"Союз Християнської Молоди" виховував молоде покоління в дусі цих афоризмів, а критики робили собі кар'єру, коментуючи вищенаведені думки.
А професор невтомно працював над історією своєї подорожи, мало не щодня радився з урядовими агентами.
ДОЛЯ МІСТЕРА ПОНЕДІЛКА
В одне з вікон на сорок шостому поверсі невеличкого хмаросягу, фривольно посміхаючись, зазирнув місяць.
Допитливе світило обмацало своїм промінням коштовний пухнастий килим на підлозі, потім безглуздо встромило свій погляд у солідну емалеву дощечку, прибиту до дубових дверей з коридору до чекальні. Прочитавши напис на табличці, старий місяць раптом почервонів і, відплюнувшись, сховався за хмару.
На табличці стояло:
Зуболікувальний кабінет
д-ра ПОНЕДІЛКА.
Прийом 10-3 ночи.
Свіжа людина могла б подумати, що столицю спіткало небувале стихійне лихо – епідемія зубного болю. Здавалося, що найбільш ця пошесть буяла серед дам вищого кола, високого стану, переобтяжених титулами.
Біля таємних дверей стримано шелестіла величезна черга прекрасних дам.
Тут і там у тьмяному світлі блакитного ліхтарика виблискували чарівні іскорки діамантів, лунав стриманий стогін, містично біліли пов'язки на ніжних матових щоках.
Раз-у-раз відчинялися двері докторського кабінету, звідти поквапливо вилітала вилікувана особа, і вслід за нею на порозі з'являвся сам доктор Понеділок у національному костюмі своєї країни; – навколо стегон рожева стрічка, спереду на ній – мережана жіноча хустинка і, як дань всемогутній культурі, – жовтогаряча краватка на шиї.
Дзвінка полохлива тиша заливала кімнату. Ледве чутний стогін захоплення лунав десь у темному кутку.
Доктор стомлено поводив каламутними очима і тихо виголошував:
– Номер сімнадцятий.
Черга стримано шамотіла, лікар зникав з пацієнткою за дверима, а десь угорі спалахувала світляна табличка:
17
Зі збільшенням цифри на табличці довжина прийому значно скорочувалась. Впуск і випуск відбувався майже без перерви.
– Номер двадцять другий, – виголосив працьовитий лікар.
Міс Ліліан Вокс, донька славнозвісного професора, прозвана репортерами "шедевром краси", зникла за важкими дверима докторського кабінету.
І тут трапилась подія, від якої кров зупинилась у жилах страждущих дам.
З кабінету долинув розпачливий вереск.
Двері відразу відчинились, і через прийомну прожогом пронеслась бліда як смерть міс Ліліан.
Дами вдерлись до кабінету і побачили там жахливу картину: містер Понеділок, важко дихаючи, нерухомо лежав на шкіряній лікарняній канапці.
Міс Ліліан тим часом скочила до свого авта й хрипко гукнула шоферові:
– Дев'ять Вокс-стріт, 247, помешкання 82. Максимальна хуткість, за розчавлених собак і людей ми платимо втричі.
Автомобіль загарчав, завив сиреною, рвонувсь вперед.
А в кабінеті містера Понеділка вже метушились медичні світила, клацали заслінки репортерських кодаків і квапливо шаруділи знімальні кіноапарати.
За п'ятнадцять хвилин екстрені видання газет метушливо сповіщали:
Нещасний випадок з д-ром Понеділком.
НА МЕЖІ СМЕРТИ.
ХТО ЙОГО ВРЯТУЄ?
Д-р Понеділок давно почував перевтому від напруженої роботи. Сьогодні о 2 г. 23 хв. ночи доктор зненацька знепритомнів. З ним трапився припадок хвороби, назву якої медичні світила ще й досі не можуть визначити.
Далі йшли інтерв'ю з професорами, світлиння анкети й повідомлення про те, що по всіх кіно сьогодні зранку демонструються подробиці нічного випадку.
