Хижі, люті звірі… Ой, Жоро! Коли ж цьому край?..
11 лютого. Любий мій зшиточку! Чому це наш Жоржик не показується? Кілька днів уже не приходить. Невже забув?.. Ой ні, що за думка така набігла?.. Щоб Жора, і… Ніколи в світі! Я вірю йому, як самій собі. Дужче, в сто разів дужче. Він такий же правдивий. Йому не можна не вірити. Він говорить:
— До весни, Льолю… До весни почекай! А там поїдемо до мене на село. Всеньке літо попрацюємо в батька, й знову до міста. Будемо обоє вчитися…
Вчитися буду, вчитися… Швидше, швидше! Весно, де ти?..
Схема другої частини
Льоля з вокзалу попада до комітету допомоги біженцям. Там її забирає до себе бездітний піп, отець Данило. Матушка незадоволена з чоловікового вчинку. Потім привикає до Льолі і навіть починає любити. Льоля стає дочкою-приймачкою. Взимку її віддають до гімназії. Льоля вчиться, і гарно вчиться. 1917 рік і революції — одна й друга. Попадя не може терпіти радянської школи й забирає Льолю з гімназії. Льоля вже дівонька. Згодом умирає старий піп — 1923 року. А ще через рік матушка віддає Льолю заміж. За старого й немилого ресторатора. Льоля закохується у вродливого юнака Колю й тікає з ним…
Другий розділ з третьої частини
Прокинулась Льоля пізно вдень. Тоді, коли так переповнені вулиці міста, коли кожен по роботі тяжкій поспішає додому на спочинок. Тоді, коли люди кінчають роботу, вона тільки збирається до неї. Так уже склалась її доля, того вимагає від неї професія.
І не гудуть їй гудки заводів, не заохочують до праці. А ниє тільки серце болісно, і в голові важкий туман.
Вона тоді зодягається, причепурюється й виходить на вулицю. Довгі, ой довгі вулиці в місті! А ще довші думи в Льолиній голові. Ходить від кінця до кінця, викурює цигарку за цигаркою, очікує на якогось "молодця". Далі — в "тошніловці". Шумно, п'яно, весело. Туман від тютюнового диму, миготять угорі лампочки, і божевільний рух поміж столиками.
— Давай, давай!..
На столах, під столами пляшки. Десятки їх зникають, десятки їх натомість. Музика, пісня, крик. Без упину, без угаву — до пізньої ночі…
Подруга до Льолі підсіла. Розкішно зодягнена, обручки на руках, персні дорогі. Щось довго шепоче Льолі на вухо, вмовляє, видко. Льоля поволі веселішає, очі засвітились огнями…
— Ну-ну?!.
Подруга наливає склянку за склянкою, частує. Льоля п'є раз по раз, слухає. Випливають перед очима знайомі картини: діла, нальоти, гроші… А потім — район, бупр[10]… Три місяці і рік позбавлення волі.
Страшно й привабливо — хочеться і колеться. Шумить у голові, тьмариться думка, а подруга — як злий демон:
— Дурна!.. Поки молоді — дайош! Поки живеться — живи!.. Льоля, дурна!..
Блискають ув очах убори товаришки; лоскочуть, туманять мозок…
1 березня
Жорж Анті
…Він пішов, побіг на якісь збори. З якою радістю я б побігла вкупі з ним. Сиділа б, слухала… Потім із зборів додому. Розвела б примуса, приготувала вечерю, чай… Далі — спокійно спати. Ех!..
Так записати просиш, Жоржику? Ну, добре.
По весні то було. Пригадую добре, що в неділю чи в свято якесь. Я так чудесно з одним погуляла, як ніколи. Спершу в кіно побули, потім до парку поїхали. Годині о дванадцятій зібрались додому (гість раніше поїхав), як раптом підбігає до мене подруга Неля:
— Слухай! Діло трапляється.
— Що, де, як?..
— Ходім!
Я відмовлялась, але вона таки потягла. Відвела за кущі, і таке:
— Сотня, а то й дві накльовується!
— Ну й іди сама… їй-бо, не хочеться.
— Дурна! Гарненької треба! Зі мною не хоче!
Погодилась я.
