— Мій син Данило саме будує його. Але, щоб за морем була ще якась країна, того не розказують ні мандрівні купці, ні не читала я в космографії. Та одно можу тобі сказати, дитино: наблукалась, і я немало по світі з своїми синами-сиротами. Та завжди молилася ревно, щоб віддав їм Господь їх батьківський престіл у Галичі. І, бачиш, мої сини не тільки відвоювали свою батьківщину, але сьогодні мій Данило дістане корону, якої не мав ще досі ні один руський князь. Так і ви колись повернетесь у свою батьківщину...
Костик їв і слухав, і якось так гарно було йому на серці... Коли це враз зірвався, мов опарений: з дітинця почув голос трубки авта!
Мабуть, таки розлив решту молока на вишивану скатерть, трохи не перевернув налякану сестру Євфросинію, перескочив стрімкі сходи по три ступені нараз — і вже стояв на дітинці.
ЧИ НЕ КРАЩЕ ВЧИТИСЯ ІСТОРІЇ?
— Ростю, брате мій рідний! — обняв Костик Ростика за шию, аж всі кісточки в нього захрустіли. — А я вже боявся, що ми розлучилися навіки!
— Не говори довго, тільки сідай і зараз їдемо! — лідповів Ростик насуплено.
— Як, куди їдемо?! Я ж мушу те побачити коронацію!
— випрошувався Костик.
— Може те повернемося сюди, але тепер прошу тебе, сідай швидко, якщо не хочеш загибелі свого рідного брата!
— Якої знов загибелі? — допитувався наляканий Костик.
Тим часом кругом авта зібралася юрба княжих воїнів та слуг, і всі приглядалися цікаво. Великі ловчі собаки обнюхували здивовано авто.
— Не питай, а сідай швидко!
Ростик потягнув Костика майже силою в авто, і зараз же натиснув чарівний ґудзик.
Костик тільки вспів махнути рукою на прощання княгині Ганні, ідо виглядала з вікна горниці, і вже знов кругом них не було нічого. А може й було, та не було видно.
— То може тепер хоч скажеш мені, що трапилося з тобою? — промовив насилу Костик, бо давив його жаль до брата.
— Тепер тобі вже скажу. Там, у кущах, на мене скочив з дерева якийсь звір...
— Знаю, це той рись, що хотів мене опісля роздерти, коли я прибіг на твій крик. Але боярин Ростислав убив його!
— Отже, я мусів натиснути ґудзика, а то було б по мені! — продовжував Ростик. — А потім я їхав, аж дивлюсь: мурований замок. Мені цього замку не треба було, але авто само спинилось і навіть ґудзик якось так заскочив, що годі було його натиснути. Та я й не хотів їхати ще далі: я хотів завернути до тебе!
— Ну, ну, і що далі? — допитував Костик, вже трохи подобрівши.
— А тут, подумай! — моя трубка почала сама собою трубити. Такого галасу наробила, що зараз усі повибігали з замку, стали розпитувати і, коли я проговорився, що при їхав туди аж з двадцятого століття, то вони миттю завели мене до свого князя...
— Якого князя? — не втерпів Костик.
— Костянтина Острозького!
— Того самого... — почав Костик і зацукався.
— Так, того самісінького, що про нього я восени не вивчив був завдання! — гірко відповів Ростик. — От, при вели мене перед нього у світлицю, а там самі такі бородаті вчені, в чорних одягах та з великими книгами, з золотими
ланцюгами на шиях...
— А ти не пригадуєш, хто це був?
— Ой, саме тільки було мені й цікаво їх питати! То вони мене питали! Здається, був там Герасим Смотрицький, і Дем'ян Наливайко, і ще якісь були... А всі такі розумні, що, мабуть, і нашого вчителя історії могли б дечого вчити!
— Ну, і стали розпитувати мене, що буде далі діятися в Україні, а я... ти ж знаєш: ти мене завжди рятував у школі...
— Ну, й що ти зробив?