В цей час Ліліан блискавкою влетіла до батьківського кабінету, кинулась на шию приголомшеному професорові і, вмиваючись гіркими сльозами, гукнула:
– Таточку! Спаси його... інакше я вкорочу собі віку не пізніше четвертої години ранку.
– Кого спасти, доню? – прорипів професор.
– Доктора Понеділка... О, небо! Чверть години тому з ним трапилось таке нещастя... таке нещастя...
І Ліліан, сякаючись, кашляючи й ридаючи, оповіла батькові про те, що трапилось.
Професор почухав лисину й замислився.
– М-да… – заскрипів він. – Справа ясна. Йому треба зробити операцію відмолодження. Ради коханої доні я берусь за це діло.
***
Ще вдосвіта біля ґанку "Великої Національної Лікарні" вишикувались юрби блискучих чепурних автомобілів.
Їхні власниці прожогом вистрибували з моторів і зникали за величезними дубовими дверима.
Грандіозна чекальня не могла вмістити всіх, хто бажав бачити містера Понеділка.
О дев'ятій годині ранку блискуче зібрання чарівних декольте, діамантів, кулонів захвилювалось шаленим потоком: прострибнули чутки, що до лікарні везуть хворого.
За хвилину до операційної кімнати на ношах пронесли жалюгідну подобу лікаря Понеділка, двох орангутангів у клітках, якусь величезну шкляну грамофонну руру, одного цапа, кілька мікрофонів і два десятки знімальних кіноапаратів.
Скрізь по чекальні, серед блідих дам у жалобі, оскаженіло стрибали стурбовані репортери з кишеньковими радіоапаратами в руках.
Редакції газет безупинно приймали радіограми:
– Міс Джейн Портер була в тьмяно-зеленій сукні, з гофрировкою тре-нувель на стегнах...
– Професор Віл'ям Вокс висловив надію на добрий кінець операції...
– Міс Ліліан Вокс перед початком операції кинулась на шию батькові і, ридаючи, продекламувала: "Задушіть ви мене чи задряпайте – перевагу віддам дикуну".
В повітрі повисла тривога. Юрба спинила подих.
З операційної кімнати вибіг з чашкою свіжої крови заклопотаний асистент. Він уже не повернувся назад, бо до нього блискавично підскочив агент Сполученого Радіотелеграфного Концерну, ткнув йому до рук зелено-червоний чек, зірвав з нього і вдягнув на себе халата, вхопив чашку свіжої крови – і вмить зник за дверима операційної.
Звідти зненацька долинули спочатку цапині, а згодом людські зойки. Дві дами знепритомніли. Навкруги коливалася уважна тиша, підкреслювана одиноким жалісним жіночим стогоном та цвіркотінням кіноапарата...
Скрипнули двері.
На порозі з'явився містер Вокс. Витер об халат окривавлені руки.
Юрба закам'яніла.
Шалено застрекотів кіноапарат.
– Прекрасні леді й хоробрі джентльмени! – проголосив Вокс. – Я щасливий, що можу сповістити вас: операція пройшла блискуче. За три дні доктор Понеділок буде здоровий.
Наче важка величезна кам'яна скеля раптом захиталась і з гуркотом обвалилась у море. Грім оплесків струсонув кам'яні мури лікарні. Стогін захоплення роздер тисячі прекрасних грудей. Оскаженілі репортери вхопились за радіоапарати.
– Покажіть нам його! Покажіть нам доктора Понеділка! – загуркотіла юрба.
На порозі показались ноші з відмолодженим містером Понеділком.
Він оперся на лікоть і вклонився юрбі.
За хвилину ноші потонули в морі живих квітів.
ДЕРЖАВНА ЕКСПЕДИЦІЯ
В гавані під особистим доглядом містера Вокса квапливо готувалися до відплиття три пароплави.
