Над шляхом чути рохкання Чарівного Веприка, потім на ньому верхи разом із Коником-Химородником з'являється уся наша компанія.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А я кажу, що Місяць головніший за Сонце.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. А я – що навпаки.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Подумай – адже Сонце світить удень, коли й так усе видно. А Місяць – уночі, коли геть темно!
Веприк стрибає через яри, через доли.
Усі співають:
В нас Чаріний Веприк є!
– Рох-рох! – (додає Веприк).
Він не їсть, він і не п'є!
Рох-рох!
Носиком він риє!
Рох-рох!
Вушеньками сіє!
Рох-рох!
За ними й піснею постає, проростаючи, жито.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Добре хоч він не балакає, а тільки рохкає. Бо я б такого вже не витримав...
Чудо, чудо звір!
Де він походжає –
Жито виростає,
Та густе, мов бір!
Рох-рох,
Дир-дир!
І дійсно, колоситься й золотиться.
Картина 20
ОПОВІДАЧ. Ех, довгий шлях додому... Й багато чого може ще на ньому трапитися. От як зараз. Куди це вони прийшли? Вірно, до Риби-мосту, яка зосталася з носом. Тобто була з носом, а зосталася без носа, ой, щось я геть заплутався, ну, то дивіться самі.
Хлюпотиться, іскриться річкова вода. Наші друзі прибувають до Риби-моста.
Сирота вклонився.
СИРОТА. Здрастуй тобі, Рибо-мосте.
РИБА-МІСТ. Чи дізнався, чи довідався, як мені звільнитись?
СИРОТА. Рибо-мосте, ти спершу голову нахиляй, хвоста опускай, нас на той берег перепускай. А тоді й скажу, – гукає сирота.
Риба-міст так і робить, і вся ватага на Веприку переїздить нею на інший берег.
РИБА-МІСТ. Кажи, не муч.
Сирота нахилився до самісінького її вуха й таємно шепотить.
СИРОТА. Звільнишся, коли першого ж подорожнього скинеш зі себе у річку.
РИБА-МІСТ. А чи довго мені такого ждати?
СИРОТА. Оцього я не встиг запитати.
Помандрували далі.
РИБА-МІСТ. Агов, стійте. Та куди ж ви? Може, ще раз хочете проїхатися?
СИРОТА. Бувай, рибко.
Риба-міст зажурилася, так, що й не відчула, як на спині проросла житом.
Картина 21
ОПОВІДАЧ. Чи довго їхали наші любі друзі, чи ні, однак вони потомилися. А що тоді треба робити? Вірно, треба трохи відпочити. Особливо, коли в дорозі ніч застає, то воно не гріх і поспати трохи...
Сяє Місяць, як йому й годиться робити це уночі.
Під верстовим стовпом спить уся потомлена компанія.
Окрім, хіба, Конячого міністра.
Він тихенько краде у Сироти шаблюку-зміюку, замахується.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Козаче, не спи!
Той хоче вхопити свої вірні вила-трійчата, однак міністр завбачливо одкинув їх ногою.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Спатиме вічним сном, як не відмовиться від тебе.
СИРОТА. Який же з мене козак вийде, якщо відмовлюся від друзів? А, особливо, від подруг?
Конячий міністр рубає його й він падає неживий.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Конику-Химороднику, тікай!
Той прокидається, тікає.
Так, що Конмін не може його здогнати.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Жаль, що втік – балакучий надто. Ну, гаразд, рушаймо в нашу милу рідну Країну-руїну. І вже – ніяких мені пісень! Хоча, правду кажучи, я б од радощів сам заспівав.
Картина 22
ОПОВІДАЧ. Ех, не встерігся хлопчина наш... Ну, з ким не буває. А куди подався наш хитрий Конячий міністр? Вірно, діти, до царевого палацу він подався.
У палаці Руїни-країни Конячий міністр доповідає Цареві-Нюхареві, який улад із доповіддю погризує ковбаску.
ЦАР-НЮХАР. Мням-мням!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. ... потім я в нерівному кровопролитному бою особисто переміг страшного Змія-Жеретія, багатоголовця, зробивши з нього безголовця, і особисто визволив Царівну-Паньківну й Чарівного Веприка! Після чого привіз їх усіх перед ваші ясні очі.
Й оддав страшну зміїву шаблюку Цареві-Нюхареві.
ЦАР-НЮХАР. Ну, що ж, може, й похвалю.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Неправда! Усе це зробив сирота, якого ти підло вбив сонного.
Цар-нюхар одрізав шаблюкою ковбаси й уважно роздивлявся надкушене місце.
ЦАР-НЮХАР. Правда в тому, що ми візьмемо Веприка...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Й випустимо його робити жито?
ЦАР-НЮХАР. Ні, наробимо з нього багато ковбас.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як? – (обурилася Царівна-Паньківна). – Це ж чарівний звір!
ЦАР-НЮХАР. Вірно. Отож і ковбаска із нього буде чарівна. Бо з чарівної тварини – чарівна й ковбасина! А я такої ще зроду не куштував... І навіть ні разу не готував. Наробить він жита... А навіщо воно в Руїні-країні?
(Співає):
Дуже, дуже важко нам
Повелителям-царям,
Щоби люди неслухняні
Конячий міністр почав підтягувати, за що отримав кусень ковбаски.
Слухались, мов дітки няні.
Мням-ням-ням, мням-ням-ням,
Слухались, мов діти нянь!
Їсти в мене кожен хоче,
Біга, витріщивши очі,
А коли усі голодні –
Із моїм правлінням згодні!
Цар-нюхар і Конячий міністр, узявшись за ручки, застрибали навколо трону.
От руїна й дуже тиха,
Дуже дика, дуже дика,
Хоч вона занадто дика,
То зате слухняна й тиха!
