Чорне сальто

Дмитро Ткач

Сторінка 5 з 18

Сам, сам давай!

Янчук перекинувся через голову і сів, важко дихаючи та дивлячись на німців з тією ж самою благальною, болісною посмішкою.

Це було знущання. Це була тяжка наруга над людиною. Але Янчук зараз думав тільки про те, як би догодити сп'янілим від горілки і нероздільної влади прийдам.

Та цієї розваги їм виявилось замало. Водячи автоматами туди й сюди, німці вже в один голос ревіли:

— Всі робіть акробат! Всі! І ти... і ти...— показували вони на господаря та господиню.— Ну, швидко, швидко!

Господар навіть не поворухнувся. Він тільки підняв очі і рівним голосом промовив:

— Пане офіцер. Я — не штукар. Я — стрілочник на залізниці і — вже старий чоловік. Глумитися над собою не дам.

— Що він говорить? — заверещав німець до Янчука.

— Він говорить, що старий уже, пане офіцер,— пояснив Янчук,— і що він не буде цього робити.

— Не хоче бути акробат?

Німець, хитнувшись, ступив до господаря і різко штовхнув його дулом автомата у груди.

— Робить акробат!

Чоловік поточився назад, притулився спиною до стіни, у нього засмикалась права щока.

— Пане офіцер,— сказав він,— я людина стара і хвора. Навіщо ви наді мною знущаєтесь?..

— На коліна, свиня!..— заревів німець, загрозливо ворушачи білками очей.

— Я ще ні перед ким не ставав на коліна...— почав було чоловік, але в цю мить пролунала коротка автоматна черга і він, повільно сунучись спиною по стіні, важко опустився на підлогу. Жінка скрикнула несамовито, впала поряд з своїм уже мертвим чоловіком.

Янчук невідомо для чого поповз рачки до столу, за яким сидів другий німець. Юра і Петя стояли мов неживі.

Фашисти пішли до порога. Старший сказав:

— Пан Яншук буде хазяїн циркова група.

— Слухаю, пане офіцер,— белькотів дерев'яним язиком Янчук, сидячи на підлозі.— Слухаю. Все буде, як накажете.

Здавалось, з переляку він зовсім втратив розум.


9

Фашисти пішли з села так само несподівано й швидко, як і увійшли до нього. Залишили після себе кількох забитих і поранених та комендатуру з комендантом і поліцаями.

Пішли вони далі на схід, в глиб нашої країни.

І тих двох німців, що знущалися над Юрою та Петею, теж не стало. Призначивши Владислава Янчука хазяїном неіснуючої циркової  групи,  вони  зникли,  як  примара,  разом  з  іншими.

Янчук не чекав, поки в цьому селі його застукає комендант, забрав Юру та Петю і втік.

Ого, останні події навчили його дечому!

Тепер він уже нізащо не лишиться сам, без хлопців. Сам він хто? Підозріла особа, яку можна затримати на кожному кроці і якій можна "пришити" і партизана, і що завгодно. А всі троє — вони артисти цирку, які добровільно залишились на окупованій території  і, окрім арени, нічого й знати не хочуть.

Радянські війська відкочуються на схід, отже, втрачають силу з кожним днем і скоро будуть розбиті. А закута в броню німецька армія наступає. То чого ж йому, Янчукові, повертатися на схід? Навпаки, йому треба йти на захід. Все на захід і на захід. Може, навіть, у саму Німеччину. А там він уже влаштує своє життя міцно і назавжди.

І, нарешті, останнє. Хай ті два німці і поглумилися з нього (що візьмеш з п'яних!), та зате вони дали йому добру пораду — стати хазяїном циркової групи! І він, Владислав Янчук, стане ним, обов'язково стане! Поки що у нього в руках лише ці два хлопчиська. Але й це добре для початку. А далі... Та що й казати, тепер він не залежатиме від якоїсь там профспілки, від дирекції, від громадської думки. Ні, тепер він буде сам собі хазяїн. Тут діє приватна ініціатива, і він виявить її на повну силу!