Крім гарматних набоїв та рушниць, велетенські підйомні крани обережно спускали в чорні трюми речі першого вжитку, що повинні були довести дикунам користь цивілізації.
Тут були: мишачі пастки, англійська сіль, віск, емалеві горщики, касторка, парасольки, мозольна рідина, англійські пластири, зубочистки, кишенькові гребінці, американські бритви, образи, хрестики, пудра Коті й губні оливці.
Дві найкращі каюти-люкс взяли для себе міс Ліліан та її брат Фред: вони разом з батьком вирушали в далеку мандрівку.
Ліліан їхала з науковою метою: вона хотіла вивчити причини підвищення сердечної діяльности у білих жінок в присутності тубільців племени Понеділка.
– Я ненавиджу рафіновану культуру нашої країни, – говорила Ліліан репортерам. – Я хочу стати ближче до природи й присвятити себе дикунам племени нашого шановного доктора.
Фред, навпаки, прагнув чистого мистецтва: він, як маляр, хотів уловити й передати на полотні пекучий темперамент тропічних жінок.
Брат і сестра взяли з батька слово, що, приїхавши до дикунської країни, вони негайно дістануть для перших спроб по півсотні чорношкірих протилежної стати.
Прийшов день відплиття.
В королівському палаці влаштували прощальний раут на честь Вокса.
Тронна зала виблискувала орденами, зірками, золотими нашивками й молочними дамськими декольте.
Сліпучий гофмаршал, стукаючи жезлом, проплив по залі й протягом виголосив:
– Його величність…
За допомогою двох сановників до зали пропхалась гладка, вузьколоба, незграбна величність. З сопінням вона вмостилася на троні й серед могильної тиші виголосила привітальну промову. Величність стільки мукала, акала, говорила так нудно й повільно, що між двома словами можна було в усіх подробицях згадати своє дитинство, молодість, перше голубе неповториме кохання і навіть скласти коротенького плана життя на найближчі п'ять років.
– Отже, – проскрипіла, нарешті, величність – скін…
Вокс тихенько пропхався до виходу, вийшов до коридору, викурив цигарку, повернувся до тронної зали і побачив, що на кінець королівської промови не спізнився.
– …чив, – сказала величність.
Перша фаворитка короля, в чині генерал-адмірала, підбігла до вікна і граціозно махнула малесенькою ажурною хустинкою.
Вдарив грім салютів.
Загриміли десятки оркестрів.
Вокс урочисто дістав королівські грамоти.
ЕПІЛОГ. В КРАЇНІ ВЕЛИКИХ ОЗЕР
За двадцять день біля берегів дикунської країни об'якорились три військові пароплави.
Допитливі дикуни з радісним гигиканням вкрили берег і в одному з командирів пізнали містера Віл'яма Вокса.
– Здрастуй, чужоземче! – привітно гарконули чорношкірі, – Як ся маєш? Як живеш? Ми живемо чудово: ні в'язниць, ні рабів, ні слуг, ніякої культури.
– Я вам покажу культуру, чорношкірі собаки! – крикнув Вокс у рупор.
– Якщо ти привіз культуру, – відповіли тубільці, – ми не пустимо тебе до нашої країні.
– Ах, так?!
За хвилину три гарматні випали струсонули повітря.
Дикуни від панічного жаху кинулись урозтіч.
А коли Віл'ям Вокс для остраху наказав розстріляти на майдані одинадцять чорношкірих, – дикуни остаточно зрозуміли, що культура білих людей в своєму переможному тріумфі докотилась до їхньої країни.
Другого дня на пальмах розклеїли наказ про приєднання островів Ципанґо до метрополії, і знов, про всякий випадок, розстріляли двадцять чоловіка.
Після цього дикуни почали цілими валками переходити в християнську віру й голосно повторювати свіжу новину про те, що культура – благо, некультурність – лихо.
В країні з'явилася прекрасна дзвінка монета, виросли велетенські універмаги, в'язниці, фортеці, була організована чудесна, втішна для ока поліція.