– Прокинься! Прокинься!
Вдихнувши так глибоко, наче щойно не дихав, Ярош вирвався з павутиння моторошних сновидінь.
– Чому він такий блідий? – поряд із Зорін та Ітаною стояв Дельфін.
Ворожка сіла на лаву, затуливши обличчя, вона злякалася, побачивши відбиток страхітливого сну, в полоні якого так довго пробув піратський капітан.
– Ще ніч? – запитав пірат, йому нестерпно хотілося вмитися, щоб змити з себе бруд сну, такого схожого на спогади.
– Вже ніч, – відповіла Зорін. – Ти проспав увесь день. Твоя подруга... Марен заборонила тебе будити.
– То день згаяли. Ми нікого не знайшли, – тепер, коли сновидіння відступило, прийшов жаль за втраченим часом.
– Ми знайшли, – похвалився Дельфін. – Знайомся, капітане!
Він відступив. Біля каміна сидів міцно збитий чолов'яга, схожий на ведмедя, та їв, ні на кого не звертаючи уваги.
– І знову не зовсім людина, – посміхнувся пірат.
– Берном назвався. Його Ітана у місті зустріла, – Зорін теж з усмішкою подивилася на чоловіка-ведмедя. – Берн вправний стрілець. Я бачила, як він у підкинуту монету поцілив. Із врятованою вами від страти Кіш усе гаразд буде.
– Звідки знаєш? – недовірливо запитав Ярош.
– Карти Ітани знають.
Двері прочинилися. Повернулися Герда з пантерою і Марен. Побачивши, що Ярош дивиться на неї з недовірою, давня усміхнулась.
– Отямився нарешті, Соколе, – сказала вона. – Білим пір'ячком палець не колов, га?
– Це були не мої спогади. Не всі мої спогади, – Ярош підвівся, вирішивши трохи прогулятися, бо опинитися на свіжому повітрі здавалося зараз навіть важливішим за вечерю.
– Не всі, але земля пам'ятає. Пам'ятають живі і пам'ятають мертві, а ти був там не так давно, – без жалю розсміялася Марен.
– І ти теж кожної миті пам'ятаєш про зроблене, правда? – з викликом спитав Ярош, сміливо дивлячись на давню. – Як пам'ятаю я сам, як безжально вчинили з тим містом. Чи не тому мені все це наснилося?
Посмішка Марен стала ще холоднішою, та вона нічого не відповіла.
Піратський капітан вийшов у ніч. На поруччі балкону одного з будинків сидів білий птах. У бурштинових очах причаївся вогнистий морок, та оперення вже не було таким розкішним – закляття доживало свої останні години.
– Віддай карту!.. Віддай карту!.. Віддай карту!.. – наздоганяла піратського капітана зловісна луна чужої волі, але місто більше не було маревом страхіття.
Розділ 3
Нова команда
Зранку Ітана і Зорін уладнували останні справи перед від'їздом, Кіш допомагала рятівниці складати трави, які та хотіла взяти з собою. Герда і Марен знову кудись поділися, а Ярош, Дельфін і Берн засіли в таверні скріпити знайомство повними чарками. Лише капітан піратського корабля й краплі не брав до рота. Ярошу коштувало неабияких зусиль, щоб не приєднатися до нових знайомих: випивка була єдиним порятунком від того, що показав йому уві сні птах, зітканий із чужих чарів, такий знайомий білий птах... Випивка могла б зігріти вистигле серце, прогнати лихі спогади, але затьмарила б розум, а цього допускати було аж ніяк не можна.
Люди не надто охоче підходили знайомитись із чужинцями. І хоча ті, що наважувалися на це, зазвичай були дивними, не подібними до більшості, – не плескотіло море в їхніх поглядах. Жага пригод не вела їх небезпечним шляхом, а відчайдушність не скеровувала руку, що могла страчувати і дарувати прощення. В себе задивилися вони, не помічаючи навколишнього світу, живучи тільки собою. Їхні обличчя не запам'ятовувались, і піратський корабель не міг стати для них притулком, бо не було радості в порожніх серцях, а коли немає радості, немає і спокою морського полотна.