Танцювали, доки Цар-нюхар не перечепився за шаблю-зміюку.
А іще для дисципліни
Запалають всюди війни,
Для розрухи та хвороб,
Краще слухалися щоб!
Царівна-Паньківна – нажахана, хоче тікати од таких верховод, але – зв'язана, не здатна це зробити.
У зруйнованому царстві
Непотрібнеє козацтво,
Лицарі й богатирі,
А потрібні – злидарі.
Мням-ням-ням, мням-ням-ням,
Слухались, як діти нянь!
Обидва попадали біля трону, переводячи подих.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А що зробимо з Царівною з Паньківною?
ЦАР-НЮХАР. Еге. Оддамо заміж за...
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. ...за мене?
ЦАР-НЮХАР. А ти хіба царського роду? Віддамо – за мене!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Як?! Ви ж обіцяли заміж за мене?!
ЦАР-НЮХАР. Та, розумієш, вона дуже сердита на тебе, що ти зарізав якогось там сироту. До того ж вона неповнолітня.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А вас це не зупиняє?
ЦАР-НЮХАР. На відміну від тебе – у мене, царя, вона швидше підросте!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Оце так, оце мені за всі муки зубні...
ЦАР-НЮХАР. От бач – а в мене зуби здоровісінькі ще. Отже вона моя. А тобі за службу вірну буде нагорода, ми тебе підвищимо із конячого міністра ти стаєш агро погромним, тьху! Агропромним! (До Царівни-Паньківни). Чи згодна ти зіграти зі мною весілля?
Царівна-Паньківна хоче образитися, однак на мить замислилася.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Весілля... Буде тобі весілля. Лише скажи мені: а на які гроші ти його гулятимеш? Он яке в тебе царство бідне.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Угадала, дівчинко!
Радісно погодився Конячий міністр, за що отримав стусана.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Однак я знаю, як поповнити казну, – несподівано почули вони од дівчинки.
ЦАР-НЮХАР. Як?! Кажи, не муч дорослого дядю.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Треба тепера поїхати до Змієвого палацу та й за добру ціну продати його.
Цар забув навіть жувати ковбасу.
ЦАР-НЮХАР. Дійсно, доки його не перекупили ріелтери та брокери та різні нахабні рейдери... А багатий той палац?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. У-у-у!
ЦАР-НЮХАР. От ти мені дорогу туди й покажеш! Уперед!
Вмить удвох із міністром зникають, так хутко, що й забули корону взяти.
Картина 23
ОПОВІДАЧ. А згадайте-но, дітусі, хто Царев-нюхареві та Конячо-кобилячому міністрові мусить трапитися по дорозі? Хто посеред шляху лежить і міст на собі держить? Вірно, це Риба-міст.
Видно видноколо, де іскриться вода між крутих берегів, хутко струмениться ріка.
Тру-ту-ту!
Чути фанфару, в яку дудить Конячий міністр.
Риба-міст бачить, як до неї поважно підходить з ним Цар-нюхар.
РИБА-МІСТ. Стій! Хто йде?
ЦАР-НЮХАР. Це я, цар Руїни-країни із моїм Конміном, тьху! з Агропогромом! Ти, могла би перепустити нас на той берег?
РИБА-МІСТ. Могла б, якщо ти дізнаєшся, чи довго мені на собі цього моста клятого тримати... Ой, ой, що я кажу? Любі мої перехожі, ласкаво прошу! Я на вас так давно чекала і перепущу вас на той світ, тьху! На той берег!
Не встигли ті дійти й середини Риби-мосту, як під ними тріснули, посипалися половиці – Риба-міст перекидалася.
Трісь! Торох!
Мостиці хутко падали.
Тут поруч хапається Конячий міністр, тягнеться, виникає між ними бійка.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, жуби мої, жуби! Пропадають мої кутні й молочні!
Шубовсть!
РИБА-МІСТ. От тобі й еники-беники...
Міст перекинувся, Риба-міст звільнилася від нього і знову стає Рибою-носом.
В булькотінні води пропадають крики високопосадовців.
Вона ворухнула хвостом, проспівала, падаючи у хвилі.
РИБА-МІСТ.
О, як же хочеться мені
та попірнати в бистрині!
Плюсь!
Пірнає.
Над урвищем, зачепившись за гвіздок, лишається висіти чарівна царська корона й шаблюка.
Картина 24
ОПОВІДАЧ. Так вони й потонули. Але хіба нам легше від того, коли десь посеред дороги лежить наш неживий Сирота, та плачуть-тужать над ним його вірні друзі?
Степ. Під верстовим його стовпом лежить неживий сирота.
Біля нього Коник-химородник тихо співає:
Тихо-тихо навкруги,
дуже-дуже тихо,
Тихі-тихі вороги,
ще тихіше лихо.
Нарешті цю зловісну тишу порушує рохкання Чарівного Веприка, верхи на ньому приїздить Царівна-Паньківна, стрибає додолу.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ех, майбутній козаче, Змія-Жеретія багатоголового переміг, а одноголового лукавого міністра не встерігся... А ти куди дивився?
Кидає вона Коникові-Химородникові.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та туди само, куди й ти.
Засумувала, затужила, заплакала дівчинка.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. О, якби я могла своїми сльозами оживити тебе! Ану хоч водою я рану твою смертельну промию.
Виймає з-за пазухи Сироти мушлю-баклажку.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Сльозами не оживиш, а от живильною чарівною водою можна.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Де ж її, такої чарівної, взяти?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Де не де, як ти її в руках держиш. Це ж подарунок Риби-мосту.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Чого ж ти сам не дістав її!?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. От, а ще, здавалося, розумна дівчинка... У нас же, у коней, немає пальців – самі копита.