"Це, мабуть, і є Йосип",— подумав Олекса, вибираючи зручнішу позу для спостережень.
Суха гіллячка дряпнула йому щоку, й він мимохіть смикнувся і зачепився сорочкою за кущ одцвілого бузку. Вивільга крикнула кішкою, якій наступили на хвіст. Гостроокий хлопець кинув ще один грізний погляд, і Олекса, кивнувши на прощання Жені,— вона жестом запрошувала піднятись на галерею,— подався геть. Мабуть, бідоласі так і не пощастило зосередитись.
Дятел зовсім сховався в дуплі — звідти соталася тоненька, схожа на цигарковий дим хмаринка пороху.
Навшпиньки пройшовши через сад, Олекса зачинив хвіртку з таким відчуттям, ніби збудив сонну дитину.
Дві дівчинки розігналися з пагорба й злетіли над лугом. Старша, у червоному, тримала молодшу, вдягнену в синій сарафан, ніби повітряну кульку, і з захопленням дивилася на її плин у просторі, не помічаючи, що вже і в самої ноги відірвались від землі, а рука черкнулася хмарини. Там, де вони щойно пробігли, залишився слід, темно-зелений серед сріблястих після недавнього дощу полинів.
Тепер Олекса знав, де шукати спуску на луки.
Давно закінчилася коротенька, покручена, схожа на знак запитання вулиця, та вже з годину він ходить, скрізь натикаючись на низенькі парканчики, що стримували городину повінь,— старенькі дошки аж розсідалися під її натиском,— а дорогу йому перетинали таємничі процесії гарбузового пліття, що несли кудись буйні смолоскипи цвіту. Навіть у яру, серед лободиння, берізки та щириці, буяє мак, а з соняхів, що зросли з загублених під час побачень зернят, от-от мають вирватись кулясті блискавки квітів: торкнешся котроїсь ненароком — і впадеш, збитий з ніг зарядом життєвої снаги.
Олекса югнув під кущ бузини й справді намацав ногою стежку: зелень одразу ж змикалася за ним, мов ряска на озерній гладіні. Мокре гілля хльоскало його, лишаючи на одежі темні пасмуги. Ці росяні збризки втілювали у собі настрій червневого погрозового дня.
Грози того літа були дуже дивні. Вони нападали на містечко увечері при птахах, що високо літали перед заходом сонця, а потім умить щезали під розбійницький свист вітру,— стінка дощу, яка на кілька хвилин зависала за вікном, здавалась міражем.
Такої буйної зелені Олекса не пам'ятав...
Йосипом виявився чорнявий молодик, що мав на вигляд років не більше, як двадцять п'ять. Привертала увагу його звичка під час розмови нетерпляче посмикувати кінчиками брів.
— Що це за стан — нірвікальпа самадхі? — спитав його Олекса.
— Це досвід, який ніхто за вас не здобуде. Працюйте над собою. Шукайте, вдосконалюйтесь. Нічого іншого я вам порадити не можу.
— Чи може людина поєднувати духовний пошук з турботами про матеріальні інтереси? Про модний одяг, наприклад?
— Це необхідно. Сучасна людина, хоч яка, живе в суспільстві й мусить рахуватися з його вимогами. Насамперед щодо престижності.
Сам Йосип дуже рахувався: на ньому був коричневий шкіряний піджак, бежеві штани й галстук, старанно підібраний в тон сорочці. Навіть смужечки на шкарпетках становили єдине ціле зі строєм. Тримався дуже впевнено.
— Піп вас іще цікавить? Питайте. Але хутчіш, я поспішаю.
Та Олексі вже розхотілося розпитувати. Це виходило добре з Севою, а між цим франтом і собою відчував психологічний бар'єр. Нарешті, зробивши над собою неабияке зусилля, мовив:
— Я хотів би приєднатися до вас, але...
За рогом пролунав автомобільний сигнал, і брови Йосипа розлетілися ледь не до скронь.
