І, врешті-решт, не з пальця я ж це висмоктав. Описав усю правду.
— Кому потрібна така твоя правда? – Редактор звично наступав, аби виправдати самого себе, що не можна цієї статті друкувати. – А вірші що ти напридумував? "І вже нема для тебе місця. І вже нема тобі буття". Що значить – нема буття?
— Це вночі мені приснилося, якраз перед смертю матері колеги, — сонним голосом сказав Петро, бо таки дійсно хотів спати.
— Послухай, якби я друкував у газеті все, що мені сниться! – Редактор відчув нарешті свою моральну перевагу над Петром і вже більше не став пояснювати, чому він не друкує цієї статті. – Не нервуй мене. Іди в "білий дім", там через п'ятнадцять хвилин розпочнеться засідання виконкому. А про цю статтю забудь.
Редактор віддав написане Петрові, а сам став вичитувати інші матеріали, давши зрозуміти, що розмова закінчена. Петро демонстративно зіжмакав аркуші й жбурнув їх до сміттєвої корзини, але редактор вдав, ніби нічого не трапилося.
15
Злий, Петро пішов до себе в кабінет і зателефонував Василеві:
— Слухай, хто така Ліля?
— А ти що, вчора з нею ближче не познайомився? – Василь відверто насміхався з нього. – Курва вона, ось хто така Ліля. Мав я з нею колись декілька приємних нічок. А тепер вона працює повією.
— Як працює повією? – не второпав Петро.
— А ти не знав, що така професія існує? – сміявся Василь. – Доволі прибуткова професія, скажу тобі. Працює повією у нашому готелі. Але май на увазі, що навіть тобі безкоштовно не дасть.
Василь загигикав, а Петро, вилаявшись, кинув слухавку. До повій він мав природню непрязнь.
Увесь виконком він думав про Лілю і мало що записав до свого блокнота.
Коли в обід Петро прийшов додому, дружина, на диво, була сумирною. Вона дала йому телеграму. Петрова мама повідомляла, що батько при смерті.
— Їхати з тобою? – ще запитала дружина, але Петро відповів, що поки не треба. Як щось станеться, він дасть їй знати. Попросив лише, аби переказала редактору, що він поїхав у село до батька. Дружина слухняно кивнула головою.
16
Всередину автобуса Петро добувся лише завдяки своїй міцній статурі. Гам і вереск стояли несамовиті, і чверть пасажирів усе-таки залишилися надворі. Стоячи на одній нозі й проклинаючи начальника автотранспортного підприємства, Петро мізкував фейлетон про нього під назвою "Сауна на колесах".
За тією клятою роботою й буркалихою-дружиною Петро вже й не пам'ятав, коли востаннє був у рідному селі. Хоч би батька живим застати, а то не пробачить собі.
Село не змінилося. Те ж болото по коліна, сірі непривітні хати, невиразні обличчя односельчан. Навіть мжичка у його селі, здається, була звичним явищем.
Піднявши коміра і втягнувши плечі, мерзнучи од пронизливого вітру, Петро почимчикував до хати повз старенький цвинтар, облізлу школу, клуб, який клубом і залишився, хоча була на ньому вивіска, що це Народний дім "Просвіти".
17
Батько був ще живий і Петра упізнав. Мати пошепки сказала, що приходив лікар, грошей не взяв, бо пацієнт, мовляв, помре за день-два. "Чесний виявився, — казала мати, — а то в лікарні дерли, як могли, хоча бачили, що людина при смерті".
Але не смерть чоловіка зараз найбільше хвилювала його стареньку матусю, а те, за яким обрядом – греко-католицьким чи православним – він буде похований.
— Та ж ми, Петре, греко-католики, — бідкалася мати, — і тебе підпільно отець Мирон хрестив. А Галька каже, що наше село православне, і тато православний, і священик православний буде тата ховати.
— Мамо, яка різниця, — змучено сказав Петро, розуміючи, що буде мати клопоти з рідною сестрою Галею. – Дайте спочатку татові спокійно померти, а потім уже владнаєте свої суперечки.
— Та який наш тато православний, — не вгавала мати, — то ж часи були такі, що треба було скриватися, але ж тебе і Галю греко-католицький священик хрестив. А вона вийшла заміж за православного і, бачте, вже стала православною.
Мати ще довго говорила на цю тему, але Петро не слухав її, згадавши чомусь Лілю.
18
Галя, взнавши про приїзд Петра, прийшла десь через півгодини і зиркнула на брата, як на ворога:
— Що, змовився вже з мамою? Тата поховає православний священик, затям це собі. Ти тут наїздами буваєш раз у п'ятирічку, а мені жити з людьми.
Петро ще не встиг нічого сказати, як втрутилася мати:
— Галю, донечко, схаменися, рідненька. Та які ми православні? Що наша родина скаже?
Жінки ще декілька хвилин доводили кожна свою правоту, аж поки Петро не стерпів і стукнув кулаком по столі. Мати й сестра принишкли, з тривогою і боязню дивлячись на Петра.
— Ну, що ви за люди, шляк би вас трафив, — спокійно тоном сільського вчителя сказав Петро, і ота лайка вийшла у нього сором'язливо-м'якою, як молоде сіно чи закохана дівчина. – Ми сім'я чи ми не сім'я? Україну будуємо... Дідька лисого щось збудуємо через таких, як ви.
Петро підвівся й пішов посидіти біля батька.
19
Батькові ставало щораз гірше, але він кріпився, не хотів, аби в близьких серце обливалося кров'ю.
— Ти би, Петре, написав у своїй газеті, що вони роблять з тією землею, — казав батько.
— А що, тату?
