Все то було, як звичайно, у ті благословенні часи – мале, дрібне, миршаве.
Не можна сказати, щоб було мало землі. Навпаки. Можна тільки сказати, що тоді не один порядний господар Христом Богом відпрошувався не давати йому аж дванадцять десятин. Що він буде з таким ланом робити? Його ж треба поорати і поскородити, і посіяти, і пожати, і помолотити. У Верхові продавалась земля по двадцять п'ять карбованців десятина. У Бущі продавали землю по двадцять карбованців з лісом. Продавали на Борщівці, у Осовці, в Мизочику – де хоч, де тільки тобі, чоловіче, подобається.
На це якраз навинулися чехи з Австрії. Вони ніби їхали аж у Сибір. Царська влада виписала їх, щоб на Сибірі завели хліборобську культуру. Але, приїхавши в першу губернію Російської імперії, їм одразу відхотілося їхати до Сибіру. Нащо їм до Сибіру, коли ось перед носом Сибір. Бери, край, корчуй, будуй... І то скільки тобі хочеться, скільки бажає твоя земляна душа, скільки влізе в твоє розуміння. Чехи були сама голота. Не багачі ж виїхали з рідного краю. Виїхали ті, яких пхала у світ неласкава доля. Привезли вони хто сто, хто п'ятьдесять карбованців. Зазадаткували землі на Борщівці, на Озірку, в Гільчі, в Урвенній, в Лідаві, в Квасилові, і далі, далі... Цілі села, цілі колонії. Спочатку – як там вдавалось. На Борщівці валили праліс, дерево різали на круглячки і з круглячків складали стіни. Появилися корчунки, попороли цілину плугами з теліжками, появилися коні. Рік, два, п'ять... Подивіться, що там діється тепер. Кожний чех має двадцять, тридцять, п'ятьдесят десятин... Вже зводять муровані хати, вже криють їх бляхою, вже вкопують стовпи під хмельниці...
Федір Балаба не ходив, як от брати Гуци, до чехів на працю. Він мав досить роботи на свойому. Але Федір Балаба так собі частенько в неділю після служби у церкві візьме у руки кривульку і потихеньку межами пішов, пішов через поля до Борщівки. Йому там подобалось... Хм... – крутив він своєю великою головою. – От дивись його... А такий ось тут був ліс... Ліс, як коноплі... І дивись...
Хведорові, мабуть, ті люди подобались. Не говорив він з ними, бо не потрапив. Мали вони якусь дивну мову, але він має очі і може дивитися і бачити. Он там зводиться нова хата... Хіба можна її рівняти до наших хат, думав Федір. Отам виоране і вискороджене поле. Хіба у нас так потраплять вискородити та ще й новину, – думав знов Федір. Дивився і думав, дивився і думав, хитав головою, міркував, сам до себе промовляв словом.
Коли прийшла зима, Федір щось таке видумав, чого і світ не бачив. У свойому таки лішнику отам над копанками, де весною стільки цвіте барвистих квіток і де так виспівують соловейки, Федір почав щось копати. Що він там копає? – питали себе люди. – Скарб чи що? Золото? От який той Федір дивний. Копає мерзлу землю день і другий, і третій. Копає і копає, і що ж він там викопує? Нічого. Зовсім нічого, тільки звичайний пісок з дрібненькими мушлями і звичайний ніздроватий камінь-вапняк, дуже хрустний і м'який, як притки засушеного білого хліба. Що можна робити з такого каміню? І прийде йому в голову отаке. Як довго світ-світом, а земля – землею... Як довго на цій землі стоїть Дермань, ніхто такого не бачив, щоб простий селянин з власного бажання без примусу гайдука і приказу врядника копав землю і викопував з неї що? Звичайний камінь... Звичайнісінький ніздроватий камінь...
А ось, як бачите, найшовся такий дивак. Це Федір Семенюк-Балаба. Він собі помаленьку порпається в піску рискалем та келипом, та ломом. Виймає з піску камінь за камінем і складає тут же побіч у стосик. День у день там порпається і як минула зима, то у нього там стояло кілька стосів того непотрібного каміню. Кілька гарних, прямокутних стосів, виміряних сажнями. І вже тієї самої весни, як тільки обсіялись поля, Федір десь вискіпав мулярів і почав мурувати з каміню хліва... Доброго, міцного, з грубими мурами... Коли його питали, нащо він таке ото вичворяє, він спокійно відповідав:
– У мене вовки вже стільки виносили, що я міг би два таких хліви збудувати...
Що проти такого скажеш? Порядні господарі розводять руками... Дивно якось воно...
Але коли б Федір на цьому ще зупинився. Ну, скажемо, задумав чоловік конче переселити свої вівці у мурований хлів і зробив по-своєму. Але він на цьому не зупинився. Він, подивіться, що робить. Він не вдовольняється тими своїми чотирма з половиною десятинами. Він ще засіває у сусідів на спілку. Хто і де таке чув чи бачив. Всі його сусіди на цьому кутку і там за ровом нічого такого не роблять. Кожний має той свій ґрунт чи півґрунту і кожний вдовольняється своїм. З мене, мовляв, вистачить. Навіть дехто з Середів, з Самків та навіть отут ближче не засівають цілого свого ґрунту. Як можна стільки зорати, обсіяти, після покосити, пожати? Навіть батько братів Гуців не раз і не два лишав кілька десятин свого ґрунту необробленим. Так і лежало облогом, навіть ніхто не пас, бо пасовиська і в Бущенщині, і в Осовці, і на Тимошивщині досить. Паші досить, аби було що пасти.
І що робить Федір? Він помітив, у кого необроблена земля, пішов до того, до другого.
– Знаєш що, Несторе, у тебе он там на Плоскій поле вакує...