— Подумайте. Зважте свої можливості й духовні потреби. Зопалу на цей шлях краще не ставати, бо сходити з нього дуже небезпечно.
— Чому?
Вдруге просигналила машина і, гукнувши: "До побачення!", Йосип побіг. Йому назустріч виступив гостроокий чоловік, роблячи нетерплячі жести.
З хвіртки видибала Кравець без свого звичного косту— рика і, безжурно всміхнувшись, сказала:
— Ох, Олексочко, це ви, яке везіння! Будь ласка, занесіть Оксані Петрівні ці аркуші — вона їх бралася поправити.
Чомусь було кривдно, як у дитинстві, коли з ним не ділилися дорослими таємницями.
На лавочці біля високого, захованого за неглядним парканом будинку — виднівся тільки дах із незвичним для цих країв високим гребенем — сидів довготелесий хлопець і займався не зовсім доречним, як здавалось Олексі, ділом: ганяв кісточки такена, або ж "дванадцяти", як ще називали цю гру. Він аж губу прикусив від зосередженості, втім, коли Олекса минав його, звів очі:
— Вітаю тебе, Столичний.
Так Олексу колись називали на вулиці... По оксамитових мигдалеподібних очах, по виткому волоссю Олекса впізнав одного з постійних своїх партнерів по іграх. Але ж як вигарнів, бісів син, звідки у нього й взявся цей бездоганний профіль!
Олекса присів поряд, але хлопець знов поринув у своє заняття, час від часу делікатно слинячи палець. Було тихо й безлюдно. Олекса красномовно знизав плечима: мовляв, нащо було вітатися, коли для приятеля не маєш вільної хвилини?
— І де ти, як ти? — спитав нарешті хлопець з мигдалеподібними очима.
— Закінчив цього літа художній інститут. А ти?
— Заклав за плечі два технікуми — автодорожній і ветеринарний.
— Нащо аж два?
— А як — сидіти вдома? Тепер готуюсь вступити до медичного інституту.
Цифри вперто не лягали як треба, й хлопець порозганяв їх легкими й точними ударами пальців, замислюючи нову комбінацію. Олекса не витримав:
— Слухай, невже це тобі й справді аж так цікаво?
— Цікаво. А тобі — ні? Я розумію, зараз у моді кубик Рубика, ним захоплюються і діти, і дорослі, але я віддаю перевагу давнині.
— Ти що, в дитинстві не награвся?
— А ти награвся?
— Принаймі переріс.
— Ага! У тебе інші ігри, еге ж?
То вже ставало цікаво, й Олекса витерпів чергову паузу, доки хлопець робив якісь химерні рухи пальцями.
— А знаєш, чим я від вас різнився? — спитав він нарешті.— Усіх... Подумай.
Думати було марно, хоч скільки Олекса не напружував пам'ять, перські очі не зблискували з натовпу місцевих чемпіонів з гри у футбола, гилки, скраклів чи навіть примітивного штандера. Не було їх і серед відомих збитошників, що заради необмеженої волі ладні були прийняти всі світові покари. Серед потенційних талантів та відмінників, що подавали надії, не було також.
Але любитель такена вже й сам поквапився внести ясність:
— Ви всі прагнули стати дорослими, я ж собі поклав якомога довше затриматись у дитинстві й отроцтві. Бо що мені принесе ота дорослість? Відповідальність, проблеми, розчарування, втому... У тридцять років — дружина, що хоче натуральну шубу й колекцію кришталю, двоє верескливих дітлахів й безсонні ночі перед захистом дисертації. У кращому разі... Єдина втіха — спогади про втрачений рай: дитинство. Та нащо ж його втрачати? Логічно, га?
— Логічно. Тільки... ти не жартуєш?
Хлопець глянув своїми оксамитовими очима й спокійно сказав:
— Ні.
— Але ж ти закінчив технікум і мусиш працювати!