— Нема господаря, ось що. Де раніше хтось так занехаював землю? Наш голова колгоспу вже так накрався, що йому нема діла до тої землі. Ще як був молодший, то трохи глядів. А зараз...
Петро відчував, що не про це хоче говорити з ним батько, і не помилився.
— Ну, що, сину, мати й Галя не знають, як мене поховати? – іронічно запитав він. – Ніби мені не однаково, який священик буде читати молитву. Скажи ти їм це. І нехай не сваряться між собою через мене. Піст же йде, гріх великий.
— Тату, та вам ще жити й жити, — почав було Петро, але, зіштовхнувшись з колючо-іронічним поглядом батька, змирився. — Та казав уже. Галька, як скажена, твердить, що вона православна.
— Комуністка вона в душі, ось хто вона, — гірко сказав батько. – Боже, аби до плащаниці померти, щоб у церкву не заносили. Може, тоді б угамувалися двоє.
20
Батько вимолив у Бога смерть і помер у середу. Ховати його повинні були у Великодню п'ятницю. До церкви тіло не мали заносити, і пристрасті вщухли. Мама змирилася з тим, щоби відправляв православний священик, бо так їй нарадила греко-католицька родина із сусіднього села, аби не розпалювати пристрастей. Галя подобрішала і була весь час біля мами. Петро дякував Богові, що все так сталося.
Священиком у селі був Петрів однокурсник Іван, якого вигнали з університету, власне, за релігійні переконання. Часи тоді були суворі, і влада найбільш стійких сама штовхала в обійми Церкви.
Був час, коли Іван мав переходити в греко-католики, але якось втримався, зберіг громаду і був шанованою людиною у селі. Звичайно, Петро знав, що Іван в університеті й горілочку полюбляв, і до дівчат був небайдужим. Але хто з нас не без гріха?
Коли Петро зайшов до нього, Іван був один і читав Канта.
— Чув про твоє горе, — він відклав томик убік. – Прийми мої співчуття.
— Дякую, Іване. Як ти тут?
— Та як бачиш, живу. Шкодую, що багато років життя втратив на гульки. Ось читаю зараз книжки і розумію, як багато ще не знаю. А ти далі в своїй газеті? Щось рідко тебе друкують. Мабуть, не подобаєшся начальству?
— По-різному буває, — ухильно відповів Петро, аби хоч на цьому не загострювати увагу.
— Як дружина твоя? – запитував далі Іван, намацуючи больові точки в Петровому житті.
— Не хворіє, — саркастично відповів Петро, а Іван витлумачив це по-своєму.
— Дітей так і не маєш? – пильно подивився на колишнього однокурсника.
— Та ось часу не вистачає, — спробував пожартувати Петро, але навіть сам не всміхнувся.
Розмова явно не клеїлася, хоча в університеті вони могли сперечатися й цілу ніч. Не залишалося нічого іншого, як домовлятися про час поховання.
— Будеш в місті, заходь, згадаємо молодість, — несподівано запропонував Петро, хоча мало вірив у те, що Іван зголоситься.
21
На нараді, що відбувалася у них щопонеділка, редактор розпікав усіх своїх співробітників. І було за що. Писали через пень-колоду, газета виходила сірою, нецікавою. Куди й поділися здобутки перших демократичних років!
Так казав редактор. "А чи були вони, ці здобутки?", — подумав Петро, але тут же отримав від редактора за те, що вже тиждень як поховав батька, а все дивиться на світ відчужено, неземними очима. Ні, редактор так не казав, це вже Петро сам дофантазував, але суть зводилася до цього.
— Ось Петро весь час пропонує статті на морально-релігійну тематику, — набирав обертів редактор. – Ну, не можу я цього друкувати. Не потрібно зіштовхувати лобами конфесії, це до добра не призведе.
Петро не думав встрягати, сподіваючись на те, що редактор побурчить-побурчить – і все минеться.
— Петре, або ти капітально перебудовуєшся, — редактора дратувала оця мовчанка кореспондента, — або пиши заяву за власним бажанням, і ми з тобою прощаємося.
Це вже заділо Петра за живе, бо він регулярно писав статті до газети. Вони не подобалися редакторові, але ж Петро не бив байдики. Деякі взагалі можуть місяць нічого не написати – і їм усе сходить з рук, бо вони, бачте, гроші вибивають для газети у вигляді нікому не потрібних інтерв'ю з підприємцями, які погріли руки на чужому горі, а ті за це платять гроші редакції чи, радше, редакторові.
Пізніше Петро не пам'ятав, чи думав він лише про це, чи справді виклав усе редакторові, але розмова вийшла крутою: Петрові дали місяць, аби він виправився.
Уже під кінець наради заступник редактора спробував зм'якшити ситуацію і сказав Петрові:
— Ти б щось гостре писав. А можеш про любов, он весна зараз. В тебе ж колись непогано виходило.
— Є в мене знайома повія, — сказав Петро, – і в редакції вже давно так щиро не сміялися.
Редактор вилупився на Петра, а того понесло:
— Візьму в неї інтерв'ю. Надрукуєте?
Сміх затих так само несподівано, як і вибухнув. Усі з цікавістю дивилися на редактора: як той зреагує? Редактор зреагував бурхливо:
— У нас не порнографічна газета, затям це собі!
Петро похнюпив голову і зрозумів, що через місяць йому доведеться писати заяву на звільнення за власним бажанням. Ото вже дружина остаточно його допиляє!
— Ти не бери всього до серця, — улесливо сказав заступник редактора після наради. Він давно мітив на місце редактора, а тому загравав зі всіма співробітниками. – Адже про повію можна написати з такого боку, що буде цікаво прочитати.