Справді — розгорніть будь-яку книжку Олеся, Вороного або краще Надсона, Апухтіна чи як їх там — ім'я же їм легіон — і ви знайдете ті самі вірші, ще й куди кращі. Чим же тоді писать так, краще давайте перевидамо цих авторів, зробимо переклади з инших мов та й по тому. Але, можлива річ, що можна якось краще висловитись — зробити сильніше враження, адже ж ніщо не стоїть на місці — все йде вперед! У всякім разі ясно, що так писати (або ще трішки гірше) абсолютно нема чого, тоді давайте перевидамо... й т.п. Тут на цьому самому місці прийдеться мені розпрощаться з тими, що їм здається, що так писать все ж таки краще, як шукати нових шляхів — ну що ж, до побачення — але майте на оці, що ледві чи знайдете видавця своїх творів, адже ж видавець краще перевидасть Олеся... і т.п., отже, прийдеться обмежуватись таким колом читачів, як мама, папа і руда кішка.
З тими, що чесно схотять шукати нового шляху, ми порозуміємось по дорозі в казкові луки образів. Отже, почнемо з наведеного вірша Віталія Самійленка. Вдивімось в його образи й спробуймо дошукатись до причини того, що нам вони здаються нудними.
Я підкреслив ті місця, де автор висловлюється образно, малюнково, не просто розмовними словами, а якимись порівняннями. Перше: "край ридав піснями". Як усім відомо, "ридати" по-вкраїнському може тільки людина — тут ридає цілий край, значить край порівнюється з людиною. Далі: "блукав співочими гаями" — співає людина, або птиця, отже, порівняння з людиною або птицею. Далі: "тремтіли сльози на квітках" — сльози, очевидно, порівняння з людиною. Далі "стояли, наче у вінках" — себто мов люде. "В степу журливому" — журиться людина, отже, скрізь: завше автор порівнює природу з людиною, але так, як її вже порівняно тисячі й десятки тисяч разів, — отже, вірш справляє враження латаного чужими латками кожуха, до останньої міри заялозеного в руках ріжних хазяїнів.
Тому й враження таке несильне, кволе — якось несподівано звучать слова "і я піснями заридав" — ніякого ридання ви не чуєте, лише солоденьке тренькання на заялозену міщанську мандолину, на якій ще й лишилась всього одна-однісінька струна.
І ця струна тренькає без упину і без краю. Хіба ж українські пісні — ридання? Хіба гай в тиху погоду "тихомовний" ридає? Краще тоді вже відмовитись від образу і просто сказати "шелестить". "Степ журливий" — як саме, чого він зажурився. Змалюйте конкретно, щоб перед очима встала картина зорова чи слухова, щоб ви відчули те, що бачить поет, а не чули, як він "вдаряє в срібні струни" та й годі.
Але досить. Нові приклади нам краще покажуть, який образ справляє враження, який ні. Аби завести якоїсь класифікації, поділимо образи грубо на зорові, слухові, нюхові і т.п. Уважний читач уже одмітив собі тичинівський малюнок світанку (див. вище), той образ має подвійну глибину — промінь сонця грається, як заєць, і раптом ви бачите, що то не заєць, а соняшний зайчик, як від свічада, — і сповнює душу ніжною теплотою літнього світанку.
На певній стадії людської думки частішим є порівняння людського з зовнішнім, з природою. Такі найбільше порівняння в піснях:
Ой що ж бо тай за ворон,
Що по морю кракає.
Ой що ж бо то тай за бурлака,
Що всіх бурлак скликає.
Народна пісня.
Порівняння народних пісень недосяжно чарівні саме через те, що вони одночасно дають ландшафт — оточення думці. В тій же пісні:
Рости, рости клен-древо
В гору високо.
Поховали пана отамана
В сиру землю глибоко.
(Клен є і образом отамана, і росте на його могилі.) Так часто в Шевченка:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає,
А де ж дівся соловейко
Не питай: не знає!
(Соловейко — Котляревський )
Більшість образів Шевченка такі, як в піснях:
Попід горою яром долом,
Мов ті діди високочолі
Дуби з гетьманщини стоять.
Власне, пісні порівнюють людину з дубом, у Шевченка дуб — мов дід.
Серце, як голубка, як пташка. "Дівча як тополя". В одній поезії навіть дівча перевернулось в тополю — Овідієвський сюжет.
"Думка — орлом сизокрилим літає, ширяє". "Хлопці та дівчата як мак процвітає". "Як та галич поле криє — ляхи, уніати". "Козаки, як та хмара, ляхів обступали". "Червоною гадюкою несе Альта вісті".
Але дуже часті в Шевченка і порівняння антропоморфічні, цебто, де природа вподібнюється людині (що де-не-де є і в піснях).
Там могили з буйним вітром
В степу розмовляють.
Не тілько дівча, як тополя, а й тополі, як дівчата — чудесний синтез народу і природи, однаково любих і розлучених з поетом.
Часто тим порівнянням бракує конкретности — бо вони ще не геть одрізнились від ландшафту, складають його частину. Але не завжди.
Зареготався дід наш дужий
Аж піна з вуса потекла.
Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице сестро.
( "Гамалія".)
