— Кирик простягнувся на дивані, заклав руки за голову, позіхнув. — Ну порадуй батька своїми знаннями про божого синка.
— Аполлон убив жахливого дракона Піфона. Аполлон убив гіганта Тітія, — заторохтів син. — Аполлон убив...
— Стривай, що це він все вкокошує та вкокошує! А крім мокрого діла, якими ще добрими вчинками порадував він людство?
— На греків, котрі образили його жреця Хріса послав морову язву...
— Ну ти й даєш!.. То пристукує у темних кутках, то язву дарує...
. — Т-так у підручнику написано, — злякався син.
— Доброго бога вибрали для підручника, — Кирик махнув рукою. — Ну гаразд... дуй далі. Що він там ще натворив?
Син забликав білявими віями.
— Ага, згадав. З Марсія, котрий осмілився з ним змагатися у грі на кіфарі, Аполлон здер...
— Що-о?..
— Так написано, — позадкував син. — Шку-шкуру здер.
— Ну, брат!.. — схопився Кирик. — Не бог, а рецидивіст! Мокрушник! Це якби на кожних змаганнях здирали шкури, то в нас би й спортсменів уже не було! — Кирик збуджено заходив по кімнаті. — То вбиває, то шкури здирає!.. І його ще в школі вивчають. А чому? Та тому, що він, бачте, бог. Цяця яка!.. А тут не встигнеш хильнути, як уже місцевком... Уже тебе проробляють, уже премію з тебе здирають... Бо ти не бог, а простий смертний.. Спробував би на моєму місці той Аполлон!..
— Па-а... а що таке... віщування?
— Ну, це... — Кирик потер пучку об пучку. — Така штукенція, значить... А що там написано?
"— Аполлон за обіцянку полюбити його наділив троянську царівну Кассандру даром віщування", — прочитав син.
— Ха! М'яко стеле. Знаю, всі ми щедрі на обіцяночки... Ну і чим... хе-хе... боже залицяння скінчилося?
Син сунув носа в підручник, забубонів: "— А коли Кассандра не дотримала слова, зробив так, що її віщуванням ніхто не вірив".
— Молодець, Аполлошка, — Кирик вперше з симпатією в голосі відгукнувся про бога муз. — З жінками інакше й не можна, бо вони чого не наговорять! — заходив по кімнаті. — Питаєш, що таке віщування? Я тобі зараз поясню не по науці, а по-простому. Значить, так. Супруженція цього Аполлончика... ну, як ось твоя мама на мене... накляузничала, значить.. Побігла на свого боженьку капати: п'є, мовляв, з дружками тільки й знає, що по різних там веселих точках той... І зарплату додому не всю приносить, і... І пішла, і поїхала, бо рот у неї здоровий. Як от у твоєї мамки... Та Аполлон не будь дурним, зумів так у місцевкомі побалакати, що його жіночці й не повірили. І віщування її, значить, до лампочки. Второпав, малий? Вважай, що я з тобою сьогодні добряче попрацював. А теперички йди, не заважай. Придавлю трохи комара після трудів праведних.
Син розчаровано пішов в іншу кімнату, а Кирик ліг на диван, потягнувся, аж пружини у дивані завищали, позіхнув.
І заходився вивчати на стелі тріщину.
— Да-а... Везе ж богам, а тут... Що не накапає на мене благовірна, у місцевкомі й вірять, — знадвору доносилось гупання вибивалки об килим. — Ач як гепає!.. Це ж, напевне, зі злості на мене. Да-а... Житуха! Вихідний, а ти і в пивбар не можеш сходити. А був би я, приміром, богом — о-о... З ранку й до вечора з пивбару б не вилазив!.. Що не кажи, добре бути богом.
І смачно захропів...
КУМ ІЗ ЦУМа
Вчений секретар інституту та керівник сектора зібралися, щоб вирішити важливе питання: кого з молодших наукових співробітників сектора рекомендувати вченій раді для переведення у старші.
Вакансія була одна, а претендентів — кілька.
