Одначе, хоч писав він по-московському, найліпші його речі тематикою — українські. Деякі фрагменти його "Блудного сина" чи "Білої Панни", чи нордицька легенда "Бідна Едда" — були незвичайно гарні й вельми надавалися до читання вголос. Що ж я пообіцяв увечері познайомити нашу авдиторію з цими речами, то по обіді непомітно витратився з дому й опинився у Петі, де в його безлюднім садку міг спокійно приправити заповіджену лектуру. Та ж на досаду прийшов не вчас; у Петі були якісь невідомі мені його знайомі. Я не затримавсь, а пішов до млинів, що стояли в полі, за цариною села. Там сів у затінку під великим вітряком і заглибивсь у читання.
Та за якийсь час зірвався несподіваний вітер. Мабуть у вітряка був кепсько загальмований вал, або закрутка попустила, бо ж млин без мірошника ні з того, ні з цього махнув своїми велетенськими лапами та й пішов за вітром. Враз вилетіла мені з рук моя книжка, а я почав підноситись на крилі, як на ярмарковій каруселі. Тільки ж крило якимсь гаком вхопило мене ззаду за шкіряний пас, і було моїм щастям, що пряжка пасу не була розрахована на такі випадки. То ж я піднісся на якісь два метри — і на тім скінчилась моя авіація: пряжка не витримала і я потерпів щасливу аварію. При падінні, щоправда, друге крило таки мене нагнало й трохи погладило своїм ріжком по спині, але за те заплатили тільки моя блуза та сорочка, шкура ж на спині не потерпіла.
Пошматований упав я на всі чотири й здивовано дивився на край ворожого мені крила, що тепер із флегматичним рипом уже піднеслось до своєї кульмінації, найменш метрів 8–10 над землею. Якби був витримав мій пас, то я мав би бути офірою "нещасливого випадку", бо ж річ видима, впасти з височини бодай і восьми метрів — не обійшлося б без ґрунтовного ефекту. Та ж так не сталось. Одначе мої авіатичні вправи на цім ще не скінчились, хоча лаври Ікара не спокутували мене ні тоді, ні потім.
***
Із приводу храмового свята, що збіглося з днем іменин мого тата, відбувся превеликий фестин. На нього прибули колеги мої та моїх кровних із кількох диканських околиць. Веселощам не було кінця. Грали в свинки, в клюка, в скраклі, робили перегони на велосипедах, пародували джигітовку на конях, танцювали, бігали "в горілого дуба", впорядили феєрверк. А по вечері гуртом проводили мого тата до його житла. На повороті зайшли на церковний цвинтар. На Полтавщині цвинтарем звуть не кладовище, а лише те подвір'я, звичайно обнесене огорожею, що на нім стоїть церква.
Старовинна, мурована в кучерявім бароко Троїцька церква була височенна. Свіжою, щойно покладеною біллю вона чітко вимальовувалась на темно-синім, зорянім небі. При ній — чимала заввишки дзвіниця. Хоч при дзвіниці стояли шаплики з вапном, забруднені шеритвасами відра та валялось чимало риштування, ніхто не побоявся замазатись, і ми вибігли на дзвіницю. З верхнього вікна, де висіли дзвони, аж до землі звисав міцний мотуз.
— Панове! Хто спуститься додолу по мотузу? — запитався один із хлопців.
Ми всі подивились у чорну глибінь, спробували мотуз, але охочого не знайшлось: таки небезпека була надто очевидна.
— Дивно, що нема охотника до сильніших переживань. Невже ж ані ти, Василю, не спробуєш?
Це сказав Кость, що сьогодні аж надто виразно крутився біля "моєї" Лідочки.
— Якби "дехто" схотів, напевне він би спустився, — вщипнула мою амбіцію з другого боку Женя, Лідина конкурентка.
— Хіба що на вашу честь, дорога Женечко! — галантно відповів я й узявся за мотуз.
Але схвильована Ліда вхопила мене за руку:
— Не варто! — промовила з робленим спокоєм.— Ходімо вже, панове, додому: пізно, а тета на нас чекає.
— Ха-ха! Злякалась наша Лідочка, — сміялася Женя.— Та ж хіба ти не знаєш його м'язів?
— І щастя? — додав єхидно Кость, мовляв: — "Нате й мою мазничку на дьоготь!.."
— Колю, Володю, Якове, — просив я, — побіжіть додолу: на випадок, що зірвусь — підхопите мене. Але ж: дурниця — з маком паляниця!
І, хоч усі дівчата й частина хлопців мене відмовляли, я розкуражився, як правдивий "аркадіюс ювентус"[19], вискочив на лутки люнети, вхопився за товстий канат і повис над темною безоднею. Побачив великі, як море, і зелені, як море глибокі очі моєї Цинтії і, повний радощами, що мій шлях у темряву освітлюють ті чарівні очі, почав швидко переміщувати руку за рукою. Та ж вага мого тіла аж надто тягла мене додолу, руки сковзались по гладкій линві, що не була долі ув'язана й гойдалась на всі боки, тим сильно обтяжуючи моє завдання. Нараз руки шморгнулись і враз запарились долоні. Неймовірно запекло, бо шкура з них враз посходила. А я ж був не більш, як на півдорозі. Тобто додолу лишалось найменше яких сім-вісім метрів. Та ж я чув, що вмліваю. Ще мить: я розгойдався на мотузі й розтулив руки…
Я гадав, що впав на корону дерева й свідомо вхопив ув обійми галузини. Прислухався: гострого болю не почувалось ніде, крім у долонях. Ноги, руки рухались, ані в крижах, ані в ребрах болісті не було. Та вже мене витягнули в світ мої товариші, бо впав я не на живе дерево, а на купу зрубаних дерев, що надто тісно стояли були під дзвіницею й були мулярами порубані. Дома ми побачили, що в кількох місцях я мав пошкрябане обличчя та трохи порвану одежу. Женя, побачивши мої закривавлені руки, розплакалась. Ліда сказала, що вона має завтра від'їхати додому, в Полтаву…
А я за свій кураж цього разу заплатив досить дорого. На лівій долоні утворилась флегмона. Перейшло в затруєння крові. Не то що на хотілося "з маком паляниці", але — "нема смаку й до часнику"! Тоді ще в Диканьці лікаря не було, але був досвідчений фельдчер. Без жодних наркозів звичайними ножицями він розпоров мені руку. Сказано бо: "Терпи, тіло: маєш, що хотіло". Перетерпів я тяжкі муки. Та ж мав і велику нагороду. Другого дня по тій події від'їхала Женя, а Ліда лишилась аж до кінця ферій. Виявляла до мене велике співчуття й милосердя, а коли якось нам пощастило лишитись тільки вдвох і без свідків піти на прогулянку, — палко мене поцілувала. Щоправда, на мою велику тугу, був то її перший і останній поцілунок.