Так тішив себе Владислав Янчук райдужними думками і надіями. Йшов і вів хлопців далі на захід. Дорогою він, де тільки міг, збирав німецькі газети, читав хлопцям, що гітлерівські війська вже захопили Дніпропетровськ і Харків, показував хвалькуваті німецькі фотографії.

Стояла немилосердна спека. Сонце застряло в зеніті високого і ніби вицвілого неба. Дорога під ногами лежала курна й гаряча. Трава поникла, мов нежива. Не ворушилося жодне стебельце.

Всім трьом страшенно хотілося їсти. Вони так і втекли з села, не кинувши в рот і крихти хліба. А ще дужче їх катувала спрага. Хоч би ковточок води! Та де її візьмеш у цьому випаленому сонцем і пожежами війни степу?.. А села попереду не видно. Тільки марево гойдається і тане на видноколі. Мертва, пустельна лежить земля...

Нарешті щось забовваніло вдалині. Ще трохи зусиль, і стало видно, що то — дерева. А серед них і хати забіліли. Хлопці підбадьорились, пішли швидше. Не може ж бути, щоб тут вони не напилися досхочу та не дістали чогось поїсти!

А дужче за них підбадьорився Владислав Янчук. Заговорив до Юри і Петі:

— Тепер у всьому слухайте мене, якщо хочете бути живими та цілими. І що б я кому не казав, підтакуйте. Або краще мовчіть. Зватимете ви мене тепер: пан Янчук. Зрозуміли, підсвинки?

Хлопці одночасно звели на нього запитливі очі.

— Так то ж вас німці так звали,— сказав Юра,— а ми ж не німці.

— Якщо звали, значить так треба,— суворішим тоном пояснив Янчук.— Це вам не Радянська влада. Тут всі зовуть одне одного "паном". Зрозуміли, борсуки?

— Зрозуміли,— озвалися хлопці.

— Треба додавати "пане Янчук". Сказав уже вам раз! Бо доведеться нагадувати іншим способом!..

— Пане Янчук...— промимрив невиразно Петя, згадавши ті "способи", якими Кріт неодноразово користувався раніше.

А Юра промовчав. Він думав про те, що Кріт усе бреше і навмисне лякає їх, що ось, може, навіть у цьому селі трапиться щось таке, що їх повернуть назад, і тоді він знайде татка і маму, розкаже їм, як Кріт знущався над ним і Петею, як змушував називати себе "паном Янчуком".

"Пан Янчук... пан Янчук! — злою втіхою наповнювалося Юрине серце.— Не пан Янчук, а пан Кріт — ось хто ти такий!"

Йому навіть закортіло відстати трохи, щоб шепнути Петі, як він по-новому назвав Крота.

Але Янчук штовхнув Юру межи плечі:

— Не відставати! В селі відпочинемо, а потім, може, й виступимо. Щось заробимо. Чуєте, гультіпаки? Нам тепер багато грошей треба.

— Чуємо, пане Янчук,— за двох озвався Петя.

Юра знову промовчав. Але тепер уже Янчук ляснув його долонею по потилиці так, що Юра навіть спіткнувся.

— А ти теж чуєш?

— Чую, пане Янчук,— прошепотів Юра.

На очі йому навернулися сльози не так від болю, як від образи і свого безсилля. Ніхто ніколи раніше з ним так не поводився.

У селі на першій же вулиці їх зупинив поліцай — високий, огрядний, у синьому мундирі і з шаблею при боці. Рукава мундира були закороткі, і з них, як дві лопати, стирчали здоровенні, червоні, налиті кров'ю ручища. На них аж страшно було дивитись.

— Ану, стій! — підійшов він впритул до Янчука.