— Сказав, що я мушу привезти тебе, бо ти... ти на віть називаєшся Костянтин, так, як їх князь, і ти знатимеш все їм розказати. І от приїхав...
— А як же ти завернув авто? — допитувався цікаво Костик. —Досі ми нього не вміли робити!
— Я й сам добре не знаю! Я обернув авто в протилежний бік, потім відвернувся плечима від керми та навгад на тиснув якийсь ґудзик. І авто поїхало...
— Ну, якщо так, то після Острога ми зможемо повернутися знов у Дорогичин, до княгині Ганни, бо... — Костик поглянув нараз на себе та й заламав руки, — та ж я поїхав у каптані князя Данила! Чи то, може, вже тепер і короля! Ой, щоб лиш якнайшвидше його віддати!
— Віддані, ніддаш! Тільки розкажи їм там, в Острозі, все по-людському, а то я не переживу такого сорому! — просив Ростик.
— Ну, добре, а друкарню ти там бачив? А Біблію вони вже видрукували? — хотів знати Костик.
— Кажу ж тобі, що я нічого не бачив, але ти зможеш оглянути там усе, все, що буде тобі цікаве... — піддобрювався Ростик. Нараз кругом авта потемніло, під колесами не стало землі і авто з усього розмаху бебекхнуло з плюскотом у воду.
ПУГУ, ПУГУ!
— Скачи в воду, Ростю, ти ж вмієш пливати! — вигукнув з переляку Костик.
— А тебе, дурню один, залишу з автом, щоб топився, чи що? — гукнув Ростик. Дома він певно не звав би брата дурнем, але тут... Та в цю ж хвилину чиїсь міцні, мов залізні кліщі, руки, схопили хлопців за чуприни та підняли вгору.
— А ти що там таке зловив біля чайки, Самійле? — почувся чийсь шепіт.
— Дві жаби якісь, чи що таке! Просто шубовсьнули на нас з берега! — відповів хтось інший покректуючи, бо рівночасно тягнув хлопців угору, на човен.
— Ми не жаби, ми новаки! — ображено заперечив Костик.
— Чуєш, Свириде, мої жаби навіть говорять хрещеною мовою! — прошипів той якийсь Самійло, а хтось збоку стиха засміявся. Та Ростикові було не до сміху! І — Дядечку, дядечку... — лебедів він, коли Самійло перетягнув їх через облавок та посадив на дно човна, — урятуйте ще й наше... наше...
— Ну, що там ще рятувати? — відповів ніби нерадо голос із темряви, але хлопці побачили, як кілька великих тіней вихилилися зараз через борт та прихапцем шукали чогось по плесі. Врешті почувся голос:
— Оце-о, чудо якесь невидане?..
— Так, так, наше авто! Рятуйте його, коли в Бога віруєте! Без нього ми б пропали! — благав крізь сльози Ростик. І справді, хтось дав наказ: — Всі враз! Гей-гоп! — і авто стало виринати з води.
— Хто його знає, що це таке, але щастя ваше — зачепилося за в'язанки очерету при боці чайки, а то було б уже давно потонуло... — говорив хтось.
— Цитьте там, розбалакалися, мов баби на базарі! — ганив хтось пошепки. — Хочете, щоб бусурмени вас почули?
Не минула й хвилина, як авто, стікаючи водою, вже стояло біля них на помості човна. А Ростик з Костиком, промоклі та змерзлі, сиділи справді дуже тихо. Держалися за руки і не знали, ідо їм далі робити, бо й не бачили нічого та не знали навіть, куди вони попали.
Нараз на небі вийшов з-за хмари місяць у повні та стало так ясно, немов на вулиці, коли засвітять ліхтарі та світляні реклями. І хлопці побачили, що вони сидять у чайці, при березі поміж очеретами та маленькими острівцями. А далі простягалося, здавалось, у безконечність, гладесеньке плесо води. Ну, а довкруги Костик побачив виразно голені, чубаті голови. Серце забилося йому в грудях і він вигукнув майже вголос:
— Козаки! Ростю, ми справді поміж козаками!
