Максим, як і його молодший брат Димитрій згодом, деякий час отримував досвід у сімейному бізнесі, проте Максим, на жаль для його сім'ї, ніколи не вважав себе людиною підприємницьких відносин. Хлопець, через рік роботи вирушив набиратися досвіду, безпосередньо у своїй сфері діяльності, служачи вірою і правдою суспільству, попутно заглибившись у розуміння і відкриття нових горизонтів юридичної науки, здобувши науковий ступінь, попутно займаючись безпосередньою юридичною практикою, допомагаючи тим, хто не міг допомогти собі сам або ж залишився на самоті із великим та жорстоким світом. Нарешті, його прагнення змінювати і нести благо нікуди не привели його, оскільки він, хоч і досить пізно, як він сам вважав, усвідомив факт того, що йшов невірною дорогою. Він вирішив поставити перед собою нові цілі, не відмовляючись від старих, прагнучи яких він зміг би досягти того порядку і правди, якого так бажав.
Пошуки Максима збіглися з численними відставками у найвищих ешелонах влади. Молодий чоловік ніколи не бажав опинитися серед тих, хто керуватиме масами, бо не відчував у собі особливих лідерських якостей, однак він завжди знав, що він один із тих стовпів, на яких тримається влада і віра лідера. Місце заступника Генерального прокурора чекало на нього, як юна дівчина свого коханця. Він зайняв свою посаду і виконував свої обов'язки так, як ніхто інший, через що навіть його начальство, ніби дихало йому в спину, не встигаючи за діями та гостротою розвитку подій, які йшли слідом за молодим чоловіком. Він і був тим самим, так званим юним вискочкою, якого так побоювався суддя Ватчинський, бо ніхто не міг знати, що ж цей тридцяти п'ятирічний молодий чоловік, який прагне до добрих змін, створить і те, на кого його погляд і дії впадуть наступними.
Він завжди був сімейним хлопцем, однак його погляди на життя і суспільство нехай і збігалися з головними світоглядами близьких йому людей, але так і не могли збігтися з його бажаннями їх змінити, поєднаними зі спрагою зміниться самим.
— Зрозумій, ти не зможеш змінити всю цю систему так просто, як тобі здається, принаймні самотужки. – Одвічно повторював йому Батько. – Вона повністю згнила і просякнута корупцією, брехнею, жадібністю та ще такою величезною кількістю усіляких вад від однієї думки, про які у мене просто починає розколюватись голова.
— І що ти пропонуєш, просто взяти і змірятися зі своєю долею. Взяти і здатися, лише тому, що це важко!?
— Ні, ти мій син і ти знаєш, що я б ніколи не радив і не йшов би сам шляхом підняття лапок до верху. Саме навпаки: працюй і йди до своїх цілей, роби країну і суспільство кращим, неси йому благо і чесно виконуй своє призначення, проте зрозумій – ці крісла влади просто на просто пронизані всією… нестримністю і підступністю, якими вони пронизують наскрізь кожного хто в них сідає. Ти сам не встигнеш помітити того, як із праведної і чесної людини перетворишся на те, на кого навіть у дзеркалі страшно дивитись.
Переконання Батька так до ладу ні до чого і не привели, з чим йому було не просто примірятися, бо його власний син відкинув одну з головних його життєвих настанов.
Згодом, Батько усвідомив, що не має права суперечити і перегороджувати власному синові. Хлопець зробив свій вибір і хотів йти своїм шляхом. Вергілій розумів, що в одну мить свого життя його син може оступитися і йому буде необхідний той, хто зможе підставити йому своє плече. Він зрозумів, що якщо цьому й судилося статися, то він обов'язково має бути готовий. Якщо його син бажає змінити суспільство і принести йому благо, то він буде поряд з ним і скористається цією нагодою разом зі своїм сином, нарешті збудувавши систему, якій судилося стати споконвічною спадщиною його сім'ї.
Ось він тут. Суддя відчував цілу бурю емоцій, що вражали його дух. Над його головою, ніби з'явився дзвін, який все брязкотів і брязкав доти, доки він не втратив свого розуму остаточно і не почав благати про пощаду, на яку навіть і не сподівався. Голова була порожня, а душа спустошена. Він опинився у повному розпорядженні тих сил, які, нехай і зримі оку, але все одно не відомі долі.
Він ступав туди, куди його вели, проте не знав і не міг навіть здогадуватися про те, що і хто на нього може чекати. Його залишили навіть власні думки, він виявився кинутим на свавілля, вихід був лише один: триматися молодцем, бо інакше, він уже виявився програвшим і його безпросвітно можна було списувати з рахунків.
Його завели до зали. Розкішну, трохи темну, оскільки єдиним джерелом світла були настільні свічки та вогонь, розпалений у каміні. Судді здалося, що він був серед театру абсурду. Все нагадувало чудово виготовлені декорації, важко було повірити в те, що серед такої розкоші, нехай і стриманої, але все ж таки неймовірно лаконічної, хтось може жити.
Чоловікові неодноразово доводилося бувати в багатих будинках, навіть у куди більш заможних людей, ніж дане сімейство, однак такого охайного і велелюбного ставлення до будинку, як у них, не було ні в кого.
У кімнаті не було жодної душі. У далині виднілися відчинені двері в іншу кімнату, яку повністю заполонила пітьма. Посеред стояв відносно невеликий дерев'яний стіл, чудово відлакований, із приємним відтінком темного дуба.