— Я думаю, — упевнено почав учений секретар, — думаю, що двох думок тут не може бути: Завірюха!
— Гм...
Оскільки "гм" керівника сектора прозвучало не зовсім виразно, учений секретар здивовано вигукнув:
— Як? Ви — проти?..
— Не те, щоб проти, але...
— Гм... — тепер уже гмикнув учений секретар. — Дивно. Хоча вам, звичайно, видніше. Співробітники ваші, але ж... Одне слово, мені здається, що Завірюха — найбільш підходяща кандидатура. В інституті вже шість років, має близько десяти наукових праць. Та й за сорок чоловіку, а він усе еменес. Незручно якось...
— Завірюху я добре знаю, — безбарвним голосом сказав керівник сектора. — Справді, він — підходяща кандидатура. Але підходяща, — це ще не означає: та, що вкрай потрібна. Он Сидоряк теж підходяща кандидатура. В інституті близько десяти років, має з півтора десятка праць, ініціативний, здібний.
— Мені все одно, давайте рекомендувати Сидоряка.
— І цей почекає. До того ж, минулого року ми дали йому квартиру. Хорошу квартиру, трикімнатну, в чудовому районі. Не можна ж і квартиру, і посаду... Хай радується чомусь одному.
Учений секретар знизав плечима і взяв папку.
— "Дронов..." — прочитав і посміхнувся. — Ну, Олексій Дронов!.. Хто ж його не знає? Окраса нашого інституту, талановитий спеціаліст. А ходить чомусь і досі в молодших.
— Так він ще й сам молодий, — ласкаво проспівав керівник сектора. — Ще потерпить. Все одно з його здібностями він далеко піде.
Вчений секретар взяв нову папку.
— Загородній, — і повернувся до керівника сектором. — Цей теж, здається, із ваших ветеранів. Сьомий рік у молодших ходить.
— Нічого не вдієш, — розвів руками керівник сектора. — Вакансії не щодня бувають. Хоча, об'єктивно кажучи, дуже здібний. Будь-яку справу можна йому доручити. Акуратний, дисциплінований. Із своєрідним мисленням. Наполегливий. Роботяга. Але — почекаємо. Він скромний, в амбіцію не впадає.
— Хто там у нас іще?
Керівник сектора висмикнув із стоса голубеньку папку, заусміхався.
— Ось... Надійний претендент. Вірніше, претендентка. Аліса Єгорівна Швидка. Улюблениця всього сектора.
— Стривайте... — зморщив лоба учений секретар. — Це та Аліса, що минулого року завалила роботу?
— Ну... — зам'явся керівник сектора, — як кажуть, з ким чого не буває.
— Не розумію я вас, — знизав плечима учений секретар. — Алісі Швидкій не можна доручити ніякої теми, роботи, все завалить або зробить неграмотно. Та її, правду кажучи, у звичайну канцелярію не можна рекомендувати. Звичайнісіньким клерком. А ви... До всього ж, вона не має жодної самостійної наукової праці.
— У співавторстві...
— А-а... — махнув учений секретар рукою, — у співавтори записуються всі, хто зуміє втиснутись. Та й по знайомству можна вписатися. А ось самостійної цінності вона не становить.
— Ну... в принципі, звичайно...
— Потім... Директор їй, здається, уже двічі догану виносив. За систематичне спізнення на роботу, за прогули, за ходіння невідомо де у робочий час.
— Бачите... ее... Аліса Єгорівна завжди допомагає своїм співробітникам, тому іноді й затримується.
— Як це... допомагає і спізнюється? — скинув брови на лоба учений секретар.
— Ну допомагає з цим, як його... дефіцитом.
— З яким це ще — дефіцитом?
— Та з будь-яким.
Учений секретар скептично гмикнув.
— Вона що, така всемогутня?
— Майже. Річ у тім, що в неї є, — керівник сектора понизив голос до напівшепоту, — у неї є... кум у ЦУМі...
— Ф'ю-уть!.. — свиснув учений секретар. — Кум у ЦУМі? Це вже щось та говорить. І вона справді все може дістати?