— Та гляди, розворуши його добре!.. Та ти розумієш… І той… заводь якомога подалі, в глушину!..
Звела вона мене з одним. Хто він — важко було відгадати. А зодягнений добре, і по всьому було видко, що з грошима. Не первина була — пішли. Він п'яненький добренько був і все намагався, щоб швидше. Я ж вела й вела. Нарешті він уперся, як бик, і ні ногою далі. Бачу — людей нікого близько, й темнувато стало (місяць зайшов) — можна й тут. А все-таки відвела вбік, у густий молодий дубнячок.
— О, глянь, яке чудесне місце!.. Ну!
Почепилась йому на шию, і ми обоє повалились на землю…
П'ять, десять хвилин… А їх не було! Мені вже здавалося, що провалилась справа, як раптом почула обережні кроки. (Я почула, він — ні.) То були вони. Хутко накинулись на нього, і Ванька заткнув рога ганчіркою. Я вмент рукою по кишенях, витягла, що там було, й гайда.
Хоча це ж не за того попалися ми. Накрили нас за якогось Сеню. Така сама була історія: завела його, обчистила й додому приїхала. Навіть гроші перелічила — сто карбованців було, як тут налетіла міліція — і до бупру. Дурні, вбили його. Він пручався, так вони й пристукнули…
"Славній Льолі на згадку.
"Люба дитинко!
Я повік не забуду сьогоднішнього вечора. Повік не забуду тебе. Клянусь ім'ям комсомольця — правду кажу! Прости, Льолю! Я негідний самець. Я комсомолець — і пішов на таку річ… Знай же — надалі я тобі друг. І це я доведу тобі на фактах: кожної хвилини ти знайдеш у мені заступника. Моя адреса: Степна 33. Костік".
Слиняве хлоп'я! Потяглось за спідницею і розжалобилось. Бачила таких… А втім — може, і пригодиться. Копійка до копійки — голому сорочка.
3 березня. Сердився Жоржик, що гості пасуться в щоденнику. Полізе ж, гад, по нишпірках, що ти йому, загородиш?.. А сьогодні є про що написати. Якби таких побільше…
Сиділа я з подругами в ресторані, вечеряла. Бачу — заходить якийсь стариган. Так, років під сімдесят, мабуть. Зиркнув спідлоба навкруги й сів недалеко від нас. Замовив вечеряти, а очима коли-не-коли й зиркне на мене. Я спершу не звертала уваги, противний такий, лисий і в зморшках увесь. А потім візьми й почастуй його поглядом. Він, сердечний, так і засовався на місці. Замигав очима й не знає, де їх подіти. Я вдруге моргнула — піддала жару. Стариган і розплився, покликав пальчиком.
— Знаєте!.. Я хочу з вами той… поговорити…
— Будь ласка, прошу!.. — Сіла до його столу.
— Тільки як би той… Мо, ми підемо куди-інде?..
Сказала "добре"!
— Добре?.. От і добре! Е-е, той… слухайте! — гукнув на офіціянта. — Скільки там з мене?
— Ви ще не вечеряли, громадянине.
— Нічого, нічого… Я ж замовив, нате!
Дістав якісь гроші, ткнув офіціантові. Той увічливо поклонився й відчинив перед нами двері.
— Так, говорите, добре?.. То тоді б, може, до мене додому проїхалися, га?
Я почала зацікавлюватися дідуськом: про віщо він має зі мною говорити? Трухлий же — як жук, порохня сиплеться… А нарешті погодилась і на цю пропозицію. Сіли на візника ми й поїхали. Хоч і старе було стерво, а тулилося до мене близько. Навіть руку тискав… Запитав:
— Перше — це як вас звати дозволите?..
Сказала йому.
— Льоля, от і чудесно!.. Гарне ім’я, чудесне!.. І ви гарні. Знайте — скільки я не шукав, не вибирав із вашого брата, а кращої не знайшов…
— Ви так думаєте?
— Не думаю, а так воно й справді… Ви ж справжня красуня!
— Дякую за комплімента!.. — І потиснула його руку. Знала таких жуків: їм заговори зуби — вони й тануть. Від того потиску він аж закректав.
— Ой, чудесно як!.. А тепер знаєте що, Льолю?..
