерою там задаремно облучалася? Ні для кого не секрет, що багато телекамер довелося закопати в землю через опро­мінення, "а нас ще не закопали, й нескоро закопають!.."

Та що Чорнобиль – ідеалом для всіх є і лишиться той спритник, котрий вирахував номер в готелі, куди приїде на шлюбну ніч вінценосна парочка, нашпигував об'єкти­вами без трансляторів, щоб сек'юріті не вистежили – а з накопичувачами, аби все скачати потім за яку мить при­швидшено. Багатокамерна зйомка чим корисна в такім випадку, що з кількахвилинного сексу можна розтягти за рахунок різних планів годину такого дійства, тобто що довше, то дорожче, скинути один мікроплан в "сфінктернет", щоб накрутити ціну, а вже потім спокійно влашту­вати для каналів аукціон, такий, що ніякому Сотсбісу з Рембрандтами не присниться, знову ж таки потурбував­шись про лабіринт грошових перерахунків, бо до гонора­ру можна й не дожити, тут вже були приклади, коли й найспритніші папарацці "без вісті пропадали", отож не­хай краще без вісті пропадають гонорари, щоб ніхто не довідався, куди, а, головне, чиї.

Чорт його зна, а може там варіанти: наприклад, а мо­же згодом у тім же готелі парочка схожих добре гримова­них акторів за невелику платню зобразила оті аристокра­тичні пристрасті? Або й самі справжні молодята влашту­вали таке телешоу, аби напхатись грошима по самі вінця

на все майбутнє життя, бо де ж їм іще взяти, де заробити? Другого ж весілля в них обох не буде, це факт.

– Я б змонтував, але продавав шматками, – незчувся, як вбовкнув Іван.

– Що? – озвалася перелякано бабця, подумавши, що бурмочиться про "розчлєньонку", старенька незчулася, як потрапила на колоритний крупник.

– Кажу, що кожен товар треба вміть фасувать, – пояснив, не пояснюючи, він, а вона ще довго сторожко-перелякано прикрашала непідробними очима сюжет.

Тут підсунувся Толя з "Ньюсу", класний хлопець, колишній оператор, а тепер продюсер:

– Вань, підкинь півгодинки.

– В якому стилі?

– Щоб було на правду схоже.

– Для кого? – Ваня вже знімав.

– Тобі яка різниця? Плачу налічманом, на флешку скачай.

"Хороша в тебе флешка", – думав Іван, вихопивши з натовпу, як двоє добродіїв зчепилися за флагштока, сми­кали, доки не зламали, Толя побачив, куди Іван скерував камеру і вдоволено заіржав, бо, вважай, вже одробив свої гроші. Ще кілька планів з оточенням, а ще сивоголовий оратор, який в такт до слів вимахував Конституцією, Іван став до Толі упритул, аби той непомітно сунув до куртки конверта з купюрами.

Жнива, жнива!

Хмари, висячи над головами, додавали драматизму там, де його й навіть не було, раптом бризнув дощик, лю­ди попідводили голови "з надією дивлячись у майбутнє" – знімав Іван, ментовські ж пики в цьому ракурсі мали геть протилежного значення, особливо, коли агресивна кра­суня замашними жестами й такою ж артикуляцією дово­дила щось одному з них.

– Ех, мені б такі хмари під Чорнобилем, – устигав пригадати Іван, що тамечки чомусь весь час як на зло йо­му траплялася сонячна радісна днина, як на Маямі.

Так-так, на наші канали потрібні відомі вітчизняні пер­сони, але що, наприклад, для голландського телеглядача значить наш знаний народний актор, або провідна україн­ська письменниця, якщо вони й своїх не хочуть знати?

А от французи навпаки, люблять веселеньке, щоб на перебивках були діточки, стрічечки, національні костюм­чики, барвисті кульки, пару собачок не завадить, а щоб в оратора гламурна зачіска й пальто карденоподібне, щоб оптимізм.

Німці ж люблять суворі урочисті профілі, їх ще Геббельс привчив до мужніх зображень.