Тільки один залишився за столом шукачів скарбів – молодий чоловік із поглядом пірата, хоча в морі, судячи з його слів, він ніколи не бував. Але піратство в крові, це всім відомо.
Познайомившись із новеньким, якого звали Максом, вирішили зробити перерву на обід. Берн пішов потеревенити з корчмарем, а Ярош зостався з Дельфіном і Максом. Від розмов капітан втомився більше, ніж від славетних сутичок і грабунку торгових суден.
До столу підійшов кучерявий хлопець років сімнадцяти.
– Привіт, Яроше Соколе.
Пірат подивися на нього, впізнаючи.
– Ти його знаєш? – запитав Дельфін.
– Не важливо. На піратський корабель хочеш потрапити? Так, чаклуне?
– Так, – хижо посміхнувся Хедін. – Я не оракул, та мені відомо, що з вами буде.
У його сірих очах колись теж хвилювалося бурхливе море, але зараз воно майже зникло.
– Забирайся, – холодно відповів Ярош. – На корабель я тебе не візьму. А без мого дозволу ти на борт не піднімешся. Сам знаєш.
– Ви ще пожалкуєте про це! – відгукнувся хлопець і загубився у димному чаді.
Серед диму зареготав чоловік, він оповідав, як люди наївно чекали дарунків від вищих сил, насміхався і з людей, і з давніх богів.
– Мені здається, ми нікого тут більше не знайдемо, – Дельфін подивився услід чаклуну. – Вони несправжні. Навіть той, що стверджує, ніби подружився з драконом. Вони всі брешуть і собі, і нам, видаючи бажане за дійсне. Якщо ти вважаєш, що тут іще лишився хтось, хто має піти з нами, капітане, ми ще почекаємо, але, я думаю, намарно.
– Я тут лише одного справжнього дракона бачив, та й той до пуття літати не вміє, – підтримав розмову Берн, повертаючись до столу.
– Я теж його бачив, – підтвердив Ярош. – Якщо дракон справжній, швидко літати навчиться.
– А це ще хто до нас іде? – Макс дивився на літнього чоловіка, який з подивом роздивлявся таверну.
Чоловік був одягнений просто, але охайно і дещо не по-тутешньому. Максу подумалося, що звичайного робітника, втомленого сірістю одноманітного життя, закинуло в тихе провінційне містечко, а йому ввижається, ніби він потрапив до розбійницького лігва.
– Я бачив диво одного разу, – сказав Володимир тихо, ніби боявся, що його приймуть за схибленого і проженуть. – Давно-давно, у дитинстві... А три дні тому я побачив ще одне – корабель із чорними вітрилами. Піратський корабель.
– І що в цьому дивного? – Ярошу незнайомець подобався, але відчувалося, що вони народилися в різні віки. – Всі моря належать піратам.
– Я ніколи не бачив моря, – зізнався Володимир. – Я все життя тяжко працював, щоб заробити хоч трохи грошей. А моря не бачив.
– То глянь за вікно – там море, – здивувався Дельфін.
– Нічого ви не розумієте, – Макс щиро співчував цьому літньому чоловіку. – Він справді не бачив моря. Він народився не тут. Як і я.
– А як же ви потрапили сюди? – тепер настала черга Дельфіна не повірити.
– Нас усіх покликали скарби. Ми бажаємо знайти їх. Ти і не таких побачиш, – замість Макса відповів Сокіл і дружньо подивився на Володимира. – Ти в команді.
Ярош мав рацію: до піратської компанії ще напрошувалися різні люди, та очі їхні були порожні. А коли пристойні відвідувачі порозходилися, а всі, хто лишився, захмеліли, на стіл до піратів злетіла симпатична істота. Маленька дівчинка, тільки з білими крильцями, схожа на янголят, яких вуглиною малюють діти.
