Мик-Мик за нею п'ять днів полював, коли довідався, що є така книжка, п'ятнадцять карбованців заплатив — не зблимнув. Той Спок так написав, наче сам сто разів родив. Мик-Мик тією книжкою Домну Данилівну на смерть замучив: ходив за нею слідом, цитував особливо цікаві місця.
— Слухай сюди... Та ти тільки послухай!
Вичитавши, що на майбутню дитину особливо сприятливо впливає музика, занепокоївся: ні він, ні Домна Данилівна особливою музикальністю не відзначались, вище "Ой ти, Галю..." чи "Шумел камыш..." не підіймалися. Тож купувати балалайку чи гітару, щоб навчатися музиці, — справа безнадійна. А от магнітофон — це вже реально. Включив і слухай собі на здоров'я. Захотілося симфонію — будь ласка, симфонія! Народних пісень — є і пісні. Ну, симфонії щось не дуже часто включали, ледь до кінця дослуховували, так хилило на сон, а от пісні... Пісні — інше діло! І народні, й естрадні: боже ж ти мій, скільки людських голосів сховано в отій стрічці тоненькій! Та ще яких голосів!
— Ти слухай, слухай! — дружині ревниво. — Не бійся, не оглухнеш!
Домна Данилівна терпіла та слухала. І вранці слухала, і ввечері слухала, слухала навіть тоді, коли й спати лягала. Бо він урочисто переносив магнітофон до спальні, приприлаштовував у неї над вухом. Домагався, щоб вона й спала під музику.
І то ж скажіть: привчив! Музика грає, і Домна Данилівна спить.
Збунтувалася, коли він заходився коло дієти.
Домна Данилівна поїсти любила, нівроку. Наминала калорії — не рахувала. Борщ — так глибока тарілка з верхом, ще й отакенний окраєць хліба, часником густо натертий. А то й гора пампушок. Сало — так четвертинка добряча, ще й цибулина з кулак. Рот великий, веселий, зуби мов з побідиту: гальку й ту перемелють, тільки давай! Любо-мило дивитись, як вона їсть. Та й то: робота ж у неї яка! Попомахай цілісінький день, стіни одягаючи в розчин. Поповигинайся. Попокланяйся. Тут тобі й фізкультура, тут тобі й аеробіка, та заодно вже й біг підтюпцем.
— Їх би, пузатих, хоч на місяць до моєї роботи приставити, — казала не раз. — А то трясуть салом, зайвий раз нахилитися бояться.
З Домни Данилівни сала не втопиш: тіло як збите. Нігті поламаєш, а не вщипнеш. І на повну щоку — рум'янці дівочі, свіжим повітрям відсвічують.
Мик-Мик, який увесь вік лише дзьобав, дуже любив дивитись, як Домна Данилівна їсть. А тут як сказився: стало здаватися, що дружина отією кількістю їжі задушить дитину. Утопить в борщеві, ще й салом привалить. Чи оглушить часником чи гірчицею: по півбанки за один раз!
Начитавшись про соки, дієтичні бульйони та каші, сказав Домні Данилівні кінчати з борщами і салом. Взагалі з усією грубою їжею. Віднині він сам буде їй готувати: строго по-науковому.
— Іди ти! — відповіла Домна Данилівна: перед нею стояла сковорода яєчні, на салі засмаженої. — Науковець задрипаний.
— Оце щоб востаннє! — сказав тоді Мик-Мик: Домна Данилівна саме намазувала на хліб гірчицю. — Більше ти в мене яєчню не їстимеш!
— А що ж мені їсти?
— На ніч — кефір!
— Хай вороги мої його п'ють!
Домна Данилівна вже відкусила шмат хліба, підділа яєчню виделкою. Поїла усмак, ще й сковороду хлібом витерла. Закусила тим хлібом.
— А тепер і почаювати не гріх!
Дивився Мик-Мик, як дружина чаює, дивився й страждав: п'яту чашку кінча! Скільки води в свою утробу влила, там уже тій нещасній дитині й місця немає. А як про яєчню та сало згадав, то його аж занудило. Наче сам у її лоні посидів.
