А вони цілими днями мусіли рубати дерева в лісі. І тоді янголятко ще раз їм розказало все, а мама дітей аж плакала з радости.
І так янголятко залишилось у темній хатині в Сибірі. І в цій хатині лише воно одно було ясне та веселе.
Але щоразу, коли Івась чи Харитя кидали на нього погляд, на їх блідих личках розцвітала усмішка.
1) Полтава — місто на Лівобережній Україні, над річкою Ворсклом. Там народився був славний наш письменник Іван Котляревський та Головний Отаман Симон Петлюра.
2) Москва — столиця Московщини або Росії.
3) Большевики не вірять у Бога і в небо. Тому й лялька, що жила в них, не знала нічого інакшого.
ВИШИВАНІ КВІТКИ
Було це давним-давно на нашій Україні. Жили у городі Чернігові1) брат із сестрою. Брат називався Яромир, а сестра — Доброслава.
Яромир був лицар славний, тисяцький у війську княжому. Коли виїздив, було, ранком із двору у степ — на білому коні, у блискучій зброї, попереду війська свого, то здавалося, що сонце ясніше світить і буйна трава степова до ніг йому стелиться.
На вулицях города всі з пошаною уступалися Яромирові з дороги, бо знали, що немає лицаря над нього. А найбільше боялися його люті половці2) у степах. Бо знали, що як тільки вийде він у чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде їм, поганим.
А Доброслава гляділа крізь мале віконце у своїй хороминій,3) як проїздив Яромир вулицями, і раділа, що ніхто йе має такого хороброго брата, як вона.
Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним і Яромир із своїми дружинниками.
Пройшло багато днів, аж ось повертаються княжі вої4) і кажуть Доброславі:
— Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський: взяв лицаря Яромира живцем хан5) половецький у неволю. Повіз його в далекі степи половецькі. Даремно старалися ми його догнати..."
І заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь6) спала, пішла у світ шукати свого брата.
Ще весело їй ішлося, поки проходила селами українськими. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали, та ще показували, кудою їй у степи половецькі мандрувати. Ще неважко було, коли вийшла в степи7) українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі бере. А понад степом різної птиці стада, і всі летять на схід. Пішла за ними і Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців.
Та вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів'яла, гарячим сонцем спалена. Ні квітів, ні птичок не видно. А сонце пече, і йти важко. Та не приставала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвидше до Яромира дістатися.
Довго блукала вона степом, уже з утоми та голоду ледве ворушитись могла, аж ось — стоять у степу гострокінчасті половецькі шатра. Підійшла вона ближче і стрінула сторожу половецьку. Розказала їй, хто вона та чого шукає. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана.
А хан і справді держав Яромира у себе, в наметі замкненого. І щоразу питав його:
— Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зі мною русичів8) воювати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму".
А Яромир відказував:
— Немила мені твоя служба, хане. Я — руський лицар, а русичі вірні до смерти князеві своєму та землі
своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати!"
І розлютився тоді хан дуже, сказав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промінчик сонця не заходив, і наказав його самою водою та сухим хлібом кормити. І мучився Яромир, чорнів та охлявав з кожним днем. Вже здавалося: не то що мечем орудувати, а навіть кроку поступити не зумів би. А все таки, коли хан питав його знов, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповідав: "Ні!"
Коли хан побачив Доброславу, задумав їй з помсти великого болю завдати. Сказав він:
— Є у нас лицар Яромир, та не хоче він сестри ні бачити, ні знати. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про князя свого. І ти, дівчино, найкраще теж поклонися мені; тоді він, може, і з тобою говорити захоче".
І запалало личко Доброслави гнівом, і сказала вона:
— Може й поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи!"
І, мов вітер степовий, вибігла з ханового шатра і помчалась у степ. А там упала на землю, від степового сонця гарячу, і гірко-гірко заридала, що відцурався братік її Яромир і землі рідної, і сестри своєї.
А потому встала і пішла, куди ноги понесли. І так зайшла знов у степ український. Почула знов, як заспівали хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: як же це міг братік мій такої краси відцуратися? От якби я змогла йому хоч трохи цих квіток передати!
Почала зривати квіти, сіла і заходилася плести з них сорочку для брата. Що білі квітки — то полотно, а що сині, червоні, жовті — то дивні взори, які вона на плечиках,9) на пазушці10) та на дудах11) повимережувала.
Скінчила вона робити сорочку, завинула її в ніжне павутиння, щоб дорогою не понищити, і пішла знов у степи половецькі.
Підійшла до табору половецького темної ночі і стала сторожів благати:
— Занесіть цю сорочку лицареві Яромирові, що у вас пробуває!
Довго — довго не хотіли половці вволити її волю, а вкінці один із них змилосердився і сказав:
— Давай сюди, дівчино. Занесу я її твоєму братові, коли так дуже просиш!