Ліда й усі, хто мусів до школи, від'їхали наприкінці серпня, мені ж, з огляду на мою неміч, продовжено ферії на два тижні.
***
Вперше я побачив Диканську осінь.
За тих часів моє любе село, що його поважав я за рідне, було майже зі всіх боків оточене, щоправда невеликими, але ж гарними, кучерявими лісами. Все я їх бачив або вкритими темною зеленню влітку, чи з нависами снігу й іскристою намороззю на Різдвяних святах та чорні й досить непривітні на святах великодніх. Але тепер, коли Диканьку оточували широкі золоті, брунатні й срібні пояси лісів, коли повітря було напоєне медом, спокоєм-задоволенням, коли виснажена врожаєм благословенна земля відпочивала на повні свої чорні груди, а на стернях і межниках лежали ще товстющі, ліниві перепели, аж Самзнай міг їх брати зубами без мого вистрілу, коли ввечері — після цілоденного блукання полями — було так приємно сісти за книжку в тепло натопленій соломою хаті, — моє серце кричало дужче, як перед тим кричала моя порізана рука. Минав день за днем, денно я посилав Ліді на умовлену адресу палкого листа, як Сірано де Бержерак своїй Роксані, денно бігав за два кілометри на пошту, діставав газети й різну кореспонденцію, але того, чого так жагуче потребував — не було. Ліда не писала. Тільки в перші два дні по її від'їзді прийшли від неї листи, а далі — неначе вона від'їхала в Австралію.
Краса осені для мене померкла. Увечері я мало розумів з тих книг, що тримав їх перед своїми очима. Числив журбою дні й години. Ні в полях, ані в лісах не знаходив собі спокою, а — головне — відповіді на питання: що ж, власне, сталось? Може тяжко занедужала? Може необережно десь згубила мій лист і він потрапив на очі її тата? Може їй "підложила якусь свиню" Женя? І щодня народжувались у моїй голові сотки нових чорних питань, що кружили в мозку, як он кружить уже галич понад бронзовою щіткою пшеничної стерні. Але довідатись не було можна: нізащо не хотів я прозрадити не так свою, як у першу чергу, Лідоччину таємницю. Треба було ще терпеливо витримати яких п'ять днів, а там…
***
Але ж і протягом тих п'ятьох днів моя смерть ще раз нагадала про себе.
Рука вже майже цілком загоїлась. У всякім разі можна було зовсім певно тримати рушницю-туркиню. Я клав до ловецької торби їжу, оперезувався чересом із патронами, свистів на псів та зникав на цілі дні, щоб блукати в позолочених лісах, по стернях та поміж вируділими очеретами, що шелестіли мені сумної пісеньки про зраду коханої, повторюючи за Проперцієм:[20]
"…На всякі немочі людські є ліки,
На рани ж від кохання й досі не залишилось нічого!.."
Так, не було нічого, крім одного: терпіти! І кому яка користь із того терпіння, що так гойно культивується на нашій планеті? Що додасться до плюсів життя на ній хоча б із того, що от і я, щойно потерпівши дикі муки фізичні, тепер терплю ще гірші духові?.. А може вони на те, щоб людина мала хвильку подумати про мету свого життя, чого за перманентними радощами не помічає? Може через терпіння в цьому світі, що сам є самим контрастом, потім ще дужче опоюватимешся радістю…
Та ж і філософія була безсила допомогти, особливо в цій порі, коли до обіду — ще літо, а пополудні — вже осінь, і коли взагалі сумно на світі самотньому творові. Тож із кожним новим днем моя розпука доростала, як говорив отець Гермоген, до "сапогея",[21] я вже не міг більше зносити самітності й запрошував на влови ближчих мені селянських хлопців.
У переддень мого від'їзду до Полтави, зайшли ми дуже далеко по течії Говтви. І дарма, що не взяли з собою собак, полювання було дуже щасливе. Саме тому ми довго затримались на перелеті. Коли ж, навантажені качками й маючи на плечах два тяжких зайці, вже затемна вирушили додому, враз огорнула нас сліпа осіння ніч. Осліпла ж вона, бо почало мрячити. Ще трохи — і дрібна мжичка потроху перетворилась на докучний осінній дощ. За півкроку поперед нас посувалась чорна, важка запона, що з кожним нашим спотиканням на розмоклих межниках ще більше чорніла від наших нарікань. За годину ходи навмання ми переконались, що не лише збилися з пильної доріжки, але ж і взагалі втратили орієнтацію. Я вже давніше знав, що, коли людина зблудить, то все завертає праворуч, бо майже в усіх людей права нога — трохи коротша за ліву.