Ну, годі! Ну, все! Не хочеш по-доброму... Він терплячий-терплячий, а як до діла дійде, то зуміє за свою дитину постояти.
І другого дня, повернувшись увечері, нічого не знайшла Домна Данилівна їстівного. Все прибрав, усе поховав, лишив тільки два сухарі й пляшку кефіру. Тож кефір отой випивши, голодна й зла, пригрозила вже в ліжку Домна Данилівна:
— Зроблю завтра ж аборт!
Отут і довелося поступитись Мик-Микові: ще й справді, шалапутна, побіжить у лікарню...
Домна Данилівна народила як по дзвінкові: рівно через дев'ять місяців. Мик-Мик і днював, і ночував під пологовим будинком, звівся нінащо, а прогавив: був на роботі, коли його до телефону покликали. "Це ж щось із Домною Данилівною!" — так і тьохнуло в ньому. Як був у фартусі, навіть кельму не кинувши, скотився з риштування, побіг до будки виконроба. Там нікого вже не було, тільки знята трубка лежала, немовлям щойно народженим попискувала.
— Альо!.. Альо!.. — ухопив її спрожогу Мик-Мик. — Я слухаю!
Пі-пі-пі, та й усе.
Подзвонити самому в пологовий будинок, так не зна номера. Не міг, чортів дурень, спитати!
Ще раз про всяк випадок "альокнув" та й вискочив з будки.
— Як будуть питати, то скажи, що скоро вернусь, — сказав напарникові. Зірвав фартух, робу заляпану, перевдягнувся швиденько — і на трамвай. "Хоч би нічого не сталося!.. Хоч би не сталось! Господи, порятуй, поможи!" — хоч у бога зроду-віку не вірив, на фронті й то не згадував. А тут... Ех! Одвернувся до вікна, непрошені сльози ковтає: уже здається йому, що й Домну Данилівну не застане живою. Недаремно ж на роботу додзвонювались, чого ще не бувало ніколи.
Вискочив, побіг. Одна вулиця, друга — тільки люди стрічні мелькають. Ось і пологовий будинок: заскочив у коридор, в приймальний покій, де він уже з кожним стільцем був "на ти".
— Що з нею?!
— О, татусь появився!
Обступили, сміються, вітають: спершу Мик-Мик зрозумів лише, що жива Домна Данилівна.
— Жива, жива! Ще й трьох народила! Двох синів і дочку.
Далі Мик-Мик був, як він сам потім казав, наче "кріпко випивши". Саме завелися гроші в кишені (була вчора получка), то перше, що зробив, це побіг у гастроном, купив три торти і три пляшки шампанського. Приніс, поставив на стіл:
— Пригощайтеся! За здоров'я моїх.
І знову побіг. Тепер уже на базар, на Бессарабку. Влетів як на пожежу, мів усі квіти підряд, не торгуючись, поки набрав оберемок такий, що і його з-за квітів не було видно. І знову назад:
— Дівчатка, голубоньки, однесіть моїй Домні Данилівні! Спитайте, як там вона.
Потім, заспокоївшись трохи, пішов додому. Щоб уранці ще до роботи — знову під пологовий будинок. Ішов, і все ще не вірилось, що в нього аж троє дітей. У Домни Данилівни наче й живіт був невеликий, де вони в неї й сиділи.
Ну, Домна Данилівна, ну, молодець! В кого ще є така жінка?
Вдома походив, походив — згадав про хрестини. Що це ж хрестини треба буде справляти, як привезе їх додому. То чи не варт дещо зараз купити?
Вийшов на вулицю, подався в центральний гастроном. Бо вже була одинадцята вечора.
І купив Мик-Мик три пляшки коньяку, по три зірочки на кожній, три пляшки солодкого — вже для жінок і знову ж три пляшки шампанського.
Отак! Гулять так гулять!
Щасливий, заснув о третій годині ночі. І наснилося йому рівно три сни. Які, потім не міг пригадати. Але клявся-божився, що три.
