Поспішать до старості у бран?
А з тамтого берега гукала
Старість. Каже: "Доню —— це ж талан".
Придивилась.. Та земля безплідна
Не пустила жодного назад.
Озирнулась... Тут, допоки видно,
Світ цвіте, мов Гефсіманський сад.
Розумію неможливість чуда.
Та дозволь між прохолодних туй
Я побуду, я іще побуду,
Доле, хоч хвилину подаруй.
Той дім, обвитий виноградом,
Нам посміхнувся тихо й радо,
Сховав у листі пурпуровім,
Просив мовчать, ловив на слові.
Осінній протяг на веранді
Гуляв, неначе на шапанді.
На столику роман відкрито
Про Майстра і про Маргариту.
Нам добре, але слід чекати
На суд грядущий, на Пілата.
Ти посміхаєшся: "Облуда!
Не буде суду, буде чудо!"
Ніч, кавник з носиком відбитим
І книга "Майстер й Маргарита".
Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро.
Між нами ніч, неначе вража рать.
Любить мене, бажать, але не мать.
За ту сльозу, що на сніги упала,
І пропекла, і розтопила сніг.
За те стебло, що з снігу проростало
І замерзало біля наших ніг.
За ту зорю на чорнім небосхилі,
Що нам світила у різдвяну ніч.
За ті слова, за ті слова безсилі:
"Поклич мене, і я прийду, поклич".
За ту жебрацьку, ту жорстку дорогу,
Де кожен лиша в душі тавро,
Що від твого і до мого порога
І від мого порога до твого.
Ну що між нами? Ти мовчиш похмуро.
Між нами ніч, неначе вража рать.
Це я тобі наврочила тортури
Любить мене, бажать, але не мать.
Хто все життя годив своїй потребі,
Хто на землі жив, мов на сьомім небі,
Хто вмів сміятись, як ніхто на світі,
Ні разу не забив коліна й лікті,
Хто народивсь улюбленцем фортуни,
Орфеєм, що торка чарівні струни,
Гераклом, назавжди непереможним,
Безумно ризикуючим, спроможним
На будь-яке шаленство чи на втіху,
Сказав мені безпомінчо і тихо:
"Прислухайся: в природі безголосся.
Це —— осінь, люла". Так, це, любий, осінь.
Прогулянки повільні вздовж ріки,
О наші з вами тихі променади!
Ви кажете, що голубі наяди
Оберігають води й береги.
Я вірю в міфи, вірю, що вода
До мене буде доброю і Лари
Мій дім врятують від лихого чару,
Тож обмине нас кривда і біда,
А може, треба так, мов ця ріка,
І поглядать на час ледь0ледь, поволі,
Немов мудрець, що сенс життя шука.
Ми зупинились, а ріка тече,
Аж гору срібла хвиля негортає.
Вона не знає, ще не знає, ще
Своєї долі й майбутня не знає.
"Ви читали Фелліні? Він сни
Розшифровує, ніби кросворд".
За вікном білий кущ бузини,
За кущем видно сад і город.
"Виявляється, сон —— це прасуть
Наших душ і майбутнього код".
За вікном дикі стебла ростуть,
Кропива, лепеха і осот.
"Ну, якщо особисто, то я
В сни не вірю".--"О, ні, не скажи...
Це, звичайно, занадто —— прасуть.
Може, просто —— втома душі".
Я вдивляюсь у сад і город,
Дослухаю розмову здаля.
Кропива, лепеха і осот...
Від дощів розімліла земля.
Мені назустріч дерево ішло.
Воно було старе і вузлувате.
Сад це стояв у пурпурових шатах,
Немов жар-птиця розпростер крило
Над світом, та тьмяніла ув очах
Сльоза прощання чи звичайний страх,
Що це блаженство, цей краси екстаз
Назавтра зникне блискавично, враз.
І дерево, угледівши мене
І розпізнавши суть мою і вдачу,
Промовило: "Голубко, будь терпляча.
Краса мине, і молодість мине,
І тільки те залишиться повік,
Що у душі плекає чоловік.
І тільки те не вхопить смертна мить,
Що у душі для іншого горить".
О таємниця хліба і вина,
О вивершеність літа таємнича!
Цю чашу випиваємо до дна
І наливаєм келих рівно тричі.
