Вигляд у нього був такий, що Юліан не міг стриматися від сліз. Той теж плакав. Юліанові здалося, що він на когось схожий. Потім він скрикнув. То був його батько. Він залишив думку про самогубство.
Несучи з собою вагу своїх спогадів, він блукав по світу. Він дійшов до одної річки, яку було небезпечно переходити через те, що дуже бурхлива вона була, і через те, що на берегах слалося глибоке болото. Давно вже ніхто не зважувався перевозитись тут. Старий човен застряг в очеретах. Юліан обдивився його і побачив на йому два весла. Тут він подумав, що міг би служити людям. Він став гатити греблю до річки; здирав нігті, повертаючи велике каміння та несучи його, падав в болото, кілька разів трохи не загинув у ньому.
Потім він полагодив човен, зробив курінь з глини та дерева.
Про перевіз дізналися, і подорожні почали приходити. Вони кликали Юліана з другого берега, махаючи прапорами. Юліан швидко ускочив у свій човен. Він був дуже важкий; туди наклали багато речей і ваги, не згадуючи вже про коней, що ржали від жаху та ще більш робили завади. Він нічого не прохав за свою працю. Дехто дав йому рештки провіанту, що вони витягли з своїх торбин, або стару одежу, яку вже не хотіли самі носити. Сердиті лаялись. Юліан лагідно вмовляв їх, вони відповідали клятьбою. Він вдовольнився тим, що благословляв їх.
Маленький стіл, ослінчик, ліжко з сухого листу, три глиняних посудини — се все, що він мав у своєму помешканні. Дві дірки були замість вікон. З одного боку без краю тяглася безплодна рівнина, на якій то там, то тут були бліді ставки. З другого велика річка несла свої зеленасті хвилі.
Весною вогка земля душила гнилим. Потім поривний вітер підіймав і крутив куряву; вона лягала на все, каламутила воду і тріщала на зубах. Пізніше налетіли цілі хмари комарів, гули та кусали день і ніч без упину. Потім прийшли великі морози, котрі все робили твердим, мов камінь, і від них страшенно хотілось попоїсти м'яса.
Пройшло кілька місяців, в які Юліан не бачив нікого. Іноді він заплющував очі, намагаючись вернутися думкою в часи своєї молодості. Він бачив замковий двір з собаками на рундуці, з слугами у збройовні.
В альтанці, повитій виноградом, юнак з русявим волоссям, а біля нього старий пан у хутрі і пані у великому ченці. Нараз він бачив замість їх два трупи.
Він кидався ниць на ліжко і казав, плачучи:
— Бідний батько! Бідна мати! Бідна мати!
Він або тратив свідомість, або примари стояли перед його очима.
* * *
Одної ночі, коли він спав, йому здалося, що хтось його кличе. Він прислухався, але чув тільки гомін хвиль.
Але той самий голос знов покликав:
— Юліане!
Голос йшов з другого берега, се було чудно, зважаючи, що річка була дуже широка.
Третій раз почулось:
— Юліане!
Сей дужий голос походив на церковний дзвін.
Юліан засвітив свій ліхтар і вийшов з куреня. Негода лютувала вночі. Темрява була велика, тільки іноді біліли хвилі, що аж кипіли.
Після хвилини вагання Юліан відв'язав човна. Хвилі відразу заспокоїлись. Човен рушив і доїхав до другого берега, де ждав якийсь чоловік.
Він був загорнений в подраний плащ, обличчя його походило на гіпсову маску, а очі були червоні, як вуголь.
Наблизивши до нього свій ліхтар, Юліан побачив, що якась гидка болячка покривала його. Проте чоловік здавався величним, мов цар.
Коли він увійшов у човен і той під його вагою глибоко увійшов у воду та здригнувся, Юліан взявся за весла.
Кожний раз, як він пускав весла у воду, хвилі підіймали човен. Вода чорніша від чорнила люто бігла з обох боків. Вона підіймала гори, робила безодні, а човен то кидало на верхи хвиль, то спускало в глибину, де він крутився від пориву вітру.
Юліан нахилився вперед, розправив руки і, упершись ногами, напружив усі сили. Град різав його руки, дощ заливав за комір, вітер захоплював дух. Юліан зупинився. Тоді човен кудись понесло.
Але, розуміючи свою відповідальність і довг, він знову взявся за весла, і їх удари стали краяти, шум негоди.
Маленький ліхтарик світився перед ним. Птахи, пролітаючи, іноді затемняли його. Але завсігди Юліан бачив очі прокаженого, котрий стояв непорушний, мов колона.
Це тяглося довго. Дуже довго.
Коли вони були в курені, Юліан зачинив двері. Чоловік сів на ослінчику. Плащ, що як саван покривав ного, упав тепер. Його груди, плечі та сухі руки були всі в болячках. Він був сухий, як кістяк, замість носа у його була дірка, з його рота йшло густе, як туман, дихання і було неможливо смердюче.
— Я хочу їсти, — сказав він.
Юліан дав йому все, що мав, — шматок старого сала і сухарів з чорного хліба.
Коли він те все з'їв, стіл, миска, держало, ножі — все покрилось плямами, які були на його тілі.
Потім він сказав:
— Я хочу пити.
Юліан пішов узяти свого кухля, і коли він його брав, він почув аромат, що йшов з нього. Там було вино. От знахідка! Але прокажений простяг руку і випив одним духом вино.
Тоді він сказав:
— Мені холодно.
Юліан запалив в'язку хмизу посеред хати.
Прокажений підійшов туди погрітися. Він присів на п'яти і увесь трусився. Його очі більш вже не блищали, з ран точився гній.
Майже нечутним голосом хворий прошепотів:
— Положи мене в ліжко.
Юліан поміг йому лягти і покрив його вітрилом свого човна.
Хворий стогнав. Між його губами видно було зуби, важке дихання з харчанням виривалося з його грудей, живіт западав при кожнім подиху.
Потім він заплющив очі.
— Наче крига у моїх кістках! Іди до мене!
Юліан підняв полотно і ліг на сухе листя біля самого хворого.
Той повернув голову.
— Роздягнись, щоб я нагрівся біля твого тіла.
Юліан скинув свою одежу і голий, як мати родила, ліг знову на ліжко. Хворий торкав його своїм тілом холодним, як гадюка, і скарубким, мов пила.
Юліан намагався підбадьорити хворого, той, важко дихаючи, відповідав:
— Ох, я вмираю! Притулися до мене, грій мене! Та не руками, ні! Всім тілом!
Юліан ліг на нього уста проти уст, груди проти грудей.
Тоді прокажений його стиснув. Відразу його очі засяяли, мов зорі, а волосся стало наче сяйво, подих його уст повіяв, наче пахощі троянд. Хмара ладанового диму піднялася від огнища, хвилі заспівали. Надлюдська радість та безкрайня втіха обхопила душу Юліана, і він став тратити свідомість,
Той, чиї руки стискали його, все більшав і більшав, торкаючись головою і ногами напротилежних стін куреня. Покрівля зникла, небо розгорнулося, Юліан піднявся в блакитний простір разом з Господом Ісусом Христом, що ніс його на небо.
* * *
Оце історія святого Юліана Милосердного, приблизно така, якою її зобразили на церковному вікні у моєму містечку.
[1] Лилик — кажан.
Джерело: Кибальчич H. К. Спогади кота Сивка: Казки та оповідання.— К.: Веселка, 1993.