Мик-Мик поїхав забирати дітей і Домну Данилівну вранці, в суботу. Погода була як на замовлення: небо чисте, ласкаве, сонечко ясне та усміхнене, всі вулиці наче щойно підметені і машина чорним лаком одсвічує. Не якийсь там "Москвич" або навіть "Волга", а — знай наших! — ЗІМ. Спеціальна шлюбна машина, що нею молодих возять до загсу. Весь капот у стрічках кольорових і три ляльки попереду. Було дві, так Мик-Мик третю купив і за п'ятірку вмовив шофера прилаштувати до гурту.
Машина та нелегко далася Микг-Микові: попоходив, попобігав.
— Та зрозумійте ж, товаришу, що ця машина тільки весілля обслуговує! На два місяці наперед заброньована.
— А у вас що, трійня щодня родиться? Де ваше найвище начальство?
Врешті дали: побачили, що цей і до Москви добереться.
Їде Мик-Мик у тому ЗІМові — кум королям і сват імператорам: "Оце Домні Данилівні буде радість!" Їде, і здається йому, що все місто йому вибігає назустріч.
— Ану посигналь! — до пологового будинку під'їхавши.
— Не положено.
— Посигналь, посигналь — не охрипне! Я ж плачу.
Шофер посигналив.
Музика!
— Давай ще посигналь!
Шофер спересердя надавив уже всією п'ятірнею: вікна пологового будинку враз розквітли обличчями.
Аж тоді повагом виліз Мик-Мик із машини.
— Ти що, здурів? — вичитувала вже по дорозі додому дружина. — Весь будинок підняв.
— То й добре, що підняв. Хай дивляться та заздрять: хто ще з трьома додому поїхав?.. Слухай, а як ми їх назвемо?
— Я про це тільки й думала! — На схудлому обличчі Домни Данилівни ще сліди од мук породільних. І така вона зараз рідна Мик-Микові, така дорога що — кгм-кгм — він і руки сховав до кишень. Щоб не обняти на людях.
Під'їхали під гуртожиток, і Мик-Мик знов до шофера:
— Посигналь!
Тут і висипав весь гуртожиток з під'їзду на чолі з комендантшею. Мик-Мик, виявляється, ще вранці оббігав усі поверхи, попередив, кого привезе.
А надвечір викотив гордий, як півень, коляску з двома синами й дочкою — на першу прогулянку. Поки Домна Данилівна після пологів у тому будинку очухувалася, він і спеціальну коляску дістав: на три місця. Десь бігав, десь узнавав, до фабрики навіть достукався, а таки прикотив хромоване чудо. На ресорах, з верхом, що опускався-підіймався, ще й з гальмом. Хоч самому сідай.
І за місяць дали їм трикімнатну квартиру. Мусили дати, інакше й бути не могло. Після того, як їх відвідав кореспондент з газети і надрукував фото з підписом: "Щасливі батьки". Те фото, з газети вирізане, на стіні в рамці й висить: Мик-Мик трохи попереду, з двома довгастими пакунками на кожній руці, і таке в нього обличчя, наче він їх і народив, а вже трохи позаду з дочкою — його законна дружина, Домна Данилівна. І вид у неї був зовсім інший, аніж у її чоловіка. Наче вона от-от розтулить рота і скаже: "Вибачте, добрі люди, оце й усе, що змогла".
— Ну хто ж так фотографується? — вичитував потім Мик-Мик. — Глянула б, як треба стояти, на мене, якщо в самої кебети не вистача!
— Іди ти! — скосила на нього око Домна Данилівна. — Теж мені грамотій!
Це вона натякала на те, що Мик-Мик полюбляв читати. Книжки, газети, журнали — що потрапляло під руку.
А що, це теж діло непогане. Краще, ніж пропадати у сквері, кістяшками — наче по лобі: "суха", "цап", "дупель пусто"! Дійсно, що безрогі цапи: ні уму, як то кажуть, ні серцю. Інша справа в Мик-Мика: щоразу про щось нове дізнається.
Вичитав якось, що в Канаді в одного подружжя народилося п'ятеро дітей: три дівчинки й два хлопчики.