Даваймо, друже, пом'янемо тих,
Що відійшли у вічності тумани.
Їх зоряні, печальні каравани
Пливуть над світом, над життям живих.
Тепер —— за нашу землю, за святе
Її терпіння, за коріння наше,
За все живе, що нині в ній росте,
За все, що буде, підіймаймо чашу.
Останню чару вип'єм за любов.
На цій землі —— то найдивніше диво!
Даваймо вип'єм за любов щасливу —-
Це донор людства, рятівнича кров!
Властивість розуму, а мо',
Душі потреба:
Дивитись у старе трюмо
І бачить небо.
Так, ніби не лишилось скла--
Натомість простір,
І там, у просторі, земля,
Незнаний острів.
Я у трюмо, мов у вікно,
Бува, шугаю.
Так водолаз пірна на дно,
Скарби шукає.
І простягає із води
Не діадему,
А копійчину за труди,
Лиш півдіргема.
Вдивляючись й ніби впізнаю
Це тепле море.
Я вже бувала в цім краю,
Блукала в горах.
Міста південні і порти.
Ліси й печери...
Це справді еллінські вітри
Чи вірш Гомерів?
Так і не вирішили вчора:
Скажімо, під крилом сім'ї
Гординя ліпше чи покора,
Борня чи зморшки на чолі?
Дама в тюрбані, мов шахиня, спитала: —-
Що таке гординя?
Людське достоїнство, відвага,
А може —— це самоповага?
Їй відповів спокійно муж: —-
Кохана, тему цю не руш.--
Вона замовкла, очі долу,
Для непокірних —— справжня школа.
Тоді озвалась дама в синім.
Вона сказала, що гординя —-
Це порятунок і фортеця
Від злого язика і серця.
Поет, максималіст у всьому,
Прогнавши геть ліричну втому,
Промовив, ні, скоріш прорік
(Талановитий чоловік):
-— Я гордість визнаю! Людині
Пасує гордість —— не гординя.--
Його жона всміхнулась мило
І біль в зіницях затаїла.
Ще довго ми дискутували,
І посміхались, і сварились,
Неначе в лісі заблукали,
Мов у дитинстві забарились.
І ті, що явно вигравали,
Були веселі і зухвалі,
Неначе щось таки втрачали —-
Ледь сумніву а чи печалі.
Ти поглядом до мене линув
Очей бездонних, ніби море.
Я знала, що любов —— безцінна
В короні тихої покори.
Я заздрю художнику: рух олівця —-
І з білого хаосу, ніби крізь шибку,
Проступить овал дорогого лиця,
Озветься мелодія голосом скрипки.
О світла і музики ніжний тандем,
Ця легкість приблизна між духом і тілом.
Модель ми впізнали, але не збагнем,
Чого тут бракує і що тут надміру.
Ця жінка, що в різьбленім кріслі сидить,
Звичайна, як інші, але одночасно
Вона до безумства, до крику прекрасна,
Над нею безсмертя нев'януча віть.
Бракує... Надміру —— неточність у слові.
Це вибух любові, любові, любові.
Підстрижене під бокс, оце мале
(Зеленкою замазані коліна)
Сидить на призьбі і ковта малину,--
Яке воно кумедне і худе.
Це я. Мені минуло рівно п'ять,
Я вже читаю по складах букварик,
Дрібна і довгоноса, мов комарик,
Люблю найбільше в світі малювать.
Мені купили голубий альбом
Бабуся в автолавці на базарі,
І я перемальовую букварик
За величезним, ніби слон, столом.
Як дивно нині цей альбом гортать —-
Зелені кози, голубі телята.
Два олівці —— все, чим була багата
Та автолавка. Але як горять
Ці води лазурові, дощ і сніг
І як дуби смарагдові привітно
Всміхаються і простягають віти.
Двадцятий вік. П'ятидесятий рік.
Дитя, ясне і тихе, мов трава,
Мугиче пісеньку сумну і тиху.
Ще все попереду —— печаль і втіха,
Життя складе до пісеньки слова.
Вікно виходило у двір,
подібний на криницю,
На дні якої грав у тир
народ наш блідолиций.
Наш ватажок —— Гемоглобін,
вже був гомеопатом.
Його рецепт: "Рубай паслін,
в нім користі багато".