Суддя помітив одну дуже цікаву деталь. У рамці, над каміном весела цікава, хай і невелика картина, а прямо під нею, такого ж невеликого розміру скульптура, вона була виготовлена з уламків, мабуть, від снаряда, що розірвався. Придивившись трохи ближче, він побачив… ряд уламків так і були просякнуті висохлою кров'ю, вичерпуючи весь ув'язнений у них біль. Чоловік постарався доторкнутися до неї і відчути всі ті здогади, пізнати емоцію, як мить.
— Я не радив би Вам це робити. — Сказав басистий голос, велично стоявшої людини за його спиною. Він був високий, з рівною поставою, не гордий, не гордовитий, але так і вичерпний в його впевненість і могутність, що він у собі являв. Його очі виднілися втомленими, проте це був суцільний лише міраж, як той, що виникає в пустелі. Його вражаючий, як блискавка, погляд блакитних очей, занурював у їхню безодню і зачаровував того, хто наважився в них заглянути. Щетинисте обличчя і його гострі риси миттю кидалися в око. Щоки здавалися злегка обвислими, через вік, проте язик би не повернувся сказати, що цій людині йшов уже шостий десяток. — Повинен помітити той факт, що ці уламки все ще дуже гострі, є величезний ризик порізатися. І, крім усього іншого, мені, зізнаюся чесно, не відомо чи є Ви забобонною людиною чи ні, проте смію сказати, що їх дістали з стегна, шиї та обох легень одного мого дуже хорошого приятеля, після того як поряд з ним вибухнула ракета і його збирали по шматках. — Він тяжко зітхнув, після чого плавними рухами поправив свою сиву зачіску.
— Дякую Вам за запрошення, Вергілію та… за попередження.
– Не варто. Просто я дуже поважав цю людину. Для мене він є втіленням справжнього героя. Щирої, благочестивої людини, нехай і зі стереотипною, але все ж таки неймовірною самовідданістю. Світла йому пам'ять. Я не хотів робити з цієї трагедії подібну інсталяцію, на цьому наполягла моя дружина, бо він ніщо не любив так у своєму житті, як мистецтво цього роду. Особисто для мене частинка його укладена в цих осколках, в крові, що засохла, і… — Він характерно відвів у бік свій погляд, поправив волосся на обличчі, після чого різко і, певною мірою, підбадьорено сказав. – Сподіваюся, дорога Вас не втомила, пане суддя.
— Ні каплі.
— Чудово. Незабаром нам подадуть вечерю, тому прошу Вас, сідайте.
Вони обоє сіли. Суддя відчував певний дискомфорт, але намагався не подавати виду, бо в той же час він був дуже схвильований і схвильований всім, що відбувалося, боячись видати будь-які свої емоції, ніби передчасно розкривши карти перед своїм опонентом у грі в покер. Хазяїн будинку сидів спиною до каміна. Він не виглядав жахливо, проте вигляд його був куди впевненіший і виграшніший, ніж у злегка надламаного судді, який знаходився далеко не на своєму полі. Він зібрався з думками і пронизливо дивлячись у блакитні і чарівні очі Вергілія почав говорити досить різко, малодушно, віддавшись більше керівництву власних емоцій, ніж здоровим міркуванням.
— Скажу Вам прямо Вергілію, я чорт забирай, гадки не маю навіщо Ви мене сьогодні сюди притягли. Жодна з Ваших справ або справ Ваших близьких, якщо такі взагалі є, ні мені, ні моїм знайомим колегам на очі не траплялися, а якщо такі все-таки і є, то я був би дуже вдячний якби Ви мене якнайшвидше поінформували про їх складові, щоб не затягувати гру даної шарманки, Ви людина гідна, вважаю, у нас не виникне розбіжностей.
— Невже мій вигляд і мої дії дали Вам привід вважати, що я, щоб не сталося, бажаю, як Ви висловилися "закрити" якесь хвилююче мене питання, під яким, зрозуміло, Ви маєте на увазі судову справу. — Суддя замовк здивовано. Тепер він остаточно виявився введеним у ступор.
— Що вам потрібно? — Запитав він, як би запитала маленька дитина, перебуваючи в подиві від того, що від неї вимагають.
— Я лише хотів провести з Вами розмову. Оскільки поважаю Вас, як великого та шанованого фахівця у своєму ремеслі. Сподіваючись, що Вам не буде така вже не приємна моя компанія. – говорив він спокійно та врівноважено. — Я не в праві Вас затримувати, Ви, звичайно ж, вільні піти, якщо вважаєте за потрібне. Водій відвезе Вас до Мар'яни, так здається, звати ту милу дівчину. – Вергілій замовк. Суддя змінився в особі й усвідомив, що краще сидіти, підтримувати розмову та не робити різких рухів. У таких ситуаціях він ще не бував і був у досконалому невіданні того, чи вдасться йому взагалі побувати в будь-якій ще. – Ну що ж, Ви ухвалили рішення?
— Я вас слухаю. – невпевнено затвердив суддя.
Вергілій повільно підвівся з стільця і вирушив до невеликої стільниці, на якій розташовувався чудовий коньяк. Він налив собі і судді, після чого ніжно та елегантно поклав склянку перед суддею. Чоловік зазначив факт того, що цей коньяк, виготовлений компанією його молодшого сина, проте він, зрозуміло, не став говорити, що даний напій був розлитий ще до того, як його син взагалі встиг з'явиться на світ і придбати компанію, що знаходилася на межі банкрутства, за мінімальні кошти.