— А куди поспішати? Коли не вийде з інститутом, знов вступатиму до технікуму. Тепер уже медичного.
— Нащо?
— Кажу ж — я хочу на стільки продовжити дитинство, на скільки це мені вдасться. Звичайно, я реаліст і розумію, що це мені урветься, але поки що...
— Ти хочеш паразитувати?
Олекса подумав, що хлопець коли не образиться, то вже ж напевне розрегочеться й звинуватить його у відсутності почуття гумору. Натомість той спокійно згодився:
— Якоюсь мірою це так. Чи ж тільки я? Багато хто живе за рахунок батьківської любові, але тільки я виступаю, так би мовити, з відкритою програмою. У мене ціла філософія на цей предмет, і, коли хочеш, я дам тобі почитати свої роздуми. У їх основі — поетизація дитинства, схилення перед його романтикою і чистотою. Коли-небудь я спробую їх опублікувати — певний, що людству і таке потрібно. Можливо, більше ніж що інше. А чом би й ні? Далеко не всі дорослі ігри йдуть світові на користь. Війна, наприклад...
Хлопець нарешті розташував цифри в належному порядку й полегшено зітхнув.
— Слухай, а як цю філософію сприймають твої батьки?
— Хочеш сказати, матінка? Бо врешті-решт вона робить у сім'ї погоду, хоч батечко грає у мужа та володаря. А що їй — зле? Має слухняного сина: не п'є, не курить, не зловживає залицяннями до дівчат. їй за мене нічого хвилюватися. Не син, а мрія! Вона цілком щаслива. А твоя? Певно ж має якісь проблеми?
— Та має.
— От бачиш. Міркуй сам, хто з нас двох гуманніший... Олекса звівся на рівні.
— Показилися ви тут на філософії! Кожний береться створювати свою. Здається, тільки я не прагну в теоретики. До речі, як тебе звуть? Забув.
— Володимир.
— Бувай, Володику!
"Еге ж. Проблеми...— думав Олекса, нетерпляче ходячи кімнатою.— Проблеми, ще й які!"
Зустріч з колишнім партнером по дитячих іграх нагадала, що три дні, які мати відвела на відвідини батькової могили, закінчились. "День на дорогу туди, день там покрутишся і — назад. Більше тобі робити нічого! А ночувати будеш у готелі, чуєш? Та жінка тобі ніхто!"
Затримка бодай на день — це сльози, погрози піти світ за очі: вона не може нав'язувати свою особу дитині, яка з нею не хоче рахуватися. Коли ж вона затулить вуха на всі його пояснення, то в запалі він неодмінно скаже щось таке, що потім надовго постане між ним і нею: і радий був би забрати назад, та вже не зможе. "Слово не горобець..."
Однак як же важко стримати те слово, коли тебе не хочуть розуміти!
"Синку, не сварися з матір'ю..."
Олекса відкрив шафу й почав повільно складати речі.
Недовідчуте, недомислене, недоосягнуте — все, що він мав знайти в цьому містечку і вже не знайде, боліло, як, кажуть, болить людині ампутована рука. Щось непомітно для нього самого відбувалося з ним протягом цих трьох днів: ще трохи — і він би віднайшов якусь нову внутрішню гармонію, таку потрібну, аби знати, що робити з власним життям далі.
Оксана Петрівна? її не страшно покинути — в неї завжди буде своє життя, і навіть сум її за померлим красивий та врочистий. її любов залишиться з нею... Вона нікого не прагне підкорити своїй волі, їй просто того не треба, бо люди до неї самі йдуть, приваблені внутрішнім світлом і розумом. Він — один із багатьох, хто захоплюється нею, і вона любить його, як свого вірного учня, ця хороша вчителька, що звикла до квітів і пошани.
"Ти лише один з її численних учнів, не більше,— повторив Олекса.— Вона не має відношення до твого життя".
Але це була неправда — просто вона не дозволяла собі любити його більше від інших своїх учнів.