Він голод знав, тому казав:
"Щавель, кульбаба, м'ята —-
То найсмачніші серед страв.
В них користі багато".
І ми малі, немов кролі,
зелене зілля гризли.
На дні криниці, на землі,
яку батьки наші пройшли
До Одеру і Вісли.
Я зазирну в своє вікно:
пенал на підвіконні,
І саморобне доміно,
і квітка у вазоні.
Залізне ліжко, гардероб,
в куточку —— етажерка,
На ній копилка, з мушлів грот
і голубе люстерко.
Тут дівчинка жила колись,
замріяна, мов сонях.
Вона любила падолист
і яблука червоні.
І берегла один секрет,
що над усі секрети:
Щодня крутила фуете,
бо марила балетом.
Усе минуло назавжди,
та раптом голос кличе
В той двір, де шелестять дуби
про суще і про вічне.
Ми повертались прохолодним сквером,
Про існування котрого забули.
О, це було ще до навої ери,
Те, що ми нині назвемо —— минуле.
Здавалося, мене впізнали липи,
Злотавий сніг нам голови осипав,
Мене впізнали ці кущі жасмину,
В мені признали підлітка, дитину.
Поглянула на друга і зітхнула:
"Скажи мені, а що таке минуле?"
Він був похмурий, ніби Колізей,
Тож відповів: "Минуле —— це музей".
Ну що ж, тоді рушаємор в музей.
Заходьте, прошу, ось де перша зала.
"Дитинство" —— нас табличка сповіщала
Всі експонати —— із життя дітей.
Погляньте —— ось бордовий капюшон.
Цей виріб з плюшу куплено у Львові.
Цей капюшон, що має колір крові,
Цінуйте, мов з рубіну кабошон.
А ось в кутку блідо-рожевий пупс,
Немов амур із фрески Сальвіатті.
Шедевром сорокових, в жовтім платті,
Цю іграшку назвати не боюсь.
Цей велетенський шкіряний диван,
Мов капище язичницького храму.
У сни мої тут прочинялась брама,
В солодкі сни феєрій і оман.
Скакалка, м'яч і голуба слюда —-
Здавалось би, прості і звичні речі,
Але їм час позолотив уста,
Ліг золотом на голови і плечі.
Реліквії безцінні. Час іде,
Усе в природі проминальність знає,
Пил зоряний музей речей вкриває,
І вічність щулить око золоте.
Душею розкошуєм у минулім.
Там все до болю рідне й дороге,
Чуття не загрузають у намулі
Образ і чвар. Воістину легке
Оте крило паломництво і вертань...
Та знов жага дерзань і починань!
Ця гра моя. Знервовано партнер
Зав'язує шнурівку на кросовках
І погляда спідлоба у мій бік.
Цей, в окулярах, славний чоловік
Програть не хоче. Він хустинку з шовку
Виймає із кишені і чоло
Ледь-ледь торка —— було чи не було...
Ну що ж, зіграєм, друже, мов колись,
Коли у дружбі й вірності клялись,
Коли ми ще були сентиментальні.
А корти наші звались привокзальні,
Мов горобці, стрибали між калюж,
Єдиний статок мали —— ніжність душ.
Ми нині в білім, ні, у сніжно-білім.
Це так ефектно на засмаглім тілі.
Ми ввічливо-люб'язні, толерантні,
А втім, холодні, мов кришталь в серванті
Це. Мов розпад, ерозія душі.
Невже чужі? Невже давно чужі?
Ця гра моя. Я посилаю м'яч,
Я посилаю м'яч і відчуваю,
Що серце дика сила розриває.
Подача-вибух, ні, подача-плач.
Ми —— не чужі. Прощаю, тож пробач.
Все суєта, та суєта минає.
А ніжність душ —— найвища із удач!
Воно ще триває, воно ще триває —-
Прекрасне життя, так подібне до раю.
Прокинутись вранці і в першому слові
Впізнати —— це голос моєї любові.
А потім почути, мов сонце уздріти,
Небесні пташки за стіною —— то діти.
І далі, мов диво ввібрати очима--
То мамина посмішка неповторима.
І, двері розкривши у сніг-завірюху,
Осліпнуть від теплого погляду друга.
Ніколи не знати нудьги і гризоти,
Бо світить священне кострище роботи.
Поглянуть на небо, високе і тихе.
Це мир.