Приніс сорочку, квітами українськими мережану, до шатра Яромира, кинув йому, а сам швидко пішов, щоб, бува, хто не підглянув.
Одягнув Яромир на себе цю сброчку і — диво дивне!
Що ось і ворушитись не мав сили, — а нараз знову сила давня, лицарська повернулася йому. Що колись здавалося йому, що вже ось-ось на землі половецькій йому марно загинути доведеться, — а тепер туга за рідною землею і на місці всидіти не давала.
Нічкою невидною викрався Яромир із намету12) ворожого і буйним вихром погнав у степ. Дарма, що половці на конях його здогнати хотіли. Він добре поміж травами високими ховався і їх щоразу зі сліду зводив.
Аж знайшов він у степу сестру свою Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські, що з них вона своїми руками йому сорочку сплела, йому силу та відвагу дали, щоб із половецької неволі врятуватися.
Тоді пішли вони обоє в Україну. Де небо синє, де ясні зорі, де тихі води, де квітки — найкращі в усьому світі. А в городі славному Чернігові дожидали Яромира його дружинники.
І з того часу всі українки залюбки вишивають-мережають квіти барвисті. І хто лише гляне на ці квіти, хто їх рукою торкнеться, тому стає радісно на серці — бо така вже дивна сила тих квіток...
1) Чернігів — старовинне місто в Україні, по лівому боці Дніпра. Чернігівщина одна з перших українських земель прилучилася до княжої Київської Держави, що була нашою першою українською державою.
2) Половці — мандрівне плем'я, що часто нападало на Україну в княжі часи.
3) Хоромина — кімната.
4) Дружинники — вояки.
5) Хан — половецький князь.
6) Челядь — слуги.
7) Степ — велика рівнина, покрита травою та низькими кущами
8) Русичі — так називали себе українці в княжі часи.
9) Плечики — рамена в сорочці.
10) Пазушка — розріз у сорочці спереду.
11) Дуди — долішнє закінчення рукавів.
12) Намет — шатро.
РІЗДВЯНА КАЗКА
... А коли народився Ісусик маленький в колибі,1) то була морозна ніч над усією Верховиною.2) Ялиці стояли в білих шатах непорушно, немов зачаровані, а на стежках виблискував сніг холодним кришталем.
I лежало Дитятко Боже на сіні, вкрите квітчастою хусткою Марії, і дрижало з холоду. В тузі хилилася над Ним Мати Свята...
Засіяла зоря ясна над полонинами, і злетіли два янголи шестикрилі з неба, щоб сторожити Дитятко.
А сніг світив дорогими перлами під синявим промінням зір.
І прийшли три царі-мудреці. Побачили Правду безмежну і вічну, що у славі, поміж янголами могутніми, явилася людям. І низько схилили вони свої вінчані голови і склали в дарі найдорожче, що мали у царстві своєму: золото мерехтливе, пахощі чарівні і дорогі тканини, тонкі, мов павутинка, мудрими взорами розмальовані ...
Поклонились і повернулись у свої царства. А глибокий сніг хрупотів під їх золотокованими сап'янцями.3)
Прикрила Марія Дитятко дорогими тканинами і поклала перед ним дари безцінні. Та не загріли тонкі, мов павутиння, серпанки змерзлої дитини. А холодне золото студило малесенькі ручки. Мороз же ставав щораз лютіший...
І прийшли три пастушки-гуцулики. Побачили Царя могутнього і Силу непоборну в усій її величі поміж янголами шестикрилими. І з жахом припали на коліна перед порогом колиби і не могли промовити ні слова. Дрижачими руками поклали перед собою, що мали найкраще: свої ягнятка.
І, повні покори, відійшли вони домів. Сніг скрипів під їх постолами,4) коли відходили.
Кликала Марія ягняток, щоб полягали біля Дитятка та загріли Його своїм віддихом. Але ягнятка — налякані, самі змерзлі — збилися в громадку біля порога і жалібно блеяли.
У глибокій тузі похилилася Мати Свята над Дитятком. А в Нього дрібні слізоньки котилися з очей і перлинами замерзали на посинілому від холоду личку.
Аж прийшло мале дівчатко. Побачило воно Дитя, що плакало від холоду, і зажурену Матір Його. І не злякалося грізних янголів шестикрилих, що сторожили входу до колиби.
Мерщій назбирало гіллячок, що лежали кругом, а одну з них приложило до свого серця. І ясним полум'ям запалала гіллячка. Запалило дівчатко тією гіллячкою огник на порозі колиби. Ясні промінчики замиготіли по сірих стінах. І вмить стало тепло й радісно кругом. Усміхнулося Дитятко і простягнуло маленькі ручки до золотих іскор, що снопами висипалися з огника.