– Та воно, коли правду сказати, – чухається Нестор...
– Знаєш... Якось так випало... Віл, знаєш, почав кульгати... І так зісталося неораним...
– Так от, ніби я про це хочу сказати... Я тобі виорю... І засію... Мої воли здорові... А у тебе все одно лежить даром... За поле дістанеш половину збору...
Нестор радіє, що Федір такий знайшовся. Добре, ще й могорича поставить...
– Но. Ти, Несторе, знаєш, що я хорію на горло... Горілки не вживаю...
І так ось обходив Федір перед Великоднем кількох сусідів. Вийшло у нього на це літо не чотири з половиною десятини, а два рази стільки. Обсіяв би і більше, але сили людські обмежені, а наняти не завжди чоловік може. І так звідки у нього стільки тієї "охоти". І ніч, і день, і... Завжди бачать його в роботі. Все в землі та в землі, як той кріт, копається. То він на Тимошивщині хмиз з поля викорчовує, рівняє водомої, загачує рови, щоб вода далі не розмивала... І все то на чужому, не на свойому, на панському. Його поле рівне, як долоня, але він і чуже рівняє. Як бачить якийсь пень – взяв і викинув його. Як стоїть якийсь кущ соснини, також взяв його підкопав, вивернув, зібгав на купу і запалив. Що він з тим думає робити? Ті дві десятині на Тимошівщині, він так само орендував, як і брати Гуци. Орендував у княгині Андрейової, щось там платив. Але за два роки оренди він раптом ті десятини купив. І де він узяв ті гроші? Як вірити бабським пліткам, що ото біля криниці гуторять, то він ніби викопав дійсно у каміні якийсь скарб. Кажуть, горщик з червінцями викопав, а тому і купує поле.
Брати Гуци побачили, що Федір таке встругнув і собі давай таке робити. І вони пнуться. Що ж... Воно, як сказати правду, жива людина про живе думає. Треба не тільки на сьогодні, а й на завтра і на післязавтра...
Федір не вдовольнився тими двома десятинами. Він купив ще щось там. А потім ще. У нього за пару років вийшло не чотири з половиною десятини, а вісім. Він вже навіть одної весни пішов до Нестора і сказав:
– Знаєш, Несторе, може б ти ті десятини свої сам обробив. Я вже не можу... Свою маю...
Нестор обіцяв, що заоре сам. Поле вироблене і добре поле, і пшениця на ньому росте. Але Несторові і на цю весну щось перешкодило виорати ті десятини. Багато має дітей, нужда, воли продав, зимою, бачте, не хватило хліба. Отаке... Що робити?
Зате Федір не може поскаржитись, що багато має дітей. Не благословив його Бог нащадками. А хотів би, щоб робочі руки були. Дитина – це, на його думку, підпора на старості, робітник, прибуток. Але що подіяти. У нього всього-на-всього один син і одна дочка. Дочка старша і не дійшла до сімнадцятого року, як заміж вихватили. Нічого собі видалась. Вродлива, з великими каштанними очима, просторікувата і метка. Її посватав, якщо знаєте, отой Василь Кондратів, що у нього торік перед другою Пречистою хата згоріла.
Сусіди не радили за такого голяка дочку віддавати, але Федір нікого ради не питав. Він тільки спитав свою Марту:
– Хочеш за нього йти?
Вона пом'ялась трохи і підтакнула.
– Здається, що з нього може бути господар, – добавив ще Федір і справив дочці весілля. На дивовижу для всіх, він дав дочці не тільки два кожухи, скриню з сорочками та полотном і корову, але він дав дочці ще й дві десятини поля. Це в Дермані новина. Ніхто до цього часу за дочками поля не роздавав. Це вже Федір заводить якісь нові порядки. Всіх то дивує...
І залишився у нього дома тільки один син. Три душі: Федір, його стара Домаха і син Конон. Домаха не могла впоратись з цілим господарством, тому у них появилася наймичка. Це була їх перша наймичка. Вона прийшла з панської частини Дерманя, дочка рибалки Юзька Ганна. Без наймички не можна було обійтися. Зимою ще так-сяк, але прийде літо, прийдуть жнива і не можна скрізь поспіти. Особливо, коли Федір, поставивши хліва, задумав ставити також хату. Стара дерев'яна хата була також ще не згірша, але йому, бач, заманулося мати муровану. Дерев'яна йому, бач, не вистарчає. То йому показалися малі вікна, то десь там попідгнивали підвали, то знов ніби вона одним боком вгрузла в землю. Де то видано, щоб на такі вади звертати увагу. У кого, скажіть, на цілий Дермань більші вікна чи краща хата, але всі вдоволені... Це тільки Федір бозна-що задумав. Йому закортіло мати хату муровану та ще й з каміню. Він бачив таку десь там "на чехах", а для нього чехи це образ. Він на них молиться, не може нахвалитися, які то вони господарі.
Трохи мав старий Федір клопоту зо своїм сином Кононом. Хлопчисько зовсім ніби не вдався у батька. Батько мовчазний, тихий, повільний, а той видався – мов живе срібло. Вже малим нікому не давав пройти дорогою. Ні старий, ні малий не міг пройти біля нього, щоб його не зачепив, не кинув грудкою землі, не передражнив. Діти на кутку часто від нього плакали, а жінки бігали за ним з налигачем чи пучком кропиви і на цілий куток верещали:
– А щоб тобі, Господоньку дай, руки повкорочувало! Щоб тобі пам'ять відняло! Щоб тебе завело на банту!..
Чоловіки приходили до Федора:
– То, чуєте, ваш малий таке ото виробляє, що де воно й видано! Мойому малому голову розкроїв!
Федор мовчить.