– Ваш корабель чорний. Йому світла не вистачає. Я буду вашим світлом!
Ярош згадав зверхню королеву Герду і її пантеру із золотавими очима, уявив поряд із ними цю крилату істоту, яка вже насупилась, збираючись образитись. І дзвінко засміявся.
...А Герда стояла над морем, і Марен тримала її за руку, не даючи зірватись у безодню. Реальність це була, чи чергове брехливе сновидіння?
Та над прірвою карі очі королеви ярилися бурею сильніше за оскаженіле море...
Ночувати чоловіки залишилися в таверні, але вранці Ярош не став чекати, а вирішив спробувати самому пошукати в місті тих, хто був йому потрібен. Якщо цей берег такий незвичайний, він може подарувати ще не одну цікаву зустріч, і тоді, можливо, карта з'явиться знову. Та спершу пірат хотів відвідати кузню: тутешній коваль славився своєю майстерністю далеко за межами Елігерського узбережжя. Це і було причиною, чому Ярош скерував свій корабель до цього порту.
У порожній залі таверни двоє дівчат обговорювали плани абордажу торгового судна. Вони забагато випили, й з тих задумів уже й чайки би сміялися. Коли б цих мрійниць на Тортугу, стали б вони справжніми морськими войовницями, але робити їм такий подарунок Ярош не збирався. До дівчат підсів немолодий чоловік, той самий, що кілька ночей тому сп'яну теж хизувався вигаданими подвигами. Дівчата прийняли товариша до свого столу, дурнувато хихочучи. Але Соколу було байдуже до подібного товариства.
Вікна кузні виявились забитими, а будинок залишений напризволяще. Сусіди сказали, що майстер з'їхав невідомо куди, відправився у подорож за власними пригодами.
Шкода...
Ярош дістав свій компас, стрілка затріпотіла, але не поворухнулася. Що ж, це навіть не дивно – відлуння промовлених тут заклять відчуваються і досі, майже непомітні, якщо не вслухатися, але компасу достатньо.
Піратський капітан роззирнувся, вирішуючи, куди йому іти. Містечко прокинулося, і вулицями ходили заклопотані у своїх справах люди – ремісники, невибагливо вдягнені жінки і діти, яких привчають до важкої роботи змалечку. Та от від людей Ярошу зараз хотілося триматися подалі, кортіло лишитися наодинці зі своїми думками.
Він пішов похилою горою, минаючи кам'яні будинки й охайні подвір'я. Дорога розходилася на два боки і, подумавши, Ярош вирішив відійти від людського житла та звернути до високих дерев, які лишилися від лісу, що, певно, колись ріс на цьому березі ледь не до самого моря.
Хоча гору варто було б назвати високим пагорбом, та краєвид з неї відкривався надзвичайний: доволі широкі вулички містечка, частина з яких уже брукована, невеличкий порт у затоці, де пришвартувалися дві рибальські шхуни, на іншому краї поблискує банями приземкувата церква. Наче відчувши на собі погляд пірата, у церковній дзвіниці тричі вдарили у дзвони, й гулка луна розійшлася містечком.
Тихо, мирно, і зовсім не відчувається дух Імперії, хоча імперські солдати тут були, а поміст на площі ще не повністю розібрали. От тільки як довго городяни пам'ятатимуть страту, свідками якій мимоволі стали? Чи буденні справи вже затьмарили побачене? І кому дістануться дошки з помосту? Їх спалять, збережуть для наступної страти чи використають, будуючи щось цілком мирне?..
Ярош сів на траву і задивився на лискуче сонячними сполохами море. День видався погожий і безвітряний, морська гладь лежала не потривоженою, і видавалося дивним, що лише пару днів тому штормовий вітер пролетів над містом.