Тут порівняння розвинено в цілий малюнок-образ надзвичайної сили і влучности (піна з вуса потекла). Ще тонший психологічний образ маємо в:
І небо невмите, і заспані хвилі
І понад берегом геть-геть
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться.
("З Кос-Аралу" )
Образ, що під ним обома руками підписався б кожний імажиніст. Антропоморфізм досягає тут нечуваної доти виразности і конкретности — залежність ландшафту від настрою, їх тотожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Уайльд) виступає цілком виразно.
Ці здобутки до останнього часу лишаються невикористані в українській поезії. Олесь і його школа найбільше повторюють банальні образи західноєвропейської поезії: квіти, гаї, соловейки, самітня сосна — є їх переважним репертуаром. В одному тілько творі Олесь піднявся над сучасною йому українською літературою — це в епосі "Щороку" саме в першій частині.
"Снігу ой снігу якого"
.......................................
Наче тут паслися гуси у ранці
Скублися тихо...
І пух свій розкидали білий.
Далі сніг порівнюється з свиткою господарки і нарешті
..................Мірошник
Сіяв кріз хмари муку.
Ці образи своєю конкретністю і яскравістю лишаються одним з найцінніших скарбів української поезії.
Одним з найсильніших художників образу був небіжчик Василь Чумак:
Ой там у полі на обніжку
Тліє блакитний жар.
На що ж так рано, метелику сніжку,
На що ж так рано з-за хмар.
Блакитний жар — останні волошки літа. Далі:
Ой та й погасли ті жарини,
Змерзли волошки в межі.
Білий метелик лине і лине,
Білий метелик сніжин.
Ця строфа непомітно для "логічного" розуму вносить ще одне найтонше порівняння — замерзання з угасанням квітки.
Я чи блакить за ґратами,
Я чи блакить?
Знаю, що став твоїм братом,
Де ж до сестри стежки?
Де душа таким ніжним, але конкретно життьовим способом порівнюється з блакиттю (сестра!); але значення цього образу ще глибше і його незрівняна цінність полягає власне в тому, що блакить не тільки душа в'язня, а ще й воля, з якою гармонує поривання до волі душі. Найглибший поетичний образ якраз є той, що має не одне пояснення, а може бути без краю поглиблений все далі і далі в його внутрішній сенс, де б'ють срібні струмки справжньої поезії (порівн. Потебня "Мысль и язык".)
Коли Чумак малює революцію, образи його хоч чудової сили, не так оригінальні, трохи алегоричні:
Молот і плуг. Єднанням
Братніх заліз
Викуєм зорю останню
Соціалізм!
В. Чумак
Це від того, що вся попередня поезія давала дуже мало матеріялу до цього, отже, Чумакові доводилось орати цілину вже готовими плугами, в ділянці ж лірики він підвівся до найвищої височіні поетичної думки, ідучи своїми власними шляхами. В тільки що наведеному віршеві.
Піль злотопіняві гриви.
В. Чумак
Цей образ, недбало кинений Чумаком, був підхоплений в українській поезії. Є він і в Тичини (не беруся, втім, рішать, хто з них ужив його перший — можливо, що виник в обох незалежно одне від одного). Підхопив його і В. Алешко і викликав зворушення рецензента в "Шляхах Мистецтва".
Другим великим митцем образу в українській поезії є Павло Тичина, що міг би вважатися першим серед самого імажиністського кола.
Е н г а р м о н і й н е. Дощ.
А на воді в чиїсь руці
Гадюки пнуться... Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона
І заскакали горобці!..
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай... — хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
П. Тичина
Ви ще не почуваєте крапель дощу — лише на воді розходяться кола з центру (рука). Все замовкло — жде (Сон. До дна.)... Втім, не псуватимеш образу прозаїчними поясненнями — він каже сам за себе. Природа перед дощем змальована П. Тичиною з геніальною яскравістю в другому місці.
...............................................................
Вітри лежать, вітри на арфу грають,
А в небі свариться вже хтось.
Завіса чорносиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір ховається людина. —
Господь іде! — подумав десь, полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
П. Тичина
Мені доводиться наводити довші уривки, бо образ непорушно звязаний з усією темою поезії. Отже, часто, аби бути зрозумілим, треба його не відривати від поетичного цілого, що часто роблять критики, глузуючи потім з "незрозумілого" образу.
О с і н н є л и с т я
Твої коси від смутку, від суму
Вкрила розолоть, ой же й кривава.
Певно душу твою взолотила печаль.
Що така ти ласкава.
П. Тичина
В Тичини подибуємо об'єднання образу зорового зі звуковим:
С в і т а є
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
"Безсмертний, помилуй" кричить мовчазливо.
Образ, на якого сварився відомий критик А. Ніковський, не розуміючи того, як це "кричить мовчазливо" і доводячи цим свою нездатність розуміти образ взагалі. В тому ж віршові:
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
П. Тичина
Тому — гаму, що низка тополь, що відпалюється від вашого зору, являє з себе рядок, який зменшується з кожної тополі в перспективі, отже, градація — гама.
Нам все одно, чи бог, чи чорт
Обидва генерали.
Собори брови підняли
Розбіглися квартали.
П.