— Скажете — знатиму… Або стривайте! Як же вас величати накажете?
— Е-е… Анатолій Федорович, Анатолій Федорович, моя дорога… Так що ж я мав сказати?.. Ага! Може, ми, Льолю, той?.. Кого стрінемо, чи ще що. Так ви вже того…
— Розумію, розумію!..
Живе стариган у великому шестиповерховому будинку на третьому поверсі. Коли підіймалися сходами, зустріли якогось його знайомого. (Старий наче знав, що попереджав.)
— А, Анатолію Федоровичу!.. Де гуляли так довго?
Анатолій Федорович затоптався на місці.
— В театрі, в театрі забарився… Знайомтеся, Іване Аркадійовичу!.. Е-е… Моя племінниця Льоля. Студентка… Власне, була студенткою, а тепер…
Іван Аркадійович чемно вклонився й поцілував мені руку:
— Дуже приємно, дуже приємно!.. А в якому театрі були, дозвольте вас запитати?
— Власне, я помилився… В кіно ми були, там і зустрілися.
— А, в кіно? Що ж дивилися? Мабуть, Нібелунги?
— Так, так… Нібелунги! І, знаєте, чудесна картина, Іване Аркадійовичу!..
— О-о, безперечно!.. То ж німці.
Мені було до бісиків втішно з Анатолія Федоровича. Помітно було, що нервується дуже й хоче якнайшвидше від нього втекти. А Іван Аркадійович говорив і говорив:
— Знайте! Рекомендую ще в оперу сходити. На "Фауста" в новій постановці… Ах, Анатолію Федоровичу, яка ж то краса!.. Ви бачили, Льолю, "Фауста"?
— Як же, як же!..
— Правда, чудесно?.. Знайте, я й досі не можу отямитись.
Анатолій Федорович нарешті не стримався:
— Дорогий Іване Аркадійовичу! Ви нам пробачте, звичайно, але ми поспішаємо… Дуже поспішаємо!
— Будь ласка, будь ласка!..
Іван Аркадійович галантно поступився і дав мені дорогу. Попрощалися. І вже коли ми збиралися до третього поверху, Іван Аркадійович знову нас зупинив:
— Анатолію Федоровичу, забув… Почекайте хвилинку!
Швидко піднявся до нас.
— Ось, нате, дивіться!.. — Витяг із кишені газету. — Не я вам говорив? Не по-мойому вийшло?..
— Завтра, завтра!.. Я ж вас прошу, Іване Аркадійовичу!..
— Тисячу разів пробачте!.. Це ж дійсно завтра можна… Пробачте! А завтра обов'язково…
— Добре, добре!..
Ми нарешті були вдома. Чудесна кватира в Анатолія Федоровича — аж із чотирьох кімнат. І сам — як палець. Є наймичка, але її не було, послав кудись. (Вухо — не дідуган!)
— Ну, роздягайтеся, будьте як удома!..
Як за дитиною, за мною ходив: калоші з ніг поздіймав, брилика, пальто. Ще й поляпав для чогось по пальто. Сіла я в кріслі м'якому, а він — поруч, у другому.
І сидимо мовчимо. Я чекаю, що ж він далі буде робити. Так було інтересно… Нарешті він немов отямився, кахикнув, пересунувся з кріслом з одного місця на друге.
— Е-е… От що, Льолю!..
— Слухаю, Анатолію Федоровичу!
— Що "слухаю"?..
— А про віщо ви будете говорити?
— Про віщо я буду говорити?..
— Та ну да ж! — І стрільнула на нього очима. Бісики пустила.
— Хе-хе!.. От чудесно! Зараз скажу… Той… Ви будете до мене… той?.. Ну це от сьогодні, а то щоб іще коли?..
— Це від вас буде залежати.
— Правильно, хе-хе!.. Я дуже радий. Ой, це ж буде добре як!..
Добрішає, отак і крутиться на кріслі, наче йому шило штрикає.
— Дуже добре!.. Знаєте — я на вас уже давно накинув оком, та все ніяк не насмілювався підійти. Вже місяців зо три… А сьогодні нарешті наважився.
— І добре зробили.
— Добре, хе-хе!..