— Абсолютно.
— Мда-а...
Помовчали. Потім керівник сектора почав обережно:
— Звичайно, наукова кваліфікація у неї ще низька, але... Але вона користується серед співробітників великою популярністю. Кому що треба дістати, який дефіцит вибити, чи модну річ, всі звертаються до Аліси Єгорівни... Так і так, мовляв, виручай... Аліса Єгорівна за сумку, за гроші і — гайда. До свого кума в ЦУМ, І — дістане. Ось по цій причині й на роботу спізнюється. Весь день буває зайнята. Але співробітники сектора нею дуже дорожать. Більше того, Алісу жартома називають завпостачанням.
— Ціка-аво. Вельми цікаво-о...
— Що ж буде, коли ми її не висунемо у старші? Аліса Єгорівна образиться... Стараюся, скаже, для всіх дефіцит та модні речі вибиваю, а мене й не цінять... Ще й дверима хряпне. Вона така. Надто самолюбива. Екзальтована. А з таким кумом у ЦУМі, як у неї, її будь-який інститут вхопить. З нас ще потім і сміятимуться. Такого завпостачанням, скажуть, упустили! Таку кадру, скажуть, не втримали.
— Гм... — учений секретар забарабанив пальцями по столу. — Чому ж ви раніше не сказали, що у неї кум у ЦУМі? Я вже півроку ніяк не роздобуду гітару для сина.
— Це для нашої Аліси, вибачайте, раз плюнути.
— І дочка вже голову прогуділа: дістань та дістань модні пластинки "АББА" та "Боні М".
— Це теж для Аліси діла на півдня. За одним рипом може й пару джинсів відхопити. Хіппових.
— А дружина... — зітхнув учений секретар, — вже з рік, як терзає: хочу дубльонку. А в мене, самі знаєте, зв'язків ніяких.
— Гм... Це важкувато, але... Але для вас Аліса вирве дубльонку, хоч і з-під землі. Заодно й передплату на Купера організує. Кум у неї надійний і зв'язки великі має.
— Ну що ж... — звівся учений секретар і взяв до рук голубу папку, на якій було написано: "А.Є. Швидка". — Кандидатури ми з вами обговорили, вибрали найбільш достойного і потрібного для науки претендента. Буду рекомендувати директору вашого кума із ЦУМа... ее... Алісу Єгорівну. А потім і на вчену раду її винесемо...
Років через п'ять якось випадково зустрічаю Алісу Швидку на вулиці. Мчить, тільки джинсами лопотить. Помолоділа, рожевощока, вся, як кажуть, в соку. А на обличчі, в усьому вигляді, поставі — одне задоволення: собою, світом, успіхами...
— Привіт! (ми з нею колись були добре знайомі).
— О'кей! — сяйнула білозубою посмішкою. — Кажи швидше, що тобі дістати, бо я — спішу.
— Та ні, ти кажи, які наукові висоти взяла?
— Вітай!.. — так і сяє. — Я вже керівник сектора. Готую кандидатську. Сам директор мене рекомендував. А вчений секретар мною не нахвалиться. Хоча в душі, відчуваю, побоюється мене. Конкурента в мені відчув. Та я чіпати його не буду. Хай досиджує старий до пенсії. Почекаю. Ну, бувай, біжу!
— До кума в ЦУМ?
— Ага... Дещо треба дістати. Директорова половина просила. До речі, може, що й тобі треба? Не соромся. Я плачу добром на добро. Ти, я чула, пописуєш? От і написав би в газету про мій сектор. А я вже тобі віддячу. Ми ж свої люди. Ти мені, а я — тобі. І діло в шляпі. То як?
— Думаю... думаю, що про тебе напишу.
Свою обіцянку я виконав, про Алісу Єгорівну оце написав. Тільки не знаю, що вона мені за це дістане?
А СЕРВІЗ АЖ НА ДВАНАДЦЯТЬ ПЕРСОН!..
Останнім часом Кирик став відчувати, що з дружиною твориться щось неладне.