— Та певно, що не між бусурменами! — відповів басом той, що їх рятував.
Інший козак збоку додав весело:
— А, може, ви, мосці-панове, скажете нам, хто ви такі будете?
— Говори ти! — Ростик сховався за плечі Костика. Та в цю мить залунало десь на переді чайки:
— Пу-гу! Пу-гу-у-у!
— Отаман дав знак! Рушаємо! — зашуміло поміж козаками. І не оглянулися, як біля них не було вже нікого.
Всі козаки засіли по боках чайки. Заскрипіли важкі весла, плюснула вода і чайки помчалися швидко по гладких подих. Годі було повірити, що в човнах нема моторів!
А ЧОМУ ВІН ЗВЕТЬСЯ ТАК САМО?
Хлопці сиділи, мов зачаровані, коли це хтось торкнув Костика за плече. Костик оглянувся і побачив хлопця, може такого, як вони.
— Як вас звати, молодці? — прошепотів, усміхаючись.
— Я — Костянтин, а це мій брат Ростислав Гармаш, — представився Костик, як годиться.
— Як ти сказав? "Гармаш"? — аж стрепенувся хлопчина.
— Це наше прізвище, — пояснив Ростик.
— Коли ж воно — і моє прізвище! — відповів хлопчина. — Я Семенко Гармаш. Мого батька, Дем'яна Гармаша, знала вся Січ, а за те, що добре бив бусурменів, прозвали його Рубайголовою. Тільки батька схопили турки, в поході на Кафу...
— З отаманом Петром Конашевичем-Сагайдачним? — перепитав нараз Костик.
У Семенка засвітились очі так, що навіть при місяці було видно.
— Так, так! Пан отаман дуже любив мого батька, а тому взяв мене тепер за свого джуру та дозволив їхати з запорожцями в похід. Може визволю батька? — розказував одушевлений Семенко. — Може якраз мій батько карається десь на оцій турецькій галері, що її їдемо здобувати?..
— На якій галері? — спитав здивовано Ростик, бо як далеко бачив, аж до обрію, не помічав на воді нічого...
— Е, видно, в тебе око не козацьке! — засміявся Семенко. — Ось там вона! — показав пальцем. Але хлопці далі не бачили нічого.
Ростикові стало на серці так, немов висів з поїзду чистоти в таборі. Щось запекло під повіками, і він чув, що зараз або розплачеться, або...
— Ей, Семене, не глузуй, бо ми ще покажемо вам усім таку штуку, що й не повірите! — вигукнув він.
— Ану, ану! Яку? — закукурічився і собі Семенко.
— Ось бачиш, що ми маємо? — показав Ростик на авто. — Це такий віз, що сам їздить...
— Та хіба ж бувають такі вози? — спитав Семенко, але вже не так впевнено.
— У нас бувають! — відрубав Костик. — От, ви висадіть його на галеру, а ми наженемо ним туркам такого страху, що козакам буде легко їх побити!
— Та невже? — не міг надивуватися Семенко.
— А ти не роззявляй рота, тільки веди мене чимдуж до отамана та розкажемо йому все! — Ростик уже зовсім набрав відваги і не Семенко його, а він майже потягнув Семенка на перед чайки, звідкіля пролунало було оце таємниче "Пугу".
Костик остався сам і приглядався, як чисте плесо лиману зароїлося нараз козацькими чайками, що без шуму збігалися з усіх боків до... о так, тепер вже видно було добре турецьку галеру. Чайка, де були хлопці, мчалася просто на неї.
Та тут Костик щось пригадав собі, і його серце зціпив блідий жах...
РІЖ І БИЙ!
Коли Ростик підповз до Костика розрадуваний, той виглядав так сумно, якби провалився у школі при іспиті, — і то з історії.
— Отаман дозволив! Дозволив! — і Ростик став мету шитися біля авта.
— Так що з того? — відповів неохоче Костик. — Ота ман дозволив, та хіба ми знаємо, чи мотор авта не замок у воді?
Ростик застиг на хвилину від несподіванки.