Саме таким в натовпі був ще хтось, такий самий Іван, лише номер два, який щоразу одвертався, коли фото і відео поверталися в його бік, дивно не те, що його також звали Іваном, правда був він без камери, бо слово "каме­ра" в нього асоціювалося з геть іншим об'єктом, аніж в телеоператора, він також полюбляв мітинги, за те, що во­ни кращі за тролейбуси, за трамваї і навіть за метро в го­дини пік, де таких Іванів ставало забагато; особливо на базарах їх побільшало, внаслідок усі інші, хто не Іван, по­чали пильнувати свої сумки, а гаманці стали ховати глиб­ше в лахи, доходило навіть до такого, що за пазухи, що навіть в ліфчики; надто в універсамах стало небезпечно, бо там на це діло завели перевдягнених у покупців ментів, які тим хороші на мітингах, бо пильнують там важли­вих персон, а не простих громадян.

Отут Іван № 2 побачив принаду, його увагу привер­нув апарат у одноосібного телеоператора – такого круто­го й накрученого тут в жодного ще не було, а, головне, що камермен був без асистента, чи бодай механіка, хто би прикривав його з тилу, чи хоча би збоку, а ще привабли­вим у сумці був комп'ютер, також не з простеньких – че­рез плече у такого собі доходяги, який нервувався лише од того, що недоброзичливо щоразу зиркав на небо, а не навколо себе, як би годилося вільному стрільцеві; Івана № 2 завжди смішили ці трударі телеефіру, бо всі вони по­стійно жували гумку під час знімань, це в них такий ритуал, чи що? Й таку саму жуйку пропонуючи глядачам, яку, оджовану ті пережовують залюбки; тим часом опе­ратор дожувався – дощ закружляв над майданом, охоло­джуючи його шал, й на біду першими дременули ті, хто мав гаманці. Вихлюпнувши вологу небо вбралося бензи­новими вальорами і якби оператор дивився не лише у своє вічко, а й навколо нього, то зафіксував би неодмінно чолов'ягу, чиї очі потроху взялися, засяяли такою ж, як і на небі, похмурою веселкою.

Прозирнув захід й отетеріло відкотився за видноко­ло. Червонаве його проміння довершило гаму мітингово­го дійства, тепер до діяння взялися ртутного сяйва ліхта­рі, на цьому зібрання почало зеленіти й меншати, з'ясував­ши усі загадки, але було й багато таких, хто принципово хотів добути кінця, а хто не бажав тут мокнути, то поба­чить це з хронік, які донесе Іван та його камера, інстру­мент оприлюднення.

"Цей чувак вартий кастета", – подумав Іван № 2, – "спасибі партії за ето", – йому стало радісно, бо він по­сміхнувся. – "Хто йо зна, може й він й мене тут зняв? Ко­му воно нада?" – подумав він, що усі ці тут повернуться до сцени, аби збагнути, що ж тутки було насправді, і йо­го пальці влізли наче в перстні, наче в каблучки, немов у залізну рукавичку, бо саме на трибуні оновився оратор і вся загальна увага вмить зосередилася туди, наперед.

Оператор крізь вічко побачив химеру: неймовірне небо завбільшки з дівоче око, лише чорніше й проблиск сонячного зору, який прохопив юрбуючого натовпа. Іван не подумав зняти такий загальний план, бо він не влазив весь в об'єктива, тому хутко одступив подалі од спин, ту­ди, під дерева, лише якийсь дядько, хто рушив просто на нього, псував кадр.

– Я тобі, сука, зніму, сука! – плюнув він просто в кар­тинку і вдарив.

Іван дуже побачив, що кастет фотогенічний, з шипа­ми, рвучко вдихав мізерне своє повітря, а встигав прига­дати, що зброю слід тримати в рукаві під манжетою, а не

в різних кобурах, як інші деякі оператори, от; й камера побачила, як кадр по діагоналі знизу перекреслила рука з пістолетом.

"Я тоді був дуже здивувався, що той, сука, так легко перекинувся на спину, но сознанія не втеряв, але й, лежа­чи, продовжував мене знімать, червоний його вогник чер­воно зирив, я був озирнувся – весь майдан стояв до нас спиною, бо слухав дуже важного оратора.