І хоч Янчук був теж не з миршавих, проти поліцая він виглядав мало не карликом.— Хто такі будете?

— Артисти ми...— аж надто вже квапливо пояснив Янчук.— Артисти цирку, пане поліцай. Якщо накажете, то й для панів німців виступимо. Ці хлоп'ята — дуже вправні акробати.

Поліцай подивився тупим поглядом на Янчука, на хлопців так, немовби не тільки не зрозумів, що йому сказано, але й не чув нічого, і важким басом запитав:

— Документи є?

— Ні, документів немає...— Янчук знову, як тоді до німців, болісно і благально посміхнувся, показавши два великі передні зуби.— Документи лишились там... у розбитому ешелоні. Нас розбомбило. Але ми не туди тікали, а сюди. Цілком, цілком добровільно. Добираємось до Німеччини.

Ці останні слова оживили тупий погляд поліцая. В його очах навіть пробилася якась думка.

— До Німеччини? За мною!

Товстий, як оберемок сіна, він посунувся серединою вулиці, не оглянувшись.

Тепер їх ішло четверо. Кроки гупали лунко, ніби у пустому коридорі. Юра дивувався: село, хати, садки, вулиця, але — ніде нікого. Наче тільки оце вони четверо і є живими створіннями на все село.

Але ось звідкись, ніби з невимірної висоти вицвілого неба, долинув глухий гомін, схожий на гудіння рою, який то наближається, то відлітає...

А невдовзі очам відкрився великий майдан. З одного боку його стояла стара дерев'яна церква з кількома посрібленими банями та позолоченими хрестами, а з другого — кам'яний будинок з високим ґанком, над яким звисав криваво-червоний прапор з чорною павукоподібною свастикою в білому кружалі.

— Куди ви нас ведете, пане поліцай? — тремтячим голосом озвався Янчук.

Не розмовляти! — пробасив той. Можна було сподіватись, що цим коротким наказом він і обмежить свою відповідь. Але, ступивши кілька кроків, він несподівано спокійним голосом додав: — Де ви хотіли, там і будете. В Німеччині.

— Але ж ми — добровільно...— кволо заперечив Янчук. Він уже, видно, зрозумів, що саме відбувається на майдані.

— Тим краще для вас.

Більше поліцай нічого не пояснив.


10

На майдані, біля комендатури, зібрали юнаків, дівчат і навіть підлітків, яких мобілізовано на роботу в Німеччину. Виявилося — оте, що віддалік було схоже на невиразне гудіння, це гіркий плач матерів, грубі окрики солдат і поліцаїв, стогони і

ридання.

Важко було б розповідати про якогось одного хлопчика, що його силоміць одривали від матері і посилали в невідому країну на страждання, а може, й на смерть.

Важко було б розповідати й про одну матір, яка, може, востаннє обнімає свого сина і ллє невтішні сльози.

Це було загальне горе, невмолиме й жорстоке, як стихія, як смерть.

Майдан поділений надвоє. Ближче до церкви — величезний натовп уже літніх людей. Це — батьки і родичі тих, кого вивозили в Німеччину. А біля комендатури — ті, на кого чекала невідома і, звісно ж, нерадісна доля.

Поміж цими двома гуртами походжали німецькі солдати з автоматами на грудях і поліцаї з шаблями при боці. Коли який хлопчина намагався прорватися крізь ланцюг жовто-зелених і синіх мундирів до матері, щоб ще раз, може, востаннє, відчути тепло її ласкавих рук, його хапали і, мов цуценя, відкидали назад.

На ґанку біля билець сидів чоловік у чорному цивільному костюмі і в чорному капелюсі, низько насунутому на лоба. Він ні в що не втручався, мовчки стежив за тим, що діється на майдані, і ввесь час димів сигаретою. Привертало увагу його обличчя, непомірно довге, як у коняки, і якесь мертве, закам'яніле, ніби машкара.